Зінька. Чого ти прибіг? Ховатися?

Жоржик. Я? Ні! Пхе! Стану я ховатися! Ти тільки, Зінько, не кажи, що я тут. Між іншим, я сказав, що ти моя сестра.

Зінька. У вас таких сестер не буває.

Жоржик. Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще ніколи не було. Ху, от знову місяць вискочив, як там. Між іншим, крові я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Богові. Можна?

Зінька. Помолись.

Жоржик. Боже і ти, мамочко! Зробіть тепер так, щоб Зінька на мене не виказала. (Рвучко повертається}. Ти не викажеш?

Стукіт у двері.

Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сідає навколішки перед Зінькою). Я вже не буду воювати! Їй-богу! Страшно і дуже погано.

Зінька. Аз даху будеш стріляти?

Жоржик. Ну, то зовсім інша річ.

Зінька йде одчиняти. Жоржик, учепивсь за сукню.

Ви Богородиця! Ви тепер мені як мамочка! Не треба!

Зінька (вражена словом «мамочка»). Ану, ще скажи це слово!

Жоржик. Мамочка.

Зінька. «Мамочка». Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я циці дам? Ні!.. Не вийде вже з мене мамочка! (Злісно)» Цить! (Одчиняє двері}.

Судьба (мовчки обдивився всю кімнату, навіть у віконце подивився}. Зараз видю, де я.

Зінька. А де?

Судьба. Кажуть, вієшся з буржуазним класом?

Зінька. А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.

Судьба. Не в штанях тут діло.

Зінька. То чого й прийшов?

Судьба. Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на — упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).

Зінька (дає Жоржикові плитку шоколаду). Ти просив шоколаду?

Судьба. Головне ж — од Судьби утік.

Зінька. На, бери сина!

Одноокий (рух, обдивився). Юной ще. Де твій батько?

Жоржик. Не знаю.

Одноокий. А батько зна, де ти?

Жоржик. Не знає.

Одноокий. Теж скажу вам — воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання… (Замислюється).

Окремо кожний. Ступай і Пероцький ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. Марина сидить. Тінь Андре неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.

Ступай і старий Пероцький поволі зближаються. Шепіт:

— От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.

— Це наслідок вашої єдиної!..

— Самостійної!..

— Неподільної!..

Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Жоржика), і вони з пальцями на губах: «Цс-с-с», — розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.

Тоді Пероцький безсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить:

— Жоржика кудись повів той… Судьба!.. Боже мій! Андре!.. Ну?… Тоді я побіжу!.. (Біжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!.. Стой!..

Андре підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить Марина. Дивиться. До Андре:

— Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили «руськоє двіженіє», її треба виправити!

Андре. Що там?… За вікном?

Марина. Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа…

Андре. Що з ними?

Марина. З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).

Заклякнув Андре. Ждуть на залп.

(Нарешті Марина здригнулась). Рушницю до ноги! Повів далі… (Пише). «Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького…»

Андре. Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок…

Марина (пише). «…корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно…»

Андре. Чи не є все це моя любовна помилка?

Марина (дописує). «Член комітету Чайка». (До Андре). Гасло: «Люльку запалено». Все. Ідіть!

Іще уявіть, мої друзі: повна вулиця цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Настя вишиває золотом прапора.

Поряд співає Зінька:

До них збігає Лука:

— Ну, як ваш прапор?

Настя. Подивися. (Розгортає).

Лука. Та він уже готовий?

Настя. Ще трошки. За годину скінчу.

Лука (любується, читає). «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» Серп та молот, як вилиті. «УвСеРеР» — Українська Соціалістична Радянська Республіка. (Захоплено). Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоі… (Аж пішов у танець).

Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього тебе вигаптуємо отакими республіками. Жаль, нема Ілька тепер, щоб теж подивився, як під «Пролетаріями всіх країн, єднайтеся!» виходить «УеСеРеР»! А то він теж був плутався між якоюсь любов'ю та мрією. (До Зіньки). Ну, як вам живеться, товаришко Зіно?

Зінька. Дали б ви мені якусь роботу.

Лука. Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революції, коли йшли бої та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.». Бо любов — це не розвага та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (Показав рукою, аж м'язи випнулися). Функція!.. (Раптом рука розгинається). Стривайте! Зараз засідання ревкому, і мені треба доповісти про новий розподіл функцій у моїх підсекціях… Так сказати, що прапор за годину буде?… Я забіжу, і тоді вже що?… За годину я буду. (Біжить).

Зінька. Заждіть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Ілька любов — як мрія. Яка це мрія?

Лука. Тільки й того, що грає на піянінах, а він зробив з неї мрію.

Зінька. Так це та, що грає? Ви її бачили зблизу коли?

Лука. Ні! Я ще забіжу! (Біжить).

Зінька. Треба буде подивитися на цю мрію…

Марина припала до вікна. Ступай нишком од неї ворожить на Євангелії.