Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:

— Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?

— Вважаю зайвий розголос непотрібним.

— Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?

— Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.

— Прізвище?

— Кеслер!

— Чудово! — хитнув головою Краллерт, хоч це твердження ніяк не в’язалося ні з виразом його обличчя та із змістом розмови. — Сідайте, пане…

Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.

— Майєр! — похапливо підказав Віллі.

— Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. — Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. — Про що ж цей… як його?

— Слідчий Кеслер!

— Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?

— Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.

Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:

— Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.

Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:

— Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо — хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.

— Чудово! — прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. — Конкретні вирази пам’ятаєте?

— Барона фон Макензена він дослівно обізвав «фон Злодій».

— Крім вас, хтось чув?

— Так точно!

— Чудово! Хто?

— Перекладач з групи Хейніша шарфюрер Бергер.

— Надійний чоловік?

— Це жінка. Правдива.

— Чудово, чудово, — промимрив у задумі.— Сподіваюся, ви так само чесно, з високим почуттям патріотичного обов’язку засвідчите свої показання в присутності представників політичної поліції.

Майєр розумів, що до цього справа ні в якому разі не дійде: надто хитка й небезпечна вона була для самого Краллерта, щоб про службові зловживання і безпардонні крадіжки говорити прилюдно. Проте відповів твердо:

— Так точно!

— А ця жінка… як її?

— Фрейлейн Бергер.

— Як у неї… з почуттям офіцерської честі та патріотичного обов’язку?

— На вищому рівні,— переконано запевнив Віллі.— її відданість фюрерові і месіанству нордичної раси безмежна.

— Чудово, — промимрив Краллерт, але в цьому його улюбленому слівці зараз вчувалася нерішучість.

Так воно й було. Прибулий рудий здоровань з прямим, відвертим поглядом («З такими очима не брешуть!» — ще помислив зондерфюрер) поставив його перед необхідністю розв’язати слизькувате завдання, штовхнув у трясовиння, де не знаєш, на яку купину ступити. А розв’язати цей вузлик вкрай необхідно, і то — терміново. У цьому найпідлішому із світів усяке трапляється: можливо, ось зараз, цієї миті, Кеслер вже мережить готичними літерами свій огидний донос на ім’я вищих берлінських чинів СС. Дитині ясно, що це таке. Це крах кар’єри! Катастрофічне падіння з висот посади. Якщо почнуть перетрясати крізь дрібне ситечко його діяння, справи обернуться кепсько. Не порятує ніякий фон Макензен. Ще й продасть, штовхне в прірву… Фу, страшно подумати.

— Яке звання у Кеслера? — нараз запитав він.

— Молодший урядовий радник, — відкарбував Майєр.

— Чудово! — звично процідив Краллерт з кислим виразом.

«Що робити, що ж вдіяти? — думав він. — Але — спокій! Будемо мислити логічно. У яких випадках пишуть доноси? Фанатики — з дурного, прямолінійного розуму. А ще — аби звалити суперника, який заступає шлях до кар’єри. Або прибрати надто спритного конкурента — це у ділків… Усе відпадає… Адже наші дороги не перетинаються… Заздрість? Вульгарна заздрість до більш… гм… розумних людей. Не інакше! Певне, тут пожадливий потяг до легкої наживи, а можливостей для цього — катма… А коли це справді так, то порозумітися з Кеслером неважко. Хіба паплюжить хабарник того, хто йому дає? У таких випадках ремствує тільки викінчений ідіот… Що ж! Мовчання Кеслера доведеться купувати. Такий світ, в якому все продається і купується, — гонор, шляхетність, посади, саме життя… До речі, у тямущих людей хабар називається подарунком… Що ж коштуватиме мовчання? А втім, це з’ясується скоро…»

Глипнувши на Майєра, Краллерт подумав: «І цього теж доведеться приборкати… гм… дарунком, аби не подався зі своїм викривальним патяканням ще кудись…»

— Як ви гадаєте, — запитав він, — приїде Кеслер, якщо я запрошу його до штабу нашої зондеркоманди?

Майєр навіть полегшено зітхнув: він майже досяг того, за чим їхав. Останнє зусилля…

— Якщо у нагальній службовій справі, мусить, — чітко відповів Майєр.

— Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони. Така причина для запросин СД достатня?

— Безумовно!

— Але чи приїде сам Кеслер?

— Неодмінно. Інакше…

— Що — інакше?

— Річ у тім, що завтра повертається з Берліна оберштурмбанфюрер Хейніш…

— Зрозуміло! Кеслер не може зволікати. І, мабуть, не ризикуватиме, перекладаючи справу на менш досвідченого слідчого. Ви згодні зі мною?

— Повністю.

— Що ж, зателефонуємо панові молодшому урядовому раднику.

Краллерт підняв телефонну трубку і наказав:

— З’єднайте мене із слідчим Кеслером, група оберштурмбанфюрера Хейніша.

Раптом голос його змінився, зробився сторожким і вкрадливим:

— Пане урядовий радник Кеслер? Добрий день! Вас турбує зондерфюрер Краллерт… Так, про мене багато хто чув… Я до вас не з цього приводу… Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони… Ну, що ви, пане Кеслер! Одразу повідомили! Розплутати цю справу взялася польова жандармерія, але тупцює на місці… Приймаю усі ваші докори, пане радник! Маєте рацію: слід було б повідомити вам про надзвичайну подію негайно. Але стільки справ — готуємо ешелон до відправки… Так, до рейху! По програмі «Кюнсберг». Є напрочуд рідкісні експонати… Якщо вам цікаво, то про що мова? Вважатиму за честь бути вашим особистим гідом… Але я не можу припинити пакування — порядок є порядок… Що? Коли? Домовились — за півгодини я вас чекатиму. До зустрічі!

Він кинув трубку і витріщив очі на Майєра:

— Цей Кеслер — викінчена свиня! Прочитав мені цілу нотацію… Але приїде! Побалакаємо… Ви, пане Майєр, поки що вільні. Врахуйте: я буваю дуже вдячним. Не лише на словах… Де вас розшукувати на випадок потреби?

— У групі Хейніша.

— Чи нема у вас на сьогодні якихось інших справ?

— Жодних.

— Маю надію, наша розмова до слушного часу залишиться між нами?

— Будьте певні!

— Можливо, я вам ще зателефоную.

— Чекатиму у себе невідлучно.

— До зустрічі.

Тепер кожна хвилина була на рахунку. Майєр збіг на перший поверх і звернувся до чергового:

— За дорученням пана зондерфюрера! Звідки я можу зателефонувати без перешкод? Терміново.

— Прошу до цієї кімнати, — негайно вирішив черговий. — Там ніхто не заважатиме.

За кілька секунд Віллі уже розмовляв:

— Кеслере? Це Майєр! Я дзвоню із штабу «Кюнсберг».

— Що ви там робите, Віллі?

— Це не суттєво! Я дзвоню вам, бо випадково дізнався про деякі неприємні новини. Вони стосуються вас.

— А що скоїлося? — У голосі Кеслера виразно вчувалося занепокоєння.

— Можу повідомити лише особисто.

— Це так серйозно, Віллі?

— Надзвичайно!

— Як же нам зустрітися? Ага! Усе добре: мене запрошує до себе пан Краллерт.

— Я це знаю! Тому й телефоную.

— Он воно що… Зачекайте мене у штабі.

— Не зможу.

— Чому?

— Я не хочу, щоб нас бачили удвох. Справа стосується виключно вас. Вам готують несподіванку. І якщо ви знатимете про неї наперед, неважко буде догадатись, хто вас попередив. А тоді наслідки можуть бути кепські і для мене.

— Що ви пропонуєте?

— Зустрітися на шляху. Без свідків.

— Згода! Ось тільки дочекаюся свого водія, він на кілька хвилин вийшов…

— Ніякого водія! — застеріг Майєр. — Ще раз підкреслюю: зустріч без свідків!