Зіскочити туди здавалось не дуже складно. Я прикинув, що легко дотягнуся ногами до огорожі, і єдине, що турбувало мене, це чи не втрачу рівноваги — як-не-як у темряві та ще й вологі стіни... Не роздумуючи довго, перехилився з підвіконня й. намацав ногами верх огорожі. Вона виявилась досить широкою. Я пішов по огорожі, тримаючись за стіну будинку. Потім, перехилившись з огорожі, глянув униз. Нічна імла перетворила для мене триметрову відстань до землі у неозору безодню. Дощ майже перестав. Руки мої заковзали по камінню, і в мене на якусь мить забило дух. Довелось віддати своє тіло на поталу вологій нічній порожнечі. Найважчий момент настав, коли я опинився на землі. Мої ступні й усе тіло захлеснула гаряча хвиля нестерпного болю. І все ж я всміхнувся: якщо Шестипалий і далі стоїть напроти дверей будинку, його чекатиме сюрприз.

Я пройшов під'їздом і опинився перед брамою, замкненою ззовні на висячий замок. Поставив ногу на один із поперечних брусів і видерся нагору. Там я, насамперед, обдивився все довкола: на вулиці нікого не було. Тоді зіскочив і обстежив місцевість. Шестипалого не виявив, але у півкварталі від мене вулицею крокував поліцейський патруль.

Я зрозумів, що сполошив Шестипалого, і вирішив забратися звідти. Знайшовши притулок в якомусь старенькому готелі, присвятив ранок і частину дня роздумам. Досі я був майже певний, що всією грою цією диригував сенатор, тепер же стало ясно — помилявся... якщо тільки між ним і Батлером не існувало якоїсь змови, поки що не ясної для мене. Десь о третій годині мені принесли одяг, який я віддав почистити. Вдягнувся і вийшов на вулицю. Загорнувши «Балерину» в газету, відіслав її рекомендованою бандероллю на адресу Алісії. Потім подзвонив на квартиру до сенатора і попросив сеньйориту Рамірес. Але до телефону підійшов сам сенатор. Своїм гучним голосом він попросив мене не вішати трубку.

— Мені необхідно поговорити з вами,— сказав.— Чи не зможете ви прийти сюди? Я маю обговорити з вами одну справу, життєво важливу для нас обох.

Я зареготав. Не інакше як сенаторові, заманулося обвести мене довкола пальця.

Він, мабуть, відчув мою осторогу й додав:

— Якщо мій дім здається вам не досить надійним, укажіть, де я міг би з вами побачитись.

— Чи не для того, щоб заволодіти третім листом, сенаторе?

— Обміркуємо і це,— відказав той,— але є дещо важливіше... набагато важливіше.

— Важливіше для кого?—глузливо поцікавився я.

— Аресе, справа серйозна, я вам це кажу відверто, тут не до жартів.

Я почав вірити у щирість сенаторових слів і обмірковувати доцільність своєї зустрічі з ним. Було малоймовірно, що він прагне обдурити мене,— адже в моєму розпорядженні лист, котрий може втягнути його у скандальну історію.

— Гаразд, сенаторе,—промимрив я,—я приїду до вас.

— Чекатиму на вас, Аресе,— відгукнувся той.

Розкішний особняк сенатора містився на П'ятій авеніді, в районі Мірамар. Раніш ніж вийти з таксі, що привезло мене туди, я оглянув місцевість, але нічого підозрілого не виявив, я вийшов з таксі, не доїхавши два квартали. Ішов насторожено. Натискуючи кнопку дзвоника біля вхідних дверей, ще раз уважно оглянув усе навкруги. Побачив якихось чотирьох типів, чиї фізіономії мені аж ніяк не припали до вподоби. Вони наближалися до мене по двоє з протилежних боків. Не було ніяких сумнівів щодо їхніх намірів. Я кинувся бігти щодуху, намагаючись дістатись назад на П'яту авеніду. Ці четверо рвонулися за мною, наче гончаки за наляканим зайцем. Шлях до хвіртки виявився перекритий, і мені довелось звернути на газони. Один із цих типів майже наздогнав мене. Я раптово зупинився і дав йому добрячого стусана в підборіддя. Удар був чудовий — він покотився по землі. Та сам я виявився у пастці. Інші троє накинулися на мене зверху. Останнє, що я запам'ятав перед тим, як знепритомнів, це усміхнене Сенаторове обличчя у дверях.

Перше, що я учув, коли опритомнів, це несвітський сморід навколо. Я лежав у якомусь звалищі сміття за містом, що видихало огидливу смердоту. Сплюнувши кров'ю, я підвівся в цьому смердючому лайні лаючись на всі заставки. Дехто дорого заплатить за це, вирішив я.

Глянув на годинник — близько шостої. Огледівся. Трясця його матері: і на одежу мою гидко глянути, і тіло моє в суцільних саднах і синцях. У цю мить я пригадав насмішкувату фізіономію сенатора і почав занепокоєно нишпорити по кишенях у пошуках листів. Я вилаявся, потім нервово засміявся і раптом змовк: ці гади не обмежились листами, вони прихопили ще й мій гаманець.

В кишені у мене зоставалася якась дрібнота — навіть на одне песо не набиралося. Так, непогано попрацювали сенаторові хлопці. У мене опустилися руки. Я знову сплюнув кров'ю, відчув, як замигтіли круги перед очима,— зомлів. Коли прийшов до тями, було вже темно. Насилу звівся, насилу видерся з цієї чортової клоаки. Неподалік гримотів по рейках поїзд. Ось він пройшов, стрясаючи землю, десь зовсім поруч. Виборсавшись з нечистот, я на повні груди вдихнув вологе вечірнє повітря.

Орієнтуючись на вогні міста, що сяяли вдалині, прикидав, у якому напрямку маю рухатись. Коли дістався до перших вогнів, мій годинник показував уже дев'яту.

З таксі вийшов за кілька кварталів до будинку Макейри. Уникаючи вуличних ліхтарів, дійшов до пагорбка, що здіймався над убогим кварталом Сусанниного шофера. Якусь хвильку постояв там, аби набратися духу. Прихилившись до стовбура дерева, побачив Макейру, який вів жваву бесіду з якимсь хлопчаком. Обоє бурхливо жестикулювали, і хоч мені не чути було їхніх слів, не мав сумніву: вони про щось сперечалися. Поступово пристрасті вгамувалися; Макейра вийняв щось із кишені і віддав хлопчикові. Жест, яким він це зробив, не лишав сумніву, що віддав він це — що б то воно не було — дуже неохоче. Хлопчик сховав річ у кишеню і швидко показав Ма-кейрові спину.

Макейра зайшов у дім. Тоді я спустився з горбка і теж попрямував до нього.

Побачивши мене в дверях, він аж підскочив з брудного стільця. Роззявивши рот, позирав на мої синці.

— Господи! — вигукнув.— Що з вами трапилось?

— Сенаторові хлопці трохи відлупцювали мене,— відповів я, сідаючи.

Макейра присвиснув.

— Оце-то віддубасили! — поспівчував шофер.— Та, хоч би там як, у вас немає підстав заперечувати, що людина ви щасна. Як же зуміли вибратися з магазину Рамераля? Зізнаюсь, був переконаний, що ви уклепались.

— І я так гадав,— погодився з ним,— але мені до вподоби випробовувати свою долю, Макейро.

— Розумію. Ви незвичайна людина, Аресе.

Я посмішкою подякував йому за комплімент.

— Чи не можна трохи причепуритись у вашому домі? — спитав я.

— Будь ласка. Розпоряджайтесь тим небагатим, що тут є, як своїм власним.— Відтак він повернувся і загорлав: — Анхело!.. Анхело!

Його дружина стала у дверях. В її спідницю вчепилася дитина.

— Чого тобі? — похмуро запитала вона.— Я ж просила — не горлай.— Потім, помітивши мене, промовила: — Добривечір, сеньйоре Apec.

— Даруй, дружино,— попросив Макейра,— ти ж знаєш, горлаю за звичкою. Он сеньйор Apec хоче трохи причепуритись. Приготуй-но йому ванну і чогось попоїсти.

— Чогось попоїсти? — перепитала вона з явним докором.— А чим же почастуємо сеньйора Ареса? Може, тією бурдою, яку їмо самі?

Макейра кинув на неї спопеляючий погляд. Я почувся ніяково і почав белькотіти якісь пробачення дружині Макейри. Коли вона вийшла, Макейра сказав:

— Анхелі слід дарувати. Вона працює над усяку міру. Коли ми одружилися, вона була не така, але злидні зробили її дратівливою.

— Нікому не треба чогось дарувати,—відказав я.— В усіх нас бувають хвилини роздратування. А причин завжди багато.

О пів на одинадцяту я з Макейрою вийшов з будинку, зодягнутий в один із його костюмів.

— Куди? — поцікавився Макейра.

— З візитом до сенатора, мабуть,

— Що? Вам не здається, що ви кидаєте виклик долі, Аресе?

— Можливо,— визнав я, — але я винен йому один візит.

Машина рушила, і до самісінького сенаторового особняка Макейра не мовив і слова.