– Я й не сприймаю. Цей «стрес» тільки-но почався. Однак звідси нікуди не поїду. Ремонт тут тільки вдень. І триватиме недовго, сподіваюсь. До того ж я півдня в бібліотеці, півдня в Академії чи на етюдах…

Аліна п’є чай без цукру. Цього батько навчив – художник мусить навіть фізично сприймати довершеність смакової гами, не спотворюючи її.

Вони мовчать. Кожна сьорбає свій чай, зосереджено думаючи, що ж буде далі.

– Слухай, доню! Може, підемо в якесь кафе. Мені цей шум діє на нерви, будь ласка, – озивається першою Ірина, вдаючись до хитрого маневру: виманити супротивника на нейтральну територію.

– Добре! Я перевдягнусь. Через пару хвилин буду, – погоджується доволі легко донька.

Аліна прямує до вхідних дверей. Там зліва невеличка шафа. Витягує звідти якесь шмаття й заходить до ванної кімнати, щоб переодягтися.

Тим часом Ірина роздивляється майстерню. Ліжко дбайливо застелене чимось фіолетовим і стоїть зліва від вікна. Мольберт справа. На ньому порожнє біле полотно. Під мольбертом щось недбало накрите клаптем тканини. Ірина підходить до мольберта, нахиляється, здіймає шмату і ставить картину на мольберт поверх чистого полотнища. Очевидячки, це саме той шедевр, який так нахвалював Василь. Ірина робить пару кроків назад і…

…торопіє. Картина одразу затягує. Кожна краплина дощу, мов справжня, а не намальована. Та річ не в цьому… Вона одружена з художником і бачила чимало прекрасних полотен – на виставках, у галереях, у музеях. Однак це – геть інше. Алінин витвір вабить і водночас жахає. Це вона вже колись переживала, відчувала…. Ірина прискіпливо вдивляється в очі жінки на картині. Вона знає її! Цей такий знайомий рух правою рукою й… Це – вона. Вирує гроза, блискавка розриває небо. Здається, ніби хтось дбайливо ховав у пам’яті ці спогади, а жінка з полотна торкнулася пальцями до призабутого й змусила його воскреснути. Хоча воно було вже давно мертвим. Ірина його сама поховала, пересвідчилась у тому, що назавжди. А воно насправді ніколи не вмирало. І ось зараз поруч, наздогнало її, можливо, чекає слушної нагоди, щоб напасти! Жах своїми пазурами впивається в серце, вириває з тіла тепло і радість. Ірина через силу відриває погляд від картини й квапливо накриває її. Чує шерех у себе за спиною. Ірина стоїть, захоплена зненацька, не чула – коли донька увійшла, й не знала, скільки часу простояла перед цією картиною, пригнічена і збентежена заразом. Минула лишень мить чи вічність?

– Прекрасне полотно, доню. Алінко, звідки ти взяла ці образи? – ледве чутно каже Ірина.

Скільки часу вона простояла перед цією картиною – мить чи вічність?

– Наснилися, – спокійно відповідає донька, і це правда.

Мовчки виходять із кімнати. Мама йде попереду, тиха й трохи збентежена. Аліна замикає двері і наздоганяє Ірину між дев’ятим і восьмим поверхами. Несподівано зупиняється:

– Мамо, де твої сумочка та босоніжки? Ти ж боса…

Кумедна ситуація, однак Аліні зовсім не смішно. Вона ще ніколи не бачила такою розгубленою свою матір, завжди надто впевнену у власній правоті, до педантичності вишукану в манері розмовляти, вдягатися, рухатися, що, як і коли їсти. Ірина зупиняється й збентежено дивиться на босі ноги. Аліна тим часом вертає назад до майстерні, за босоніжками та сумочкою.

Вони сидять на вулиці під парасолькою літнього кафе. Задуха дня говорить про те, що таки прийшло літо. Ірина п’є мінералку малюсінькими ковтками. Аліна замовила сік, ще не принесли. Вони мовчать. Точніше, мовчить Ірина. Уперше за дев’ятнадцять років вона не повчає, не читає нотацій… Чомусь це погано. Аліна вирішує рятувати ситуацію, тому що відчуває себе винною. Це ж вона написала ту дурну картину. Чому ж вона так шокує її рідних? Дівчина починає розповідати мамі про справи в Академії, про сесію. Ірина ніби оживає, слухаючи буденну розмову доньки. Як спраглий вазонок, котрий без води опустив своє листя та тихо вмирає. Ти починаєш лити на нього водицю, і він оживає. Буквально на очах піднімає свої пелюсточки вгору… Мить – і він уже стоїть впевнений у собі, весело підморгуючи світу. Ірина поволі, мов та квола рослинка, всмоктує в себе слова Аліни.

Після годинної розмови, коли вони прощаються, Ірина витягує зі сумочки ключі:

– Візьми, Алінко, це від квартири, від нашої квартири, твоєї також. Можеш приходити будь-коли. До речі, у майстерні слід поставити кондиціонер, а то ти влітку задихнешся від спеки або дістанеш тепловий удар.

Очі Аліни від здивування стають розміром зі сливу. Ірина тим часом продовжує:

– Я завтра ж, поки ти будеш в Академії, займуся цією справою. До речі, у тебе є ще один ключ від майстерні? Не хвилюйся, після того, як ми поставимо кондиціонер, я його поверну.

– А я й не хвилююся. Ключ є в тата, тільки він думає, що я цього не знаю, – весело підморгує мамі Аліна. – Дякую, мамо! Я рада, що ми помирилися. Мушу забігти в бібліотеку. Ще купа різних справ. Сесія, розумієш?

Аліна рвучко обнімає Ірину, цілує її в щоку і йде геть…

У неї направду ще багато справ, і несподівано день, який так прикро почався, стає вдалим.

Ірина сидить у вітальні. На столі майже допита пляшка коньяку. Вона нажахано дивиться у вікно, немов бачить там примару. Насправді – то її спогади.

Жінка з нитками-блискавицями повернулась із минулого. Ірина не втекла від колишніх примар. Вони – поруч, у цьому місті. Проте цього разу вона їх не цікавить. Їм потрібна Алінка, її Алінка. Усе рухається по колу, по колу, по колу… Ні! Не по колу. У колі є пункт повернення. Усе біжить по спіралі, хаотично й безглуздо, піддаючись надто складній логіці природи речей. А тебе ж попереджали про це, здається, п’ять років тому. Не повірила, бо та примара видавалася такою жалюгідною, скореною. Не повірила. Чи повірила?

Чому ж ти сама себе обдурюєш, жінко? Знала, що це може бути. Сподівалася, що воно тебе обмине, втікала від нього. Врешті зуміла себе переконати – коло розірване. От і Алінку після сварки так легко від себе відпустила. Що ж тепер буде? А може, це лише сон, ота картина. Звичайнісінький химерний сон начитаної дівчинки. Ні. Аліні ж не примарилися рожеві слоники чи принц на білому коні. У сні вона побачила колишню тебе.

Ірина ступає босоніж містком своєї пам’яті, по битому склі розбитих на друзки надій, мрій, сподівань і несамовитого кохання. Знає, що не втекти від цього, не заховатися за вірною спиною Василечка, бо то вже не її боротьба, не її війна.

Двадцять два щасливі роки у шлюбі з Василечком. Їй не треба було подобатися свекрусі чи догоджати свекру. Василько – сирота, як і вона. Його батьки пішли з життя несподівано. Тата здолав інфаркт, про таких кажуть – «згорів на роботі», маму збила машина, коли вона поверталась із цвинтаря додому на сороковий день по смерті батька. Василеві тоді виповнилося вісімнадцять років. Хлопець мусив навчитися жити без батьків. Це йому вдалося. Майже.

Через три роки він зустрів Ірину. Батьки подбали про свого єдиного сина. Прекрасне п’ятикімнатне помешкання майже в центрі Львова і дуже поважні родинні зв’язки. Після вбогої сільської хати молодій дівчині це видавалося раєм. Правда, Іринка довгенько призвичаювалася до міського життя. Бракувало чистого повітря, неба, зір, простору, а найбільше – лісу. Мусила звикнути – назад дороги не було. Та це все заслуга Василька. Він терпляче вчив її жити в місті, вгадуючи наперед всі забаганки коханої. Підшукав дружині гарну роботу, в одній із найпрестижніших львівських шкіл, відповідне коло знайомих, яке примусив сприймати Ірину як рівню. Це було неважко. Ірина виявилася доволі здібною ученицею: гарний смак, гострий розум, а панським манерам та манірності так легко навчитися, маючи бажання.