Місто навпіл перетинає залізниця, ніби відмежовуючи закоптілі корпуси зруйнованих заводів на півночі від жилих будинків та адміністративних будівель в південній частині. Здаля було видно, як по крутосхилу Кизилової гори на оглядовий майданчик один по одному, мов каліки на милицях, пнуться понівечені стояки з обірваними тросами — колишня канатна дорога.

— Ви не відповіли, Крістіно, — з докором нагадав Майєр. — А наш час минає. То як із нашою угодою?

Хвилюючись, він замовк і стиснув щелепи.

— Що сказати? Усе це так несподівано і навально…

— І все ж?

— Давайте поки що домовимося так: я буду радитися з вами, Віллі, — лагідно відповіла вона. — Влаштовує?

— Крига рушила! — бадьоро вигукнув оберштурмфюрер. Це знову був веселий, дотепний Віллі Майєр, а не понурий, похнюплений «змовник». — Чому дають імена річкам, морям і горам? Навіть урагани і тайфуни мають імена. Та й ще виключно жіночі! А я найбільшому айсбергу дав би ім’я Крістіни!

— Ой, не смішіть мене, Віллі…

— Таж ви, фрейлейн, справді, істинний айсберг! Не смійтеся… Отой самий крижаний велет, що виставляє про людське око лише свій сліпучо блискучий краєчок, а сам ховається в темній глибині. Це ж треба вміти — у всій нашій розмові ви, Крістіно, зуміли не відповісти на жодне моє запитання. Спритно ухиляєтеся… Так і лишили мене, нещасного, наодинці із здогадами та сумнівами. І надією… Але на що?

— На добро, Віллі. Повірте мені…

Машини повернули на південь, до центру міста.

Зранку, коли з добром, узятим у карателів, покинули Нальчик, слідчий Кеслер перебував у чудовому настрої: поважчала одна із валіз.

За сталевими бортами бронетранспортера почував себе затишно.

Їхали за маршрутом Чегем Перший — Баксан — Гарячеводськ — П’ятигорськ. В останньому передбачалася двогодинна зупинка на обід.

Погідне небо милувало блакиттю, пригрівало сонце (чудова пора — бабине літо!), а з гір повівало холодом — і виникало дивне відчуття теплої прохолоди. Таке на Кавказі трапляється частенько. Земля дихає теплом, а повітря бадьорить прохолодою. Напрочуд здоровий клімат! Ось той життєвий простір, що не менше, ніж на Україні, придатний для утворення маєткових «гегендвальдів» — безлюдних округ для культурного освоєння працьовитими німецькими переселенцями з переможних військ СС, природженими месіями нордичної цивілізації.

Місця стане й акуратно впорядкованим трудовим таборам для концентрації дешевої робочої сили. Адже унтерменші мусять бути на щось придатні та використані з істинно німецьким педантизмом! Так буде, бо так мусить бути! Кожному своє…

А найбільше втішав Кеслера шлях — зовсім вільний од цивільних тупцюнів. Таки допомогла вказівка зі ставки фюрера за підписом начальника оперативного відділу генштабу ОКВ Адольфа Хойзінгера, який з далекого «Вовчого лігва» під Растенбургом якнайсуворіше дбав про зразковий, суто німецький порядок і повну безпеку на шляхах окупованих територій, в тому числі й на Кавказі. Хойзінгер наказував всім дивізіям, полкам, поліційним батальйонам і всій польовій жандармерії систематично і ревно проводити в місцевостях свого розташування очистку шляхів від будь-яких «мандрівних елементів». Усякий, хто вештається без конвою, повинен віддатися в руки службистів СД або гестапо. Дозволялося, правда, йти до найближчого евакопункту, де брали на роботи у Великонімеччину. На завершення мудрий генерал Хойзінгер слушно радив, щоб для всіх девізом і мірилом очисних діянь стали слова: «Справді німецький шлях — вільний від будь-якого росіянина»[9].

Такі думки мляво і солодко снували в черепній коробці слідчого Кеслера, заколисуючи його в блаженну дрімоту. Однак у П’ятигорську цей розважливий життєвий тонус, що так благодійно сприяє нормальному травленню, упав.

Почалося з того, що хазяїн бронетранспортера оберштурмбанфюрер Хейніш вельми приязно запросив слідчого відвідати якусь місцеву мечеть, де мала відбутися відправа місцевих унтерменшів на честь фюрера-«визволителя». Ясна річ, відмовитися — не молена! Не підеш — хтось донесе. Слідчий Кеслер у таких ділах— знавець, тямив що, як і до чого. От і мусив лізти в натовп, у задуху, щоб вмиватися потом, пріти з повним шлунком по висококалорійному обіді. А ще весь час гнітила думка: за що ж страждати в мечеті, коли по відправі все одно не потрапиш на розкішно сервірований бенкет? Необхідно їхати— до вечора конче мусять прибути на місце призначення, до Ставрополя.

У натовпі поважно насуплених місцевих «діячів» декого впізнав — якось пиячив з ними з якоїсь «вікопомної», але вже забутої нагоди. Насамперед помітив «правителів» Кабарди і Балкарії з утвореного рейхслейтером Східних земель доктором Альфредом Розенбергом маріонеткового «уряду», князів-таубів Зафіра Келеметова і Довлатгері Тавкешева. Інші — то вже дрібнота — сиві, підупалі дідки, що чверть віку тому накивали п’ятами звідси і ось повернулися під штандартами фюрера-«визволителя».

Але хто найбільше вразив Кеслера, то вже генерал кавалерії фон Макензен, якого вояцька доля пересадила на танк. Слідчий краєм вуха чув, нібито барон прийняв магометанство і сповідує іслам, але й на мить не йняв у це віри. Та як тепер не повірити, коли на власні очі бачиш прусського генерала в зеленому тюрбані, в білому, як сніг, балахоні з високосортної верблюжої шерсті, босоногого, та й ще й з кораном у руці?!

Дошкуляла ще й освітлювальна апаратура кінозйомочної групи. Потужні юпітери, як сліпучі рефлектори, що широко використовувалися під час допитів, припікали. Кеслер спливав жирним потом, бо ж не ховався від безжальних променів у тьмяному затінку, як це робив у своєму кабінеті під час сумлінного виконання службових обов’язків. У нього смажилися, обпікали шкіру в’язні…

І тільки коли, важко сопучи, вичовгав із мечеті на свіже повітря, з полегшенням зітхнув, жадібно хапаючи роззявленим ротом цілюще гірське повітря.

А церемонія тривала, та вже на звично помпезний німецький лад, усталений, чіткий, ущільнений в часі, як зразково показовий годинниковий механізм, без зайвини і затримки, розкладений по хвилинах, як по нотах.

Взвод сурмачів слинить пересохлі губи, щоб за мить розірвати врочисту тишу «Маршем Пруссії». Рота почесної варти вермахту, військ СС і польової жандармерії косить очі праворуч, на вхід до мечеті.

Довготелесий «магометанин» з Пруссії в оздоблених перлами капцях, із задертими догори носками крокує вздовж шеренги почесної варти. Оркестр грає гімн нацистів «Прапор угору», і під його звуки на щоглу повзе штандарт новоявлених посланців аллаха — дві срібні блискавки на чорному, глухого нічного кольору полотні — емблема СС.

Ліва рука фон Макензена тисне до серця коран, а правиця — скинута в нацистському салюті.

Здавалося б, на цьому й кінець. Таж ні, доля готувала Кеслерові несподівану прикрість.

Спершу його насторожила розмова оберштурмбанфюрера Хейніша з оберстом із ставропольського «Абверштеллє» Арнольдом. Власне, насторожила не уся розмова, а її уривок, бо начальство з огляду на врочистість відправи перемовлялося стиха. Але й те, що Кеслер спромігся почути, посіяло в його душі сум’яття й негарні передчуття. А його великі вуха ось що вловили з того шепоту:

Арнольд: «Я на колесах — маю швидкохідний «хорх».

Хейніш: «А в мене бронетранспортер з крупнокаліберним кулеметом».

Арнольд: «Схиляюся перед силою і капітулюю».

І от маєш — справдилося найгірше. По відправі Хейніш недбало мовив:

— Пане Кеслер, у мене гість. Ідемо разом у Ставрополь. Прошу вас виявити люб’язність і пересісти до власної машини. Зі мною поїде оберст Арнольд.

Люб’язність… Хай би він скис, той оберст!

Переселяючись до своєї чотириколісної службової власності, Кеслер бурчав Майєрові:

— У мене безпомилкове тваринне передчуття. Завжди чомусь ввижається, що загину десь безглуздо, на шляху, від партизанської кулі.