Крістіна теж думала про сейф. Це не було випадковим збігом, що думки їх обох поверталися до таємниць, які ховав у собі броньований ящик. Оберштурмбанфюрер знав, що там, а шарфюрер прагнула про це дізнатися. З прикрістю згадувала слова Віллі Майєра, що до сейфа їм не добратися. Для цього вони й справді не мали ніякої можливості.

Заважав не хто інший, як сам Хейніш, який зайняв під свої службово-побутові потреби трикімнатний номер готелю: робочий кабінет, вітальня, спальна кімната. Він не покидав це приміщення вдень і вночі. А якщо кудись і відлучався, то неодмінно брав із собою Крістіну Бергер — їй здавалося, що просто як декоративний елемент.

Як же виконати завдання Центру? Як допомогти знешкодити небезпечних шпигунів і диверсантів, поки вони в тилу Червоної Армії не накоїли лиха? Які завдання на них покладено? Вбивство воєначальників? Висадження мостів у важкопрохідних гірських ущелинах? Організація підпільних націоналістичних кубел і впровадження терору над мирним населенням? Невідомо. І за цю невідомість хтось платитиме життям, поки інші люди викриють цю зміїну нечисть. Прикро! Якби ж дізнатися бодай про особисті прикмети «привидів» Хейніша. На допиті б самі все виклали…

Таємниця «привидів» поряд. Від Крістіни її відділяє лише сталева стінка.

— Ви закінчили? — запитав оберштурмбанфюрер.

— Одну мить, пане Хейніш, — заклопотано відповіла Крістіна.

Хейніш поправив на пальці свою гордість — есесівський перстень, привезений з Берліна. Він ще не прижився на пальці, совався, і верхня бляшка з стилізованим павуком чомусь весь час хилилася ліворуч, ховаючись у проміжок між пальцями. А цей перстень, імітація сановної оздоби прадавніх племінних вождів германської раси, був свого роду нагородою і надавав його власникові певної службової ваги. Далеко не кожен чин СС має на руці отаку суто нордичну оздобу! Проста річ, грубої ковки, а не міняється й на золото…

Він, уже за звичкою, що виробилася у нього після одержання есесівського персня, поглянув і на тонкі пальчики шарфюрера, мов виточені з підрожевленого перламутру. І раптом помітив — чому не раніше? — на пальчику лівої руки тонку обручку, що сяяла щирим золотом. На брунатному камені теж проглядався якийсь візерунок. Йому здалося, що цю обручку він уже колись бачив, навіть тримав у руках. Та цього не може бути — фрейлейн він знає лише якихось півроку і досі не бачив у неї ніяких жіночих оздоб взагалі. Чорна уніформа — ось її єдина оздоба, яку, до речі, він сам їй видав.

— О, фрейлейн! — люб’язно мовив він. — Я бачу, ви почали себе прикрашати! Це щось у вас нове…

— Про що ви, пане оберштурмбанфюрер? — здивовано звела брови Крістіна.

— У вас на руці перстень!

— То й що? — засмутилась Крістіна.

— Звідки він у вас? — Додав значуще: — Захоплені у ворога цінності належать рейхові…

— А, ви про це!.. Нічого такого, що підлягало б покаранню, пане Хейніш, — на її вустах майнув гіркий усміх.

— І все ж прошу відповісти. Вважайте це моєю примхою.

Крістіна відповіла тихо, соромливо:

— Це єдине, що мені лишилося у спадщину на згадку про Адольфа.

— Про якого? Адольфа Шеєра?

— Про нього.

— Поясніть, будь ласка. Я вас не зовсім розумію. Про яку спадщину ви кажете?

— Цю обручку Адольф одягнув мені за кілька хвилин перед тим, як сісти на літак… Сказав, що так робили його предки. Що він мав на увазі, не знаю. Думала, запитаю, коли повернеться. А він не повернувся… Ніби передчував, що то була наша остання, прощальна зустріч…

— Цікаво! — Хейніш помітно зосередився. — Дозволите глянути?

— Вам? Із задоволенням, пане оберштурмбанфюрер!

Крістіна легким порухом зняла перстень і простягла його Хейнішу. Він узяв обручку, задумливо зважив на долоні, підійшов до вікна, до сонячного світла, уважно оглянув з усіх боків і якось по-новому позирнув на фрейлейн Крістіну Бергер.

— Це не просто жіноча прикраса, — нарешті значимо проказав.

— А що?

— Не знаєте?

— Я ж вам щойно казала…

— Ах так, не встигли розпитати.

Він пильно глянув Крістіні в очі, де світилося жагуче запитання.

— Чи відоме вам значення… жесту Шеєра? — звівши брови, як на допиті, запитав Хейніш.

— Ви так питаєте… Я просто гублюся! — з тривогою обізвалась Крістіна.

— Це не просто перстень! — з грізним притиском вирік він.

— А що ж? — сполохалася розгублена фрейлейн.

І тоді Хейніш з умінням досвідченого майстра приголомшив її новиною:

— Це спадкова обручка Шеєрів! Збагнули? — Він приязно зареготав, вельми задоволений, що так вдало підготував ефектну кінцівку удаваною суворістю.

— Пане Хейніш, — зраділа й Крістіна, — ви щось знаєте про перстень?

— Ще б пак! — Він аж заяснів. — Бачите: сплячий лелека, що спирається на меч?

— Скільки разів дивилася, стільки й дивувалася: що цей малюнок означає?

— Сплячий лелека — родовий гербовий знак Шеєрів. Цю обручку, фрейлейн, чоловіки Шеєри споконвіку одягають на руку нареченої. Коли Адольф одягнув її на ваш пальчик, це означає — він узяв з вами шлюб! У наші часи — шляхетний вчинок. На жаль, мені було невідомо, що ваші стосунки набрали такого близького, родинного характеру. Проте хоч і з запізненням, але я вітаю вас, фрейлейн, з чудовою партією! У вас був гідний чоловік, котрим ви завжди можете пишатися.

— У мене не було чоловіка, пане Хейніш, — тихо озвалась Крістіна, — ніякого…

— Що? Відмовляєтесь від Адольфа?

— Від коханого я не відмовляюсь, але в наш час подарована обручка — не доказ, не має юридичної ваги. З мене сміятимуться, якщо я хоч словом…

— А ви нікому й не кажіть! — із щирим співчуттям порадив Хейніш. — Однак запевняю вас, що особисто для мене ваша обручка — до речі, візьміть її — є доказом. Я близько товаришував з батьком Адольфа і знаю символічне значення цієї речі.

— Дякую за добре слово, пане Хейніш, — сказала, зронивши сльозу.

— Бачу, я вас мимоволі засмутив… Ви вільні. Йдіть до себе і заспокойтеся… А до мене, прошу, покличте Майєра.

Хейніш так розчулився од власної доброти, що з наказового тону перейшов на галантний.

Крістіна поволі пішла до дверей.

«Цікаво! — подумав Хейніш. — Війна і кохання, життя і смерть, ніжні почуття в пекельному вирі.’ Шкода дівчини. їй справді ніхто не повірить».

Він не мав і найменшої підозри, що це був тонко розрахований Крістінин хід — привернути на себе увагу і примусити замислитися про її долю…

Її вагітність — це друге, про що дізнається Хейніш, але вже не від неї… Як він сприйме цю звістку, як поведеться? Що вирішить?

Вона повинна попередити Майєра про свою розмову з Хейнішем. Другий хід — його. У слушну хвилину…

Здається, Хейніш не блазнював, поставився до неї уважно, співчутливо. Чи поведеться він так само й тоді, коли клопотатися її долею доведеться йому не на словах, а на ділі?

Проте слід рішуче йти до кінця!

Ставка в цій грі дуже висока — Берлін! І це була б її маленька особиста перемога у великій народній війні…

І ще: необхідно сьогодні ж надіслати до Центру шифровку про поки що таємничий оборонний рубіж німців і планування звідти нового наступу, хоч і не пощастило дізнатися про найголовніше — де на нашій многостраждальній землі має пролягти ота перепона.

— З’явився за вашим наказом, пане оберштурмбанфюрер!

— Проходьте і сідайте, Віллі.

Хейніш допитливо глянув на Майєра і запитав:

— Вам доводилося працювати з магнітофоном?

— Ніколи, пане оберштурмбанфюрер! — бадьоро кинув Віллі, бо не відав, до чого веде шеф.

— Ну, це дрібниці, — заспокійливо мовив Хейніш, — навчитися — не штука. Магнітофон — порівняно простий і зручний в роботі прилад.

— Хіба необхідно, щоб я…

— Саме так, Віллі! Справа надто секретна, і тому я можу доручити запис деяких… гм!.. бесід далеко не кожному. Точніше, окрім вас — нікому!

— Дякую за довіру, пане оберштурмбанфюрер!