Наближалося різдво. В казино було людно. Крістіна вже вкотре дивувалася із, здавалося б, неприродної натури німців — беззастережно слухняні навіть без прямих наказів. Стан на фронтах був фатальний — настрій німців, принаймні зовні, оптимістичний, навіть бадьорий. Ніби з часу вдалого літнього наступу нічогісінько не змінилося. Секрет простий: похмурий вигляд розцінювався як вияв поразницьких настроїв. Відомо: фюрер залізною рукою веде рейх до перемоги. Трапляються окремі незначні поразки. Не без цього. На війні — як на війні! Виникають і тимчасові труднощі. Але ж опісля морозного грудня вже видно і теплий, ласкавий травень. А якщо виникають сумніви, дави їх в собі у зародку, інакше ворог прочитає у твоїх очах зневіру до фюрера і потяг до зради. То де ж краще можна виявити свій веселий, хай навіть і удаваний, настрій та істинно нордичний непереможний оптимізм, як не за пляшкою?

Фрейлейн Крістіна Бергер раділа так щиро, сміялася так, що на серці в кожного, хто дивився на неї, ставало тепліше. Чому б їй не радіти? Під Сталінградом знищені ще дві італійські дивізії — «Равенна» і «Коссерія». Залізне кільце навколо армії Паулюса щодня вужчало, наближаючи кінець. Недарма фон Клейст віддав наказ про «планомірний вихід» з Кавказу: він теж міг опинитися в оточенні…

Коли прийшли Крістіна з Майєром, за столиком вже сиділо троє — елегантний навіть в абверівському мундирі майор Штюбе, масний черевань Кеслер і Густав Готтфрід у формі ніжно-попелястого кольору. Вони ні на кого не звертали уваги, тому новоприбулі почули шмат розмови, початок якої був для них невідомий. Штюбе напосідав на вгодованого слідчого:

— Не впадайте у дитинство, Кеслере! Це доречно лише на схилі років.

— Виходить, після п’ятдесяти людина починає інтенсивно молодіти, — не дуже успішно боронився Кеслер.

— Так, з небезпекою перетворитися у немовля…

— Що ж, устами немовляти глаголить істина…

— Не блазнюйте, Кеслере! Якщо цю справу доручити немовлятам, істини ніхто і ніколи не почує.

— Відтак, казочка про голого короля втратила популярність, — втрутився Майєр. — Ніхто уже не наважиться мовити: «А король — голий!»

— Дивлячись, хто король, — звів на нього очі Кеслер і потім глянув на Крістіну.

Штюбе і Готтфрід підхопилися з місць.

— Нарешті дочекалися! — вигукнув Штюбе. — Оце сюрприз! Дозвольте вашу ручку, фрейлейн…

— А я ламав голову, для кого призначено цю чудову троянду, — Густав Готтфрід показав на квітку, що червоніла серед столу.

— О, Густаве! Я так вдячна вам за увагу, — мовила Крістіна, беручи квітку.

— На жаль, дякуєте не за адресою, — безпорадно розвів руками Густав. — Я сподівався на виключно чоловічу компанію.

— І тепер засмучені?

— Ну що ви! Навпаки!

— Хто ж подбав? Штюбе, ви?

— Теж не я. Це не троянда, а якась кримінальна загадка. Кеслера я одразу викреслюю з числа підозрюваних осіб. Лишається…

— Ах, облиште це слідство, — засміялася Крістіна. — Мені приємно мати квітку від вас усіх.

— Ви мудрі, Крістіно! — похитав головою Густав.

Віллі Майєр мав рацію — Густав дуже змінився. Колись гладкий, червонопикий, невгамовний і невтомний гульвіса, якого не обходили життєві чи службові турботи, який тікав до першого-ліпшого товариства від усіляких клопотів, тепер потоншав, зіщулився, посмирнів.

Поки виголошувалися банальні тости, які Кеслер вислуховував з неприхованою відразою як платню за дармові напої та наїдки, Крістіна розглядала Густава Готтфріда. Викликало співчуття його обличчя, облізле, без брів та вій, на якому молода рожева шкіра виступала плямами з-під ледь загоєних струпів. Весь час він намагався ховати свої зашкарублі, порепані руки.

Густав помітив її співчутливий погляд і ніяково проказав:

— Усе це витівки «генерала Мороза»…

— Як ваші справи, Густаве? — м’яко запитала Крістіна. — Ми з вами так давно не бачились.

— Так вам здається, фрейлейн, минув лише місяць.

— І справді! А здається…

— Отож — здається!.. А що казати про мою дружину і сина? Вони не бачили мене півтора року. Хотів би і я подивитися на свій будиночок у Шварцвальді, посидіти у хатньому затишку, під ялинкою з палаючими свічечками…

— Хіба вам не належить відпустка?

— Ще два тижні тому я мав надію. Але зараз для всіх, хто може тримати зброю, відпустки скасовані. Післязавтра я повертаюся до своєї частини. Така доля трохи підмороженого аса.

— До речі, Густаве, як відрізняти аса від звичайного льотчика? — запитала Крістіна, намагаючись хоч чимось потішити бідолаху Готтфріда. — Усе чую — ас та ас. Це що, свого роду специфічний комплімент чи щось інше?

Густав одразу пожвавішав.

— Комплімент? Хіба такі лобурі, як ото я, кохаються в компліментах?

— Тоді хто ж такий він — ас?

— Невже справді не знаєте?

— Фрейлейн Бергер — з фольксдойчів, — люб’язно нагадав майор Штюбе. — Звісно, їй не відомо те, що корінний рейхсдойч всмоктує з молоком матері, засвоює з колиски. Зрозуміло, в червоній Росії їй ніхто не оповідав про німецьких асів. Отже, Густаве, вам випала нагода виступити у почесній ролі просвітителя молодого покоління.

— Облиште зайві теревені, Штюбе, — зупинив його Готтфрід, — у вас дивовижна здібність найпростішу думку втопити в словах. От уже талант — багато патякати і не сказати нічого!

— Дурна фахова звичка, — з удаваною журбою зітхнув Штюбе. — Але погодьтеся, Густаве, мої слова все-таки принадніші за німоту Кеслера.

Есесівський слідчий тільки зиркнув на нього і мовчки наколов на виделку шмат яловичини.

— Панове, чи пояснить нарешті хтось, що таке ас? — нагадала з докором Крістіна.

— Ас, — значуще мовив Готтфрід, — це льотчик, який в повітряному бою знищив не менше десяти літаків противника, це лицар сучасної війни, повітряний снайпер. Спортивний запал, що веде на двобій із самою смертю, — ось що рухає уперед німецького аса.

— А ви, Густаве, поет…

— Можливо, коли йдеться про авіацію. Між іншим, так само мені сказав покійний Шеєр… О, вибачте мою нетактовність, фрейлейн!

— Заспокойтеся, Густаве, я б вам не вибачила, якби не згадали Адольфа. Ви йому подобались…

— Казав же йому не летіти! — з досадою мовив ас. — Хіба ж він послухав.

— Не будемо про це, Густаве. Скажіть ліпше, який ваш особистий рахунок? — попросила Крістіна.

— Сімнадцять літаків, фрейлейн. Три — у Польщі, по одному — в Голландії і Бельгії, шість — французьких та англійських, решта — вже тут.

— А вас не збивали? — раптом спитав Кеслер.

— Чому ж… Двічі.

— Де?

— Під Сталінградом. Наші повітряні втрати там величезні. Я хоч лишився живий…

— Цікаво, чим ви все це пояснюєте як фахівець? — запитав Штюбе.

— Ну, приміром, діючу ескадру асів «Генерал Удет» усю забезпечили новими модифікованими винищувачами «мессершмітт-109-Ф», «109-Г», «109-Г-2»… Але машини у порівнянні з попередніми моделями значно поважчали. Збільшено кількість кулеметів, місткіші баки з пальним… Збільшили швидкість, форсуючи двигун, і це надало ваги. Результат — впали показники швидко-підйомності, вертикального і горизонтального маневру. А головне, вони не пристосовані для війни взимку. Маю на увазі не нашу європейську, а російську зиму. Непередбачений конструкторами мороз, крижаний вітер… Машини мерзнуть, дубіють, як люди. Перед вильотом доводиться відігрівати мотори.

— А інші літаки?

— Така ж історія. Візьмемо нового «фоккера», винищувача «фокке-вульф-190». Його мотор повітряного охолодження БМВ-801 — справжнє диво, але для літа. Швидкість на курсі пристойна, проте цей «фоккер» теж важкий на пілотажі. Збільшилася вага за рахунок чотирьох кулеметів, двох 20-міліметрових гармат «ерлікон». До того ж потовщено броню мотора і баків з пальним. Дві бронеплити встановлено в кабіні пілота. Правда, кабіну в ньому більш піднято, завдяки чому поліпшився огляд, особливо задньої напівсфери.

Крістіна все це запам’ятовувала. Правда, її бентежили іронічні погляди Майєра, що теж уважно слухав і всміхався. Вона відчувала, що гра з ним стає небезпечною, що події наближаються до фіналу, невідомо якого. А вона досі не має відповіді на своє запитання. Конче необхідно діяти! Але як?