Вершники поминули січову слобідку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобідський майдан, на якому височів гарний посольський дім, і крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний білий степ.

Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволі здіймалося вгору по голубому небу. Линув радісний журавлиний крик – кру, кру… Гай попід горою зеленів молодим м'яким листям, пнувся увись тугим співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.

Спихальський піднімався вгору по крутій стежці, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина – шабля, до сідла приторочені великі дорожні сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою. їх наздоганяв Яцько. Хлопець трохи відстав: на ходу мережив ножиком гарну ліщинову палицю.

На високому шпилі, звідки відкривався широкий вид на красуню Сулу і далекі засульські простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів.

– Гай-гай, най його мамі, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обійми та й умер би від вєлкєго щенстя!

– Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе в Дубовій Балці в гостях! – сказав, підходячи, Звенигора і обняв поляка за плечі. – Знай, що тут завжди будуть раді тобі.

– Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за Польською… за ойчизною укоханою… то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі… Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу їхати, бо та земля польська – теж прекрасна, рідна… Кличе мене… Та ще хочу увидіти пані Вандзю, – ввійти до покою і гукнути нагло:

«Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!» Ех!.. А вона скаже: «Падам до ніг тобі, пане Мартине, бій мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою… Буду вірна тобі до скону». Х-ха! – Він невесело усміхнувся, а потім почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. – Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рідних. Не забувайте пана Мартина, а він вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях – пам'ятайте, же там єст сільце Закопане, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і пшияцель Мартин Спихальський!.. До відзенья, панство!

Останні обійми, останні поцілунки – і вже пан Мартин на коні. Вдарив огира ногами під боки – і той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався – і з місця пішов чвалом.

На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав рукою – і за мить сховався за обрієм…

– Ну, от і все, – нема пана Мартина. Ніби частку серця відірвав і забрав з собою, – сказав Звенигора глухо. – Нещодавно провели ми в путь воєводу Младена і Ненка… Тепер – Спихальського… Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зі Стехою… Чуєш?

– За мене не турбуйся. Приріс я до Дубової Балки, як щепа до стовбура…

– І я теж, – вставив Яцько.

Арсен обняв їх, а потім легенько відштовхнув од себе.

– Ну йдіть. А ми зі Златкою трохи постоїмо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилі і довго дивилися в той бік, куди поїхав пан Мартин. Потім козак заглянув коханій в очі, що синіли густо, як море… Як він любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг пройшов, щоб, нарешті, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!..

Ніжно взяв її голівку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцілунками.

– Златко!

– Арсене!

Тремтіло, наповнене весняними пахощами, повітря.

І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й наче мліло від розкоші й щастя.

Сіли. Арсен поклав голову Златці на коліна і заплющив очі. В одну мить промайнули перед ним страшні картини минулого – неволя, втеча, бої, походи… Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?

Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи і пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на тверді зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.

– Арсенчику, важко тобі доводилося? – прошепотіла.

– Важко.

– Ти більше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?

– Будемо, Златко! Будемо, люба!

Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Звенигора щокою притулився до її коліна, вслухався і в неповторну музику весни.

Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся – глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?

Звенигора пильно вдивляється вдалину. Ні, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торішніх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах.

Гонець!

Придивися – бачиш: жевріє, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, іскряться проти сонця самоцвіти на піхвах здобутої в боях дорогої шаблі. Летить бистрокрилим птахом дужий кінь.

Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом і теж побачила вершника.

Хто то? Куди він мчить? Невже знову війна?

Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далину, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі… І зрозумів він, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жаліючи коня! Недарма сповнюється далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам… Бо й само ж воно – дорога без кінця!

1969