– Що ви називаєте нормальними книгами, а що – ні, шановна? Ми ж говоримо про душу, – не вгавав тато, – а не про біцепси. Хай сама вирішує, що і як читати. Тобі ж ніхто не вказував?

– Ти знаєш, що мені не було кому радити, – відбивалася мама. – Тому й читала все підряд.

Слово за словом – от і сварка.

Батьки не розмовляли тиждень. Звісно, тато першим пішов на перемир’я. Після цього, правда, мама більше на радила їй, що читати.

Аліна рвучко підвелася з-за столу, сердито закинула книгу у свій наплічник, розрахувалася за каву і вистрибнула на всіяну сонцем вулицю. Дівчина вийшла на Студентську алею й закрокувала нею, мружачись від сонця. Якийсь момент здавалося, що все гаразд, ніякого дискомфорту. Однак через пару хвилин тривожне передчуття, ніби за нею хтось шпигує, повернулося. Вирішила не зупинятися й не озиратися. До дідька. Хай буде як є. Маніяки не нападають серед білого дня в центрі міста.

Вирішила йти на пари. На другу й третю встигає. Приклеєний до спини погляд допровадив Аліну до дверей Академії. Врешті цікавість перемогла й вона озирнулася. Погляд сполохано вдарився об темні скельця окулярів незнайомця. Юнак, вдягнений у все чорне, стояв за кілька метрів від неї, підпираючи плечем стовбур акації. Дерево сипало на його чорне волосся, котре сягало рамен, сніжні пелюстки. Аліні здалося, що хлопець дивиться на неї. Хоча, можливо, це домалювала її уява, бо юнак вправно ховав очі за темними скельцями окулярів. Про всяк випадок, сердито змірявши незнайомця поглядом, дівчина сховалась за дверима.

Пари пройшли, як завжди, конструктивно. Цього разу в гарячих дебатах на лекціях з історії мистецтва. Мала вона звичку чіплятися до викладачів, доводячи їх у кращому випадку до появи рясної роси на чолі та бордового обличчя, а в гіршому – до таблеток валідолу. Сьогодні Аліна погоджувалася з твердженням пана професора (а чому тільки сьогодні – майже завжди!), що Фройд на творчість Далі мав більший вплив, ніж його Ґала. «Тільки чоловік може мислити так однобоко, навіть коли він майже академік», – бурмотіла собі під ніс Аліна.

Після лекцій так приємно вийти на вулицю із затісних для просторої думки художника стін Академії! Ранкові перестороги минулися. День прекрасний, настрій кайфовий, а незнайомець у темних окулярах видавався не таким уже реальним. Очевидно, нафантазувала зайвого. Аліна весело крокувала майже літньою вулицею. Біля кінотеатру в Стрийському парку зупинилася. Вдало оформлена афіша притягувала погляд. Може, сходити до кіна? Тривалість сеансу – дві з половиною години. Але ж це «Троя»? Цікаво подивитися на мазунчика Бреда Піта в ролі Ахіллеса? Лише п’ята година. До восьмої закінчиться, а це ще фактично день.

Телевізор Аліна майже не дивилася. Її дратував навіть сам вигляд цього технічного пристрою. Оскільки вона мала свій власний погляд на всі речі, то думка інших, у штучному відтворенні того, що хотів сказати автор казки чи книжки, її не цікавила, подекуди навіть нервувала. А що казати про світ політики та розважальний жанр для мас – суцільний острів Невезіння чи Країна Дурнів. Пхе!

Уперше ворожість до телевізора відчула, коли передивилася звичайнісіньку казочку «Червона Шапочка». Мала тоді шість чи сім років. Дорослі дяді та тьоті старалися за допомогою кривляння, можливо, і талановитого, переконати дітей, що тільки так, а не інак виглядають Вовк, Червона Шапочка, Бабуся, добро та зло. Згодом були «Попелюшка», «Білосніжка» – враження не змінювалися в кращий бік. Аліна майже перестала дивитися телевізор. Відтоді, коли її цікавить чиясь думка про події чи книгу, вона шукає гідних співрозмовників. Та найчастіше знаходить відповіді в книжках, знову ж таки – у книжках.

От халепа! Ледве досиділа до кінця сеансу. Фігня повна. Хороший настрій змінився паскудним відчуттям огиди. Ніби шарлатан художник вирішив переплюнути самого Да Вінчі й переписав його «Мону Лізу», зробивши її блондинкою із силіконовими губами. Та найгірше, що він був упевнений – це у нього шедевр, а в Да Вінчі так, туфта. Такі невеселі думки лізли в голову Аліни. Ех, та що там казати – поема в сто разів краща. Набагато цікавіше спробувати зрозуміти думки мудрого старого сліпого Гомера, який 10 років писав своє творіння, ніж старатися не заснути під дурнуваті розмови красунчиків Піта й Блума.

Щоб вкоротити шлях, дівчина вирішила піти стежкою через парк. Так їй не доведеться робити гака і вийде вона навпроти свого будинку. Аліна сердилася на себе через даремно згаяний час. Ну хіба можна так по-дурному вестися на рекламу та білосніжну посмішку голівудського красеня?! А ще себе вважає інтелектуалкою! Вона часто розмовляє із собою, розставляючи думки в певному порядку, щоб непотрібне чи зайве тишком-нишком не вигулькувало зненацька. Тому відразу і не запримітила постаті чоловіка, добре припасованої до стовбура сосни. Вздріла її лише тоді, коли та заворушилася. Від несподіванки аж сахнулася. Темний силует кинувся до неї. Дівчина позадкувала. Та несподівано вперлася тілом у щось м’яке, що огидно гиготіло, схопивши її сталевою хваткою за рамена. Те, що стояло перед нею, – було бридке. Воно тхнуло перегаром, кліпаючи своїми вицвілими булькатими очима. Пом’яте землистого кольору обличчя шкірилося двома рядами на диво біленьких зубів, дбайливо доглянутих недешевим стоматологом. Молодик, вбраний у «Прада», з гачкуватим носом, мов у Фредді Крюгера, забубонів:

– Ну шо. Тіпа, прівєтіки! Хі-хі, яка дивна краля. Вашшє, Вася! От пруха у нас, скажи. І всьо на халяву. Водка на халяву, травка-муравка на халяву, дєвка на халяву. Ги-ги-ги…

Сум’яття холодними щупальцями заповзає під шкіру дівчини.

– Ти чия? Давай із нами – вип’ємо, курньом, перепхаємося, – розвернув її до себе той, що стояв позаду.

Він гидко витріщався з гори свого росту на худеньку постать Аліни. Голий череп та відсутність шиї робили його квадратною лисою горилою. Аліна, стоячи перед ним, здавалася відчахнутою вітром гілочкою. Зима в очах монстра промовляла – справи кепські. Дівчина старалася навіть випадково не перетинатися з такими суб’єктами, відчуваючи завжди цвинтарний морок і мерзенний холод, яким віяло від них. Тип міцно вчепився в її руку, штовхаючи доволі грубо перед собою. Аж поки Аліна не відчула, що задкувати нікуди.

Ноги вперлися в товстий стовбур дерева. Безліч хвої під ногами говорила – це сосна. Їй так хотілося злитися з деревом в одне, стати його частинкою. Лещата монстра міцно тримали Аліну. Монстр зневажливо свердлив дівчину очима та хижо шкірився. Булькатоокий, похитуючись, підійшов до них. В одній руці тримав пляшку горілки, у другій – пластиковий одноразовий стаканчик.

Страх стукав у скроні, шматував дівчину зсередини. Нічогенько собі вкоротила дорогу. У тремтячих пальцях, наче уві сні, побачила одноразовий пластиковий стаканчик і вже зі шкляної пляшки до нього перетікає прозора смердюча рідина… Липкі пальці залазять під блузку, й Аліна відчуває, що світ перед очима починає гойдатися. «Треба покликати на допомогу», – стукає думка, та голос кудись пропав і вона лиш безпомічно плямкає губами. Ще мить і…

– Ей, пацани, – раптом озивається з-за дерева, до якого припечатана спиною Аліна, чийсь спокійний голос, – дайте дівчині спокій. Може, я буду кращою компанією?

Монстр перестає шкіритися й відпускає руку дівчини. Його погляд із хтивого й масного стає знавіснілим, немов у розбурханого хіттю бика, якого силою відірвали від найприємнішого заняття. Другий тип, похитуючись та не до кінця розуміючи, що до чого, здивовано витріщається на «Ей, пацани!», Аліна чує біля вуха шепіт: «А ти біжи швидше вітру і не озирайся».

Двічі повторювати не треба було. Аліна дременула чимдуж. У вухах свистів вітер, вона його випереджала. Позаду теленькнув звук розбитого скла, почулися відчайдушні крики. Але хто він, хто врятував її? Цікавість переважила здоровий глузд. Відбігши на безпечну відстань, дівчина зупинилася. Над конаючими у траві парку мацапурами стояв юнак. То був той тип, якого вона зустріла вранці біля дверей Академії. Той, що носить чорне. Аліна знала – вона в безпеці, її ніхто не наздожене. Однак, про всяк випадок, не стала чекати незнайомця, щоб подякувати. Була впевнена – нагода це зробити ще трапиться.