Батько. «Березня сьомого, року на Україні тисяча дев'ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду… місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!»

Вона. І я! (В тон). Благословляю!

Батько. «Березня двадцять сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике. українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!

Вона. І я! Не тільки Шевченком, — тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.

Батько. «Тридцятого. Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа».

Вона. І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.

Батько. «Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!»

Вона. Ой, як їм не соромно!

Батько. Р. S. Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає). «Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України». Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй!

Вона грає. Знову здіймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі «Арго» до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно.

Батько. Соната?

Марина. Патетична.

Батько. Як автора на прізвище?

Марина. Бетховен.

Батько. Невже не українець?

Марина. Німець.

Батько. Значить, мати була українка.

Марина. Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.

Батько. Хм… Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо — тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!

Марина. Тату, ти комік. (Цілує його).

Батько. Іду!

Я всовую листа між одвірки й двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.

Ступай-Ступаненко (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.

Марина. Без марки й штампа?

Ступай. Певно, той, що з неба пада українкам, — золотий. (Іде).

Марина (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос). «…Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая…» (З теплим, гумором). Маєш! Іще один комік… Ну!.. (Читає). «Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна…» Хм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить). «Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч?…» (Очі мрійні, голубі. Пауза). Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще милому комікові — нашому відлюдникові?… (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише). «Дівчина самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї». Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебирає клавіші). «Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває…» Ні, хай буде од душі!..

Марина грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — і хвиля світло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір, одного не бачу — як до мене йде з листом Марина. На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:

— Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour Андре? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали.

Марина. Ви з фронту?

Андре. Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні і українські зорі…

Марина. Ви самі ж росіянин?

Андре. Але люблю, бо вони мої… Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnаrее. Я не можу більш… (Руки простяг), Ну, Христос воскрес!

Марина (одступила). Воістину…

Андре. Ну що ж… Я поцілую вашу тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!..

Марина. І за українські зорі?

Андре. З цілим світом!

Марина. Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте… Це вам такий наказ.

Андре. Маrіnе!

Марина. І завітайте завтра!

Корнет, цілуючи її очима, біжить додому. Марина йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.

Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк… (Вертається).

Чую втрете «Патетичну». І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці, як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний: «Христос воскрес». Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця — розп'ятий міфічний Христос.

Вернувся Ступай, зворушений, піднесений, аж чубок подерся угору.