Тим часом «вовки» не занепадали духом. Одні йшли спочивати, а згодом поверталися зі свіжими силами, щоб змінити інших. Запитання майже не змінювались. Спочатку мені було нудно. Потім — стомливо. Зрештою почало дратувати. А перед ранком, коли мої припухлі повіки важили вже по цілій тонні, я дійшов до відчаю. Я забувався, і мені здавалося, що всі запитання ставить той самий голос, хоч насправді знав — це не так: вони ж чергувались. Кожен сідав на однаковій відстані од мене, говорив однаковим тоном, і я вже їх усіх не розрізняв. Тоді вони трусили мене за плечі, примушували ходити. При цьому робили мені спокусливі пропозиції на зразок: «Чом би вам не зізнатися і не піти спати?»

Вони прагнули, щоб я зірвався. І я зірвався. Вибухнув брутальною лайкою і з останніх сил накинувся на них, аж доки мені добряче не затопили в щелепу. В мене підломилися ноги, і вперше за день я спочив.

Наступного ранку вони поводилися трохи пристойніше. Дали мені грінок з маслом і кави з молоком. Потім клацання зубів відновилося. Першим допитував той, хто видавав себе за старшого. Цей тип, Гастон на ім'я, мав більше віспин на обличчі, ніж є вибоїв на Центральній автостраді. До того ж він виконував роль поліцейського з пристойними манерами.

— Навіщо ви вбили Сусанну Діас, Аресе? З метою пограбування?

— Знов те таме. Господи! Та нікого я не вбивав. І не крав нічого.

— Чим же ви пояснюєте наявність ваших кривавих відбитків у квартирі вбитої?

— З мене зле пожартували. Я пішов туди, щоб вилучити листи свого клієнта, а там хряпнули мене по голові.

— Як ім'я вашого клієнта?

— Сенатор Грегоріо Рамірес.

— Послухайте, Аресе. Знов ті самі побрехеньки? Змініть пластинку. Сенатор вас і знати не знає.

— Це він так сказав?

— Аякже! Ми його допитували.

— Приведіть сенатора сюди. Нехай скаже це мені.

— Для детектива ви надто наївні, Аресе. Невже ви гадаєте, що сенатора республіки можна доставити до відділка лише тому, що вам так заманулося?

— Так, я вже втямив, що набагато корисніше лизати йому зад.

— Не заговорюйтесь, Аресе.— Тут я одержав першого ляпаса.— Досі ми з вами поводились добре.

Коли мене хто просто вдарить, я можу відповісти на той удар, а можу й стриматись. Але на ляпас я не можу не відповісти. І ніколи не міг. Я й не збирався діяти інакше в мої тридцять років. Розмахнувся і затопив кулаком у його пику, переорану віспою. Останнє, що я побачив, була тоненька цівочка крові — точилася з його рота. Зграя вовків накинулась на мене, і відразу ж усе огорнулось мороком.

Прийшов я до пам'яті в одиночній камері. Тут принаймні панував спокій. Кинув оком на годинник: він показував третю, мабуть, після полудня. Я закурив і влігся на тапчан, щоб поміркувати. Минув якийсь час, і раптом заходить сенаторова дочка, супроводжувана двома поліцаями. Одним із них був Гастон. Він вказав на мене пальцем і запитав:

— Це та людина, котру ви найняли, щоб одержати листи? -

Вона, вся тремтячи від переляку, зробила ствердний жест. Я зрозумів її переляк: на моїй фізіономії було, либонь, більше синяків, аніж віспин на Гастоновому обличчі.

— Вас... вас били? — спитала вона.

Гастон промовчав. Лише взяв її попідруч і вивів з камери.

Минуло ще півгодини. До мене знову візитер. В супроводі поліцейських з'явився Батлер. Він непогано впорався зі своєю роллю. Розглянув мене — наказав підвестись, потім повернутися. По тому заявив, що я не той суб'єкт, який намагався збути йому коштовності. Я полегшено зітхнув. Зараз моя справа вимальовувалася не в таких уже темних фарбах, як я уявляв собі раніше.

Минуло ще з чверть години. Гастон привів Карлоса — бармена з «Пласи». Гастон усе робив, щоб хлопця збити з пантелику. Кілька разів запитував його про те саме, але хлопець тримався. Він підтвердив, що з «Пласи» я пішов близько дев'ятої години.

— Чого ви так упевнені? — допитувався Гастон.— Як ви знаєте, що це не сталося, скажімо, о восьмій?

— Річ у тому, що я...—запинаючись, белькотів Карлос,— працюю до дев'ятої, а коли сеньйор Apec пішов, мені лишилось працювати всього кілька хвилин.

Це був мій тріумф, і я ледве стримався, щоб не плеснути в долоні.

Тепер маю алібі. Адже Сусанну було вбито між пів на восьму і восьмою годиною, а я в цей час іще перебував у «Пласі».

О четвертій годині дня мене звільнили.

— Ми все ще можемо притягнути вас за вторгнення до чужого житла, Аресе,— пробурчав Гастон.— Тож поводьтеся розсудливо,— промовив він погрозливо,— і не виїздіть з міста.

— Зайва рекомендація,— відказав я. — У мене ще чимало справ лишилося тут.

— Діло ваше! Тільки вислухайте мене як слід, Аресе.— Перебивши мене на півслові, Гастон став розмахувати руками перед моїм носом, що занадто дратувало мене.— Не подумайте встрявати в цю історію! Попереджаю вас.

Я всміхнувся, забрав свої документи й пішов. Коли двері поліцейського участку лишилися позаду, набрав повні легені повітря. Вперше за багато днів я міг зробити це цілком вільно.

Закуривши, я зі сходинок споглядав потік машин. На протилежному боці вулиці в автомобілі зі зйом-ним верхом сиділа Гленда Рамірес. Вона натиснула на клаксон і енергійно замахала рукою, запрошуючи мене. Я спустився сходами й підійшов до неї. Вона здалася мені жінкою моїх мрій, а втім, може, й насправді була такою, бо одяг мала на собі не того школярського покрою, який робив її зовсім юним дівчиськом. Тепер це була жінка. Чарівна жінка з лукавою усмішкою на вустах.

— Підвезти вас куди-небудь?

— Ні,— відказав я.— В мене і без цього купа проблем.

— Чому ж ви гадаєте, що я стану для вас новою проблемою?

— Спитайте про це в дзеркала,— відповів я і пішов геть.

— Зачекайте, Аресе. Річ у тому, що я обіцяла батькові привезти вас до нас додому. Він чекає вас.

— Ваш батько? Це неможливо! Адже він не знає мене!

— Він здогадується, якої ви думки про нього. Ось чому він і послав мене. Вони всі вважають, що мої чари всепереможні. Навіть і я так подумала,— зізналась, сумно всміхаючись. Потім граціозно підібрала вуста і прошепотіла: — Чого ж ви бажаєте? Щоб я програла?

— Ні, цього не можна допустити,— мовив я, даруючи і їй усмішку.— Я вдячний вам за сьогоднішній учинок. Уявляю, яких зусиль вам, певне, коштувало здолати свої сумніви й посвідчити тут на мою користь!

Вона знову сумно всміхнулася.

— Я все ще заслуговую у вас на таку жахливу репутацію? — В її голосі вловлювався прихований докір.— Не стану заперечувати, де в чому ви маєте рацію. Але тільки не в цьому. Ви ж також поводилися нелояльно з моїм батьком. Коли я прочитала, що смерть Сусанни настала між пів на восьму і восьмою годиною, мала намір піти і зробити заяву, але він заборонив мені. Сказав, що ви втаїли один лист і намагались ним шантажувати його. Це правда, Аресе?

Я усміхнувся. Ну й дойда ж оцей сенатор — у вушко голки пролізе.

Я сів у машину.

— Подивимось, чого бажає сенатор,— сказав я, полишивши її запитання без відповіді.

Вона скоса поглянула на мене й неквапно повела машину вперед. Правила автомобілем вона непогано, ії погляд був спрямований на дорогу, і вона не відводила його від неї під час розмови. Я мав змогу вдосталь намилуватися ії профілем. У неї не було тієї досконалості старогрецької богині, якою, мабуть, відзначався профіль Сусанни. Але сенаторова дочка мала досить принад, щоб задовольнити найвишуканіший смак.

Зупинились ми напроти особняка. Вона вийшла і, не обертаючись, попрямувала до дверей. Хода в неї була легка, а граціозне погойдування стегнами компенсувало те, що лишалося ще в ній від дівчиська. Так, спритник цей сенатор, але й донька його теж не в тім'я бита.

Я рушив за нею широким коридором, з якого вийшли у засаджений деревами патіо. Чудово жилося сенаторові. Втім, не одному йому. їм усім варто було лиш руку простягнути, і ось вона, республіка, до їх послуг. Одного погляду було мені досить, щоби все зрозуміти. Під круглим навісом за столом сидів сенатор у шортах, розмовляючи з якимсь суб'єктом. Трохи далі бавився з породистим собакою, прив'язаним ланцюгом до дерева, один із тих мерзотників, котрі оце недавно влаштували мені побоїще. З іншого боку сиділо на краю басейну двоє дівчат, спустивши ноги і теліпаючи ними в нерухомій воді.