Я повернувся до вітальні, сів і закурив, щоб трохи помізкувати. Потім різко підвівся, вийшов у коридор і замкнув двері. Тепер я міг сміливо закластися, що саме сенатор уніс суму застави за Каїту.

Тільки-но виїхав на Центральну автостраду, пустився дощ. Позаду лишалася Гавана з її залізобетонним громаддям, гамором та кіптявою, зі злиднями й лихом на її дні.

Мій автомобіль пролітав кілометр за кілометром. Так само несподівано, як почався, дощ через півгодини вщух. У цей час сіреньке сільце Кайміто, розташоване біля самої автостради, перетворилося вже у маленьку цятку, від якої я віддалявся зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину. З такою ж швидкістю, природно, наближався до району розташування виборчої штаб-квартири сенатора. Там передвиборна пропаганда була в розпалі; плакати, що зображували його щиру посмішку, муляли очі на всіх найпомітніших місцях: на деревах, напівзруйнованих стінах, парканах...

Я проїхав по селу головною вулицею; навколо бруд і злидні. Каїтин будинок стояв, як мене повідомили, майже в самісінькому кінці курної вулички. Його каркас із дощок з черепицею ще якимсь дивом не впав, а на фасаді — передвиборний плакат сенатора: Бажаєте мати вулицю, системука-налізації і школу? Голосуйте за сена-тора. Під цими словами великий портрет з усміхненим обличчям. А під портретом: Грегоріо П. Раміреса. Я двічі хряпнув великим дверним кільцем. З дверей вийшла якась стара. Я спитав її про Каїту, але вона не встигла відповісти мені. Сенаторові поплічники діяли чітко і вправно. Його посіпака Томас двічі просигналив мені клаксоном свого лімузина. «Сенатор бажає стрітися з вами»,— гукнув. Стара зачинила двері в мене перед носом. Я обернувся й сів у його машину між двох гевалів.

За кілометр після виїзду з села Томас спрямував свій лімузин на бруковану ділянку шляху, що пролягала поміж двома рядами високих пальм. При в'їзді на неї стояло двоє селян, а там, де закінчувалася бруківка, видно було літній будиночок сенатора.

Збудовано його недавно, проте в стилі другої половини дев'ятнадцятого сторіччя. В селі, як і в місті, сенаторові жилося непогано.

Ми проминули кілька кімнат і коридор, звідки вийшли на свого роду терасу, вельми багатолюдну, яка виходила на північ.

Сенаторові друзі з насолодою проводили день на селі. Дехто грав у більярд на великому столі, оббитому оксамитом; інші палили гаванські сигари і бесідували на політичні теми; решта кружляли біля свого боса, наче рій мух навколо медяника.

Побачивши нас, сенатор кинув на Томаса промовистий погляд, подавши йому якийсь знак. Потому ми пройшли крізь двері ліворуч до просторого затишного кабінету, з кріслами, пообиваними шкірою, з великим письмовим столом у кутку, я швидко усе це оглянув. Кімната перевантажена тією розкішшю про людське око, яку, видно, так палко любив сенатор Рамірес. Я відкрив коробку гаванських сигар, узяв одну і запалив. Потім зручно вмостився в кріслі. Томас не заперечував. Після нашої останньої зустрічі в сенаторському особняку пихи в нього помітно поменшало.

Сенатор зайшов у супроводі нашого спільного друга — свого імпресаріо.

— Говоритиму коротко, Аресе,— мовив сенатор без передмов. Він стояв, спираючись на письмовий стіл. Я повільно випустив блакитнуватий дим сигари.—

Досі виявляв терпимість,— провадив він далі,— та, либонь, не повинен був так поводитись. Ви забули, що першої-ліпшої хвилини можу вас розтерти в порох! — Ці слова він підкреслив красномовним помахом правиці. Насуплені брови і палаючі очі робили його дебелу постать майже сміховинною. Та сенатор не сміявся, навіть не посміхався. І, здавалося, був цілком переконаний у тому, що має досить сили, щоб розчавити мене самим тільки помахом руки.

Повернувшись до столу, він узяв сигару і, відкусивши її кінчик, запалив. Потім обійщов навколо столу і плюхнувся в крісло. Імпресаріо зробив те саме, сівши поруч. Лише Томас лишався на ногах. Я мовчав, очікуючи, що сенатор продовжить свою промову. Сигара начебто трохи заспокоїла його. Риси обличчя пом'якшали, погляд став не такий холодний.

— Проте,— підніс він угору вказівний палець,— я все ще ладен вести з вами переговори. Єдине, чого не потерплю,— найменшого скандалу навколо мого, імені, Аресе. Будьте певні.

Сенатор знову приклазся до сигари.

— Може,— втрутився його помічник,— ми зможемо порозумітися, коли сеньйор Apec звіриться нам, чим викликане його прагнення стрітися з Каїтою.

— Причина зовсім проста, молодче. Мені платять за це.

— Хто платить? — поцікавився сенатор.

— Родина Рамераль.

— Он воно як! Виходить, ви стягуєте данину з мене... і одночасно з родини Рамераль. Та ви ж розбишака, Аресе!

Я сприйняв цю тираду з задоволенням, як хвалу.

— А навіщо вам бачитися з нею? — втрутився молодик.— Адже все, що вона знає по цій справі, вже розповіла поліції.

— Ти так гадаєш, друже? То чого ж ви боїтеся, щоб я побалакав з нею?

— Хто сказав, що ми боїмося?

— Я бачу.

Молодик повернувся до сенатора, усім своїм виглядом виявляючи нетерпіння. Той позирнув на Томаса.

— Вийдіть-но звідси,— мовив він до нього і повернув до мене свою похмуру фізіономію.— Apec, ми не можемо цілісшькии день ось так товкти воду в етупі. Краще поговоримо відверто. Ви маєте рацію,— визнав він,— я справді побоююсь, хоч і не того, що ви маєте на увазі: я не вбивав Сусанни. Але вибори на носі, а становище моє не досить міцне. Просто кажучи, я не можу дозволити собі бути втягнутим у цей скандал. Ось чому Каїта збрехала: я попросив її про це. Вона... і вся її родина зобов'язані мені безліччю дрібних послуг.— Я згадав напівзруйновану хатинку, яку перед тим бачив, і зметикував, якими мізерними мали бути ці «дрібні послуги». А сенатор вів далі: — Каїта збрехала свідомо, але саме вона могла б ствердити моє алібі, бо ми з нею разом полишили Сусаннин будинок близько пів на восьму. Проте така її заява означала б уплутати мене в скандал, і з поваги до мене вона про це уперто мовчала.

Я замислився.

— Якщо ви вийшли з нею разом близько пів на восьму, тоді саме ви останніми бачили Сусанну живою. Чом же Каїта назвала Рамераля, котрий пішов о сьомій годині?

Сенатор якусь хвильку про щось розмірковував; потім тріпнув дзвоником. Тут-таки влетів Томас, тримаючи руки під пахвами. Я всміхнувся.

— Скажи Каїті, нехай зайде,— наказав сенатор. Відтак, звертаючись до мене, додав: — Вона сама вам усе пояснить.

За кілька хвилин до кімнати зайшла Каїта. Вона ледь стримала здивування, побачивши мене, проте рішуче наблизилася до письмового столу і запитала:

— Чого ви бажаєте, сенаторе?

Він, затопивши в неї ніжний, майже батьківський погляд, промовив:

— Сідай, Каїто.

Жінка сіла ближче до столу, поруч з імпресаріо. Сідала зі страхом, немовби побоюючись зім'яти свій щойно випрасуваний формений одяг. Зодягнута була охайно, а обличчя виказувало тривогу, яку намагалась приховати, чекаючи, щоб сенатор пояснив, чого її викликано.

Сєнаторова фізіономія виливала таку ж солоденьку ніжність, яка сяяла на його передвиборному портреті.

— Каїто, я бажаю, щоб ти розповіла сеньйорові Аресу все, що знаєш з приводу смерті Сусанни.

Каїта позирала на нього, ніби не розуміючи. Губи її наче ворушилися, але зовсім беззвучно. Нарешті вона втупила в сенатора багатозначно-запитливий погляд.

— Забудьте про те, що я казав вам раніше. Забудьте про свою клятву. Зараз я жадаю, щоб ви говорили,— наполегливо повторив сенатор.

Жінка трохи змінила позу на своєму стільці, не припиняючи стежити за зборками свого відпрасованого вбрання.

— Про що ви бажаєте дізнатись, молодче?

— Про все, що сталося того вечора,—мовив я.— Спробуйте також згадати, чи не траплялося раніше чогось такого, що мало б відношення до вбивства вашої господині.

Каїта повернулась обличчям до сенатора, шукаючи схвалення; той ствердно хитнув.