Я вдивлявся у риси його обличчя. Воно, без сумніву, належало чесній людині. Саме такої людини я потребував, тому й мусив переконати його. Тільки він спроможний витягти мене з цієї трясовини.

— Ви тепер без роботи, сеньйоре Макейра. Я можу найняти вас на кілька днів,— запропонував йому.— Мені потрібен водій.

— Ні, даруйте,— одразу ж відповів Макейра.— Певна річ, я потребую роботи. Але не такої: вона занадто небезпечна. До того ж...

Я дістав гаманець і витяг звідти одну червоненьку.

— За три дні,— сказав я, поклавши її йому на коліна.

— До того ж, — продовжував він,— машина, яку я водив, належала їй, а ваша, здається мені, буде під наглядом.

Я дістав іще сотенний банкнот, два по десять і один на п'ять песо.

— Візьміть в агентстві машину напрокат на тиждень,— наказав я йому. По тому глянув на годинник і продовжив: — Рівно о пів на одинадцяту їдьте повільно вулицею Інфанти. До речі, коли все буде як слід, прив'яжіть до антени білу хустинку.

Він провів мене до виходу, маючи, як мені здалося, переляканий вигляд.

— Не бентежтесь, сеньйоре Макейра,— мовив я, ляснувши його по долоні.— я не вбивав Сусанни.

Обличчя його виказало подив. Не надто великий, правда.

— Справді? А хто ж її вбив?

— Саме це і маємо з'ясувати. Ви і я. До побачення!

О десятій сорок я сів у автомобіль, що його найняв Макейра. Це був новенький чорний «шевроле». Знявши з антени хустинку, яка могла б привернути увагу поліції, загадав Макейрі звернути у перший же провулок. Якийсь час я вивчав машини, що йшли за нами. Нічого підозрілого не виявив, проте, не звертаючи уваги на лукаву посмішку Сусанниного шофера, змусив його ще разів п'ять змінювати курс.

— Дивна ви людина,— завважив він.— Того дня, коли... було вбито Сусанну, ви були дуже необережні... Сьогодні ж, навпаки, надто обачливі.

— Вам було нелегко втриматися, але ви все ж не сказали того, що хотіли сказати,— промимрив я.

— Як?

— «Того дня, коли ви вбили Сусанну».

— Еге ж,— зізнався він,— саме так я і хотів сказати, але виникла б пуста суперечка. Які ваші плани?

Я не став відповідати прямо на його запитання, натомість же дістав записник і заходився з'ясовувати:

— Скільки коханців мала Сусанна?

Він повернувся до мене і, сміючись, відповів:

— Ніколи не лічив їх, це була б нелегка праця.

— Серед них є один, чиє ім'я й чиє прізвище починаються на «Р». Знаєте ви, хто це такий?

— Звісно,— відповів Макейра не вагаючись,— вона називала його «сеньйор Р». Його зовуть Ремберто Рамераль. Іспанець, займається імпортом — переважно лікерів. Якщо не змінив адреси, то мешкає на вулиці Альмендарес.

— Завітаймо-но до нього з візитом,— сказав я і відкинувся на сидінні.

Зовні Рамералів будинок мав не такий уже й імпозантний вигляд, як годилося б, на мою думку, для Сусанниного коханця. На мій дзвінок відчинив сам Рамераль. Хоч я й не знав його, проте відразу зрозумів, що це саме він: по виразу обличчя, з яким він стрів мене, коли впевнився, що прийшов зовсім не той, на кого він чекав.

— Чого вам треба? — сухо запитав.

— Побалакати з вами,— відповів я і зайшов, не чекаючи запрошення.

— Яке зухвальство! Та як смієте заходити отак до мого будинку?

— Спокій, сеньйоре Рамераль! — наказав я.— Скандал завдасть шкоду саме вам. Сподіваюсь, ви не захочете, щоб ваша дружина прочитала ось це,— пригрозив я йому, показуючи один із листів.

Він простягнув руку, щоб забрати лист, але я сховав його в кишеню.

— Нам необхідно поговорити.

Із сусідньої кімнати почувся жіночий голос:

— Хто це там, Рембере?

— Та ніхто й... нічого особливого, — відповів Рамераль, тягнучи мене до виходу.— Швидше кажіть, чого вам треба. Я не маю наміру витрачати на вас багато часу.

Кажучи це, він дістав пачку сигарет «Партагас». Я відразу ж згадав сигаретні недопалки в попільничці, які виявив у Сусанни в спальні, і серце закалатало в моїх грудях. Коли він уже збирався сховати пачку, я сказав:

— Чи не запропонуєте і мені сигарету?

Я не став очікувати, поки він сам дасть мені,— вихопив пачку з його рук і сховав у себе; він спробував було накинутись на мене, та я так урізав йому хуком в живіт, що він зігнувся в три погибелі.

— Якщо відбитки пальців на цій пачці,— пригрозив я, — співпадуть з відбитками на келиху, що стояв учора ввечері в Сусанниній кімнаті, будьте готові давати пояснення поліції.

Рамераль зиркнув на мене. Очі його запалали ненавистю, але він промовчав.

— Коли я до вас зателефоную, а довго чекати цього вам не доведеться, будьте готові до пояснень, сеньйоре.

Сказавши це, я повернувся й пішов од нього до машини.

— Ну, як? — спитав Макейра з цікавістю.

— Не так уже й погано,— відповів я,— як для першого візиту.

— Ого!.. А хіба ще будуть візити?

— Усе можливо... все можливо.

— До кого поїдемо зараз?

— До «К. С. П.» Знаєте такого?

Макейра якусь мить щось розмірковував.

— Либонь, ідеться про сеньйора Падуа,— зрештою промовив.— Його ім'я Карлос. Вона дала йому прізвисько «золотий бичок». Такий собі дідуган, котрий ще дозволяє собі мати на утриманні кількох молоденьких краль. Певен: найпринадніше, що вони вбачають у ньому,— це його грошики. Як казала сеньйора Сусанна, він власник двох цукрових заводів.

— Твоя хазяйка вміла їх знаходити, га?

— Так, у цьому вона була неперевершена: найвищі державні чини, промислові магнати, плутяги-бан-ківпики...

— Стривай! Адже один із листів підписано ініціалами «С. В.» Чи це не власник казино Сегундо Вер-тьєнтес?

— Цей теж навідувався до неї.— Макейра посунувся на сидінні і кинув на мене проникливий погляд.— Гадаєте, саме котрийсь із цих той, кого розшукуєте? — спитав.

— У всякому разі, в кожного з них був мотив,— відповів йому я, подаючи йому знак, щоб рушив.—

Мотив — ось перша підойма злочину... вона ж їх шантажувала.

— Ви ще не сказали мені, до котрого з них поїдемо зараз,— звернувся він, натискуючи на газ.— Хоч зараз, правда, не дуже слушний час для візитів... я хочу сказати, для візитів такого роду. Чи не краще б вам призначити їм по телефону зустріч в якомусь зручному місці? А що... настрахаєте їх листами, й вони поприбігають до вас.

Автомобіль вийшов на широкий проспект — Тридцять першу авеніду, але я цього не помічав, бо роздивлявся Макейрове обличчя. Одна половина його осміхалася, а друга — не виказувала будь-яких емоцій. Я вже не сумнівався, що Сусаннин шофер був людиною незвичайною. Ми проїхали тунель, машина йшла далі. За рестораном «Потін» Макейра запитливо глянув на мене, але я не дав ніякого розпорядження. Я курив, заглиблений у свої думки, й все ще не знав, що ж мені робити. Коли повернули на вулицю Ель, наказав зупинитись біля ресторану «Кармело». Зайшов до бару й замовив одне пиво. Попросив також телефонний довідник. Знайшов у ньому Карлоса Сото Падуа. Набираючи номер, попивав маленькими ковтками пиво. Дзвінки були уривчасті. Чекаючи відповіді, я розмірковував, у яку небезпечну гру встряв. Адже всі фаворити чарівної Сусанни були вельми впливові люди. Голос жінки урвав мої міркування. Відразливо поскімлюючи, вона допитувалася, хто говорить.

Я мало не втратив витримки і вже збирався бовкнути щось непристойне, як раптом пролунав чоловічий голос.

— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.

— Саме він,— відповіли на тому кінці проводу.— Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?

Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.

— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?

— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.

— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа,— сказав я з відразою.

— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.