— Батько правильно мислить, — сказав Арсен. — Наосліп нападати — карк зламати! Пошукаємо іншого шляху — розумнішого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це — в майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По дорозі я хочу на годинку заглянути додому, якщо ви згодні…

Арсен скучив за рідними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо раніш, навіть у неволі, він спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не міг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго невідступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорогої дівчини. Як їй там, у Дубовій Балці? Що робить? Про що думає? Чи не жалкує, що поїхала з ним у чужу країну?

Товариші зрозуміли його почуття.

— Безперечно, заїдемо, — сказав Сікач.

А пан Мартин аж просяяв: йому й досі згадувалися смачні пиріжки з сиром і сметаною та шулики з медом, якими пригощала їх Арсенова мати. Того дня він уперше за багато років по–справжньому вдосталь поласував смачною їжею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по–людськи.

— Ще б пак! — крякнув задоволено пан Мартин. — Чом би нам і не заїхати? Для козака сто верст — не гак, коб лиш попоїсти всмак!

Усі засміялися. Навіть нові друзі поляка — Метелиця, Сікач і Товкач — уже знали, що пан Мартин ласун, і завжди лишали для нього кращі шматки. Незважаючи на щоденні переїзди та турботи, він за час мандрів і життя на Запорожжі від’ївся, налився здоров’ям, викохав чудові вуса, що вже не обвисали вниз, а стрімко розходилися вбоки і навіть трохи випиналися наперед, і, за запорозьким звичаєм, поголив голову, залишивши на тім’ї пишного рудого оселедця. Всім своїм виглядом, навіть одягом він зараз скидався на бувалого запорожця, і тільки окремі словечка та польські звороти в його лемківській говірці видавали його походження.

— Я теж не від того, — підтримав друзів і старий Метелиця.

На тому й порішили.

На другий день вранці ад’ютант воєводи вручив Арсенові Звенигорі листа кошовому і п’ятдесят золотих червінців — нагороду за важливу вістку. Зоставатися надовше в таборі, що кишів військовим людом, не було потреби, і запорожці помчали до Дубової Балки.

5

Ще здалеку, переїжджаючи вбрід Сулу на мілині, запорожці помітили в хуторі якесь дивне і незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигоні, стояв натовп, чувся гул стривожених голосів, крізь який проривалися окремі вигуки і голосіння.

— Що воно там за оказія? — спитав пан Мартин.

Арсен стривожився. Підвівшись на стременах, намагався розгледіти, що діється на майдані, але, крім строкатого жіночого вбрання, солом’яних брилів та шапок–бирок, не побачив більш нічого.

Не роздумуючи довго, погнали коней лугом і незабаром вихопилися вузькою хутірською доріжкою на широкий вигін.

Тут зібралося майже все населення Дубової Балки. Одного погляду на зажурених, заплаканих жінок, принишклих дітей, стурбованих старих чоловіків і сивих дідів, а особливо на озброєних по–похідному козаків було досить, щоб зрозуміти, що тут виряджають на війну.

На запорожців усі звернули увагу. До Арсена крізь натовп продерлася заплакана молодиця, схопила за стремено. Арсен стримано привітався.

Молодиця підвела вгору розпухле від сліз обличчя:

— Арсенчику, голубчику, скажи ти моєму кайвірові, — може, хоч тебе він послухає! З того часу, як приїхав з твоєю сестрою, мов підмінило чоловіка, — все видає себе за вояку! Замість того, щоб косити та жати, стрибає на коня і мчить у степ. Там шаблею рубає будякам голови, стріляє з мушкета… Все пнеться в козаки… А сьогодні — голівонько моя бідна! — разом з усіма збирається до війська! Кидає мене з двома дрібними дітками сиротою нещасною… А–а–а!

Вона прихилилась до Арсенової ноги і заридала.

«Кайвір» стояв збоку, похмуро глипав на дружину і на запорожців. Це був Іваник. Він мав при боці шаблю, а в руках — мушкета. Козацький жупан брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самі вуха, та чоловічок цього не помічав і хвацько підкручував ріденькі вуса.

— Зінько, годі! Поплакала — і досить! Однак буде по–моєму… Знаєш–маєш… Як надумав — так і зроблю!.. Турки йдуть, а я сидітиму, гадаєш, у запічку? Ні, ні, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобі на аркані…

— А щоб тебе потягло до виру, іроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! — Огрядна молодиця пустила стремено і накинулась на чоловіка. — Бодай я забула той день, як стала з тобою під вінець, бродяго несусвітний!

Арсен не мав часу слухати прокльони і плач розхвильованої жінки й торкнув коня. Ще здалеку він впізнав Стеху та Златку, які, розштовхуючи людей, бігли до нього:

— Арсене!

Обидві мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерішуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись і поцілувавши сестру в розпашілі щоки, Арсен простягнув руки до Златки, ніби підбадьорюючи її. Златка оглянулась навкруги. Сотні очей в цю мить повернулись до неї. З цікавістю слідкували за кожним її рухом і поглядом.

Бачачи, що дівчина все ще вагається, Арсен порівнявся з нею. І раптом, несподівано для всіх і в першу чергу для самої Златки, підхопив її попід руки, підняв і посадив поперед себе на коня.

— Ой, любий, що ти робиш? — шепнула злякано дівчина. — Люди ж!

— Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?

— Ні.

— А з воєводою як?

— Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.

Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Арсен зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.

— Під’їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчини — невисловлене запитання.

— Що тобі, сестронько?

Стеха почервоніла.

— Арсене, а що я тебе хочу спитати? — почала несміло.

— Кажи.

— А де подівся отой твій товариш?

— Який? — здивувався Арсен.

— Ну, такий білявий… Романом звати…

Арсен пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А–а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!

На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.

— Він загинув? — спитала швидко.

— Ну, з чого ти взяла? — зволікав із відповіддю Арсен. — Він живий. Залишився в Чигирині…

— Не захотів їхати сюди з тобою? — В її голосі враз забриніли почуття враженої гордості.

— Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи… А тобі що? Ти часом не того…

Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з–під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.

Запорожці в’їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.

Арсен з одних обіймів переходив до інших. Спихальський теж, на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.

Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха та Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на всі боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив’янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.

Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви. Йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом…