— Ви про мене щось казали поліції, Аресе?

Я розкинувся в кріслі й закурив. Коли він поспішав, то я, навпаки, аніскільки не квапився. Давши зрозуміти йому про це, я поцікавився:

— А мені слід було щось казати їм?

Брунатна шкіра в нього на чолі зібгалася, утворивши кілька зморщок. Насмішкуватий вираз миттю зник з обличчя. Тепер у погляді відбивалась ніби якась тінь переляку. Він зобразив усмішку, але його жестам бракувало такої невимушеності, як тоді, у «Сьєррі».

— Ні,— мовив,— нічого не слід було казати. Але може, вас здивував мій інтерес до «Балерини»... Що ж, я був трохи балакучий. — Піднісши палець, він повчально промовив: — Поліція подекуди змушує нас казати таке, чого ми й не знаємо.

— Заспокойтеся! — відповів я. — За дві тисячі песо я вмію бути вкрай мовчазний. Сподіваюсь, ви не забаритеся зі своєю пропозицією...

— Про що ви говорите, Аресе. Вона з вами?

Я стенув плечима.

— Не я ж обкрадав Сусаннин будинок.

Падуа пирскнув.

— Я не казав, що ви вкрали щось, Аресе. Але ж... не можете ви торгуватися за річ, якою не володієте.

— Невдовзі володітиму нею,—запевнив я.—Гадаю, ви зможете довести, що картина належить вам.

Падуа подивився мені просто у вічі.

— Тільки облиште цю совісність, Аресе,— мовив він з уїдливою гримасою.— Це ж суперечить вашій репутації.

Я всміхнувся. Всі ці напхані грошима суб'єкти борсаються в гидотному багні, яким є життя їхнє. Вони брудні свині, проте вдаються до моїх послуг саме через той ореол цинізму, що створився навколо мого імені, я й оком не змигнув.

— Бачте, Падуа, навколо цієї картини виникли суперечки,—пояснив я.—Є людина, котра пропонує стільки ж, скільки й ви, але до того ж має грамоту на володіння картиною.

— Підробка, безумовна підробка! — вигукнув Падуа, збуджений до краю.— Ніхто не може мати грамоти на володіння цією картиною, бо «Балерина» належить мені.

— Даруйте, друже мій,—холодно промовив я.— Мені здавалось, що вона належала Сусанні.

— Я їй подарував «Балерину».

— Еге ж,— промимрив йому.— І через те, що особисто були до неї прихильні. Чи не так? Курйозно інше: та людина твердить те саме.

Падуа вибухнув якимсь хрипким, майже істеричним сміхом.

— Тепер уторопав, Аресе. Тепер уторопав. Ви жадаєте здерти з мене більше з допомогою цього, вами ж вигаданого, конкурента, так? Гарно придумано, Apec! Цілком гідно вашої репутації!

Я не розсердився, а просто схопив його за барки і виштовхнув за двері, незважаючи на його протести.

Узявши газету, став переглядати її. І в ту ж мить подзвонили. Коли я відчинив, у дверях стояв Макейра.

— Проходьте, Макейро. Сідайте!

— Я бачив сеньйора Падуа, він виходив з будинку, невдоволено щось буркочучи собі під ніс,— розповів Макейра.— Сподіваюсь, ви добре обійшлися з ним, Аресе. Адже Падуа — людина досить упливова.

— Не хвилюйтеся, Макейро, Падуа зараз не спроможний використати свою впливовість проти мене.

— Ви знаєте, Аресе, що робите,— зауважив він.— Та на вашому місці я б спокійно собі тішився життям, забувши про цю триклятущу справу.— Він пильно позирнув на мене і спитав: — Ну що ви з усього цього маєте, окрім побоїв?

— Нічого, Макейро, нічого,— з гіркотою визнав я.— Не терплю, коли з мене глузують, а якраз тепер дехто саме цим і займається.

— Гадаю, я вам уже не потрібний? — спитав шофер.— Ви маєте змогу користуватись власною машиною. Може, повернути ту машину, яку ми взяли напрокат?

— А який час ми ще можемо користуватися нею?

— О, у нас зосталося ще кілька днів. Строк спливає в понеділок.

— В такому разі яка рація повертати її? Ми ж бо заплатили, хіба не так?

— Так, але мені...

— Нічого, Макейро, підбадьортеся трохи! Я ж обіцяв вам, що від нас із вами йому не втекти, і ми таки знайдемо його.

— Та ви ж потрапили в замкнуте коло! — заперечив Макейра.

— Ет! Не будьте песимістом! Чи ви чули коли-не-будь про бродячого фокусника — Каліостро на прізвисько?

— Я бачив чимало фокусників, але не звертав уваги на їхні імена. А що?

Довелося замислитися. Неймовірно, що Шестипалий дозволить Каліостро знову займатися своїм старим ремеслом, але я не знав, де шукати його, і тому змушений був використовувати будь-яку можливість, якою б непевною вона не здавалась.

— Це дуже примітний тип,— пояснив я, — він часто виступає в парках Старої Гавани. Якої ви думки про те, щоб трохи порозважатися там?

Макейра стенув плечима без особливого ентузіазму.

— Коли наполягаєте,— сказав.— А що я маю робити?

— Повештайтесь трохи по цих парках. Тільки обережно, Макейро. Каліостро — стріляний птах, а я не хочу вас вплутувати в цю справу. Виявите — постарайтеся зв'язатися зі мною. Візьміть,— додав я, вручаючи йому візитну картку,— тут записано телефони моєї контори і мого номера в готелі «Паккард». Якщо не знайдете мене ні там, ні тут, залиште записку у Карлоса, бармена з «Пласи». Я туди дзвонитиму.

— Коли розпочинати? — запитав Макейра.

— Одразу ж. Навіщо гаяти час?

Макейра підвівся.

— Це тільки заради вас,— буркнув.— Мені не до вподоби гратися в детектив.

Я невесело всміхнувся. Мені теж було не до вподоби. Іноді це вигідно, але завжди брудно... надто брудно.

Хвилин п'ятнадцять чи двадцять по тому, як пішов Макейра, почулось якесь шарудіння,— воно долинало з вітальні. Я не надав був цьому значення, але шарудіння повторилось. Так, ніби кішка шкрябала пазурами об стінку. Я підвів очі, знизав плечима і став читати далі.

Шерех припинився. Я глянув на годинник: було дві хвилини на одинадцяту. Мене почало опановувати якесь неусвідомлене занепокоєння. Серце моє прискорено забилось, а шкіру щось почало пекти. Я згадав, що колись уже відчував щось подібне, і, либонь, це було не що інше, як острах. Зараз я не був певний цього — острах узагалі почуття дивне. Воно виникає з нічого і живиться невідомо чим, потім зникає і водночас лишається в нас. Опанувавши наших предків ще в темні ночі палеоліту, це почуття й досі не покинуло нас і навряд чи колись покине.

Погладжуючи рукоятку «люгера», я трохи заспокоївся. Потім розсміявся. Все це було надто безглуздо. Коли в людині виникає острах, то згодом з остраху народжується сміх, як захисна реакція організму.

Я вирішив було піти з контори. Але я впертий, коли йдеться про лихі передчуття,— тоді щосили прагну здолати їх. І якби я вибіг з приміщення,— почуття остраху цілком опанувало б мене, а в моїй роботі це вже казна-що. Тому й зостався сидіти в кріслі, намагаючись збагнути причину такого стану. Хоч гаяти час на це не варт було, бо острах буває і таким, котрий не пояснюється. Я змушений був визнати, що саме такий острах і відчуваю. Чого я боявся? Кого? Часом острах править за сигнал тривоги для наших органів чуття, попереджаючи про навислу, хоч і неясну загрозу.

— Аресе! Ви тут?

Полонений думками, я від несподіванки перелякався і не одразу заспокоївся. Скочивши, немов підкинутий пружиною, я зняв «люгер» із запобіжника.

— Не підходьте до дверей, Аресе! Не торкайтеся дверної ручки! Ви мене чуєте, Аресе?

— Ідіть під три чорти! Що за нахабство! Негайно припиніть горлати! — гукнув я, не рухаючися з місця.

Минули дві довгі хвилини. За дверима чути було владний голос, який давав розпорядження: «Обережно, Гонсалес! Еге ж! Тепер відокремлюй детонатор. Ось так».

Слово «детонатор» оживило мій мозок. Спина одразу спітніла, а холодок смерті пробіг по ній. Коли з того боку сказали: «Можете вже прочинити двері, Аресе»,— у мене затремтіли коліна.

— Якого біса вам тут треба? — Зухвалим тоном я спробував приховати острах.— Чого розгаласувалися?

Лейтенант Гастон з бригади, котра розслідувала вбивство Сусанни, раптом втупив у мене насмішкуватий погляд. Поруч нього агент Гонсалес тримав в руках смертельний пристрій.

— Можна зайти? — спитав Гастон.