— Нічого собі ситуація! — вигукнув я.

— Ще б пак! — погодився Падуа.— Як ви, очевидно, здогадалися, я намагався розрадити дружину. Застосував усі можливі засоби, аби домогтися свого. Та мені не пощастило. Софія в подібних справах мала цілком своєрідні принципи. Картина символізувала для неї щось особливо дороге, якусь духовну цінність, і вона мала намір подарувати її чи не самому господу богу. Тільки так, твердила, вона буде певна, що не пожертвувала богові такої речі, якої сама мріяла позбутися. Можете собі уявити?! У розпачі, не знаючи, що робити, я розповів про все це Сусанні, з якою мене зв'язували певні узи дружби.— Падуа підвів голову і позирнув на мене; на вустах у нього заграла нерішуча усмішка.— Саме вона і запропонувала рішення, котре, зрештою, завдало мені стільки клопоту. Загалом-то її пропозиція здалася мені непоганою: дати їй гроші на купівлю «Балерини» з аукціону. Так ми й зробили — вона придбала картину за п'ятнадцять тисяч песо. Як бачите, заплатити мені довелось, за іронією долі, стільки, скільки коштував би справжній Дега.— Падуа зробив паузу і зітхнув.— Ось чому я хочу одержати назад картину, Аресе. Якщо вона потрапить до рук властей, вони, напевне, віддадуть картину експертизі, щоб довести її автентичність, і скандал, уникнути якого мені коштувало так багато, кінець кінцем вибухне.

Я кілька секунд споглядав його посмутніле обличчя і мало не зареготав. Скільки злигоднів через якусь фальшиву картину! Адже всього цього можна було уникнути, лише сказавши дружині: «Диви, стара, я купив тобі дорогу картину. Але коштувала вона мені дешево. Ось бачиш, унизу: «Дега», але насправді це картина Невідомого Художника. Тобі ж бо однаково — чи не так?» Ба ні, сеньйор Падуа не міг учинити так, як звичайний смертний. Сеньйор Падуа визнав за краще жити у постійній брехні, аби задоволити свою блазнівську пиху.

— Ото й уся історія, Аресе,— мовив Падуа, підкреслюючи цим, що тепер моя черга говорити.— То продасте ви її мені, Аресе? Продасте картину?

— Подивимось, коли вона опиниться в моїх руках,— відказав я. — Як ви самі слушно зауважили, я ж не можу продавати те, чим не володію.

Він хотів було заперечити, але втримався.

— Ви мені обіцяєте? — уточнив він.

— Я нічого не обіцяю. Сказав, що подивимось, то й подивимось.

— А лист? Що ви робитимете з листом?

— Поки що притримаю його в себе. Перевіримо, чи в усьому правдива ваша розповідь.

Падуа підвівся, обурений до краю.

— Та ви негідник! — прошипів.— Ви змусили мене повірити, що...

Я презирливо осміхнувся.

— Не хвилюйтесь, Падуа,— обірвав я його.— Не такий уже я цинічний, як це інколи здається. Коли ви непричетні до вбивства Сусанни, цього листа ніхто не прочитає. Ось це дійсно обіцяю вам.

Я висипав набої з його жалюгідного пістолетика і вклав зброю йому в руку. Потому провів до дверей.

— Коли «Балерина» буде в мене, я повідомлю вас. На все добре!

Я виштовхнув його за поріг і зачинив двері в нього перед носом.

Сівши знов у крісло, розгорнув газету: в омнібусі ж я встиг лише пробігти ії очима. Отож, нарешті, вибухнула бомба скандалу в Рамералевому будинку. Після того як я вислизнув з рук поліції завдяки алібі, підтвердженому дочкою сенатора і барменом з «Пласи», поліцейські агенти взяли в роботу Сусаннину служницю. І вона зробила їм таке ж зізнання, як і мені: Рамераль був останнім, хто бачив Сусанну живою.

Те, що я прочитав трохи далі, змусило мене присвиснути від несподіванки. Тривожний вітер почав віяти і в напрямі резиденції сенатора. Репортер дозволив собі таку фразу: «Чому не викликали одного впливового політика, щоб дав свідчення у справі вбивства відомої куртизанки з Нульової вулиці?» А потім іронічно продовжував: «Напевне, такий незмінний учасник інтимних вечірок у славетної Сусанни має бути в курсі вельми цікавих аспектів її життя, знання яких, без сумніву, дало б велику користь властям».

Я заплющив очі й спробував уявити собі, як сприйняли це сенатор та його імпресаріо. Мене взяв сміх. Не виключено, що вони навіть подумають, ніби це я — безсовісний детектив Хуглар Apec, після того як одержав свої п'ятсот песо за те, щоб тримав язик за зубами, зрадив їх.

Та в дійсності мені було найвищою мірою наплювати на те, що вони можуть подумати.

Перед одинадцятою подзвонив Макейра. Сказав, що відновляє свій пошук у парках Старої Гавани. Я побажав йому успіху. Як казав Батлер, найкращий спосіб зв'язатися з Шестипалим — це відшукати Каліостро. Мені більше до вподоби було б самому зайнятись цим, але я вирішив, що краще якомога довше зоставатися в конторі. Я усвідомлював, що справа дозріває, я потрібен багатьом, і ось-ось на мене сипонуть грошики.

Перед тим як зійти вниз попоїсти, подзвонив сенаторовій дочці. Уявив собі її посмішку, тендітні лінії тіла, тужаві опуклі перса й спокусливу ходу з плавким похитуванням стегнами. Привітавшись, одразу ж ухопив бика за роги.

— Мені необхідна від вас одна послуга,— мовив я.

Її відповідь припала мені до душі: «Якого роду послуга?» Безперечно, це була відповідь розсудливої людини.

— Я не можу говорити про це телефоном,— відказав я. — Ми могли б порозмовляти з вами сьогодні наодинці?

Вона прийняла моє прохання з задоволенням. Навіть більше того, сказати б, з ентузіазмом. Це мені теж було до вподоби. Бо що ж то за жінка, коли не має і краплини цікавості?

— Стрінемося в «Пласі» за годину,— мовив я.

Вдягнув піджак, наклав на голову капелюх і вийшов з контори. Певна річ, чекати мені довелося більше як годину. Та часу я не гаяв. Удаючи, що захоплений базіканням з Карлосом (щодо ймовірного вбивці Сусанни), обстежив телефонну книжку в пошуках яко-го-небудь мистецтвознавця. Та, не виявивши жодного, згорнув книжку і замислився. Необхідно було знайти людину, здатну засвідчити автентичність Дега. Я волів знати, чи не бреше Падуа. Але на живопису розумівся не краще, ніж на китайській мові.

За десять хвилин до другої з'явилася Гленда. Я вихилив свій дайкірі й попрямував до столика подалі від прилавка. Вона пішла туди ж. Відсунувши стільця, запросив її сісти. Потім сам сів поруч.

— Як відносно дайкірі? — запитав я.

Вона всміхнулась, дещо збентежена, і на щоках у неї з'явились ямочки. Саме цього я й домагався. Та ось усмішка щезла і натомість з'явився вираз гострої цікавості, тієї самої, яка, либонь, і змусила її прийти до «Пласи».

— Для цього ще зарано,— заперечила, вказуючи на мій келих.— Я віддала б перевагу морозиву.

Я покликав офіціанта — худорлявого, блідого хлопця, котрий захоплено витріщився на неї.

Вона замовила суничне морозиво. Відтак запитливо глянула на мене, але я мовчав, доки не звернула увагу, що милуюся нею. Виявивши це, Гленда трохи за-шарілась. Офіціант приніс морозиво і поставив його на столик. Коли він відійшов, я сказав:

— Ви, певно, чули балачки про картину під назвою «Балерина за лаштунками»?

Це питання захопило її зненацька. Від подиву рівна шкіра її лиця взялася зморшками. Вона, було, роззявила рот, але знову стулила його. Через кілька секунд схвильовано запитала:

— А вона у вас?

Я загадково посміхнувся.

— Гаразд,— мовив,— мені оповіли історію цієї картини, і я зацікавлений перевірити її правдивість. Ви могли б допомогти мені? Вам це не завдасть ніякого клопоту,— підкреслив з притиском, бо обличчя її із спантеличеного стало переляканим.— Ясна річ, розпо вім вам про це, тільки будучи цілком певний, що ви збережете все у суворій таємниці.

Гленда підвела очі й кинула на мене швидкий погляд. Потім знов опустила їх, уп'явшись у власні коліна і нервово перебираючи зборки на сукні.

— Не будьте надто впевнені, що я мовчатиму,— заявила.— Коли пішла до поліції, то вчинила так тому, що вірила у вашу невинуватість,— кахикнула і докірливо позирнула на мене.— А тепер уже цьому не дуже вірю.

— На чому ж грунтується ваш сумнів?