Поряд з Сафар-беєм стояли його вірні охоронці Кагамлик і велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в сніговий замет, сприймаючи тиск багатьох тіл на себе і захищаючи агу.

Сафар-бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бій?

У Лубенському курені спали не всі. Кілька козаків, а серед них Звенигора, Воїнов, Метелиця і Сікач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку біля свічки і грали в карти. На ослінчику блищало золото й срібло.

Діда Шевчика з ними не було. йому ще звечора не поталанило, і він, програвшись до цурки, з досади ліг спати. Не пофортунило йому і з місцем для спання. Він любив умоститися біля груби чи на лежанці, щоб вигрівати старечі кістки. Але сьогодні в курені яблуку ніде впасти;. з усіх усюд – і з паланок, і з найдальших зимівників, і навіть з Лівобережжя та Слобожанщини – понаїздили запорожці, щоб переобрати кошового. На всіх полах густо, мов оселедці в бочці, лежали козаки. З тієї ж причини всі були тверезі, хоча на кошт січової скарбниці було заготовлено чимало горілки, пива й меду, щоб повеселитися після виборів нового кошового.

Поштовхавшись біля груби та лежанки і не знайшовши там ані найменшої щілинки, щоб вшитись між козаків, що хропли на всі заставки. Шевчик змушений був лягти біля віконця. Накрившись з головою старою кожушанкою, він скрутився в бублик і заснув.

Десь ген-ген за північ дід Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон.

Буцімто поплив він на каюкові трусити ятері в Чортомлику. І заплив далеко, аж за прогній, де риби до гибелі, але не кожен козак наважиться ловити її там. Один кошовий отаман Сірко насмілюється запливати туди, бо й самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий і разом з товаришами шукав місце для нової Січі, одного разу заплив з Дніпра в якусь невідому річку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те місце. Зійшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретів величезний рогатий чорт і суне прямо на нього. Іклами клацає і роги наставляє – хоче розтоптати козака або налякати, щоб тікав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сірко з-за пояса пістоля та як бабахне – чорт так і мликнув у воду! Булькнув – і пішов на дно! Тільки хвиля розляглася. А Сірко привів козаків і там, де впадає в Дніпро та безіменна річка, яку на пам'ять про перемогу над чортом відтоді почали прозивати Чортомликом, побудував Січ… І от подумав Шевчик: «Сірко не боявся чорта, коли тут жодної живої душі не було, то чого ж мені боятися тепер? Попливу – заставлю ятері там, де ніхто ще не заставляв! Наберу вранці риби повен човен!» Заплив він з чистого плеса в тиху заводь, вибрав місце та тільки опустив один ятір у воду, – аж тут як вирине з води якесь марище-страховище та як схопить козака за правого вуса – і потягнуло донизу…

Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима. За правого. вуса справді хтось його міцно цупирив. Що за нечиста сила! Здається, він уже ж не спить! І не пив звечора!

Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумів, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до підвіконня і тримався мов на прив'язі.

Не без жалю Шевчик відрізав шматочок вуса, перехрестився і сів, спираючись рукою на зледеніле підвіконня. В курені було темно. Тільки в кутку блимала під рядном свічка: картярі ще не лягали спати. А надворі світив місяць. Крізь верхні незамерзлі шибки пробивалось голубувате сяйво.

«Мабуть, уже й до ранку недалеко, – подумав дід Шевчик. – Місяць, здається, заходить за сторожову вежу». І щоб переконатися, що незабаром ранок і йому недовго в безсонні перевертатися з боку на бік на твердих дошках, виглянув крізь віконце надвір.

Спершу старий козак подумав, що він або спить, або збожеволів. Просто перед вікном, за якихось три-чотири кроки від куреня, стояла суцільна стіна яничарів. За свій довгий вік перебачив він їх достобіса!

Уперше в житті по-справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись і ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвідчитись, що справді не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, прокляті, сумирно, – мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.

Шевчик притьмом скочив з полу, підбіг до картярів – і потушив свічку.

– Яничари в Січі! – видихнув перелякано.

Метелиця від несподіванки випустив з рук карти.

– Ти часом не збожеволів. Шевчику? – гримнув він.

– Хай мене грім поб'є і свята богородиця, коли брешу! Погляньте у вікна!

Звенигора кинувся до вікна й похолов: Шевчик не збрехав. У Січі було повно яничарів.

– Друзі, будіть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнію, підопріть двері, щоб ніякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!

За хвилину весь курінь був на ногах. Страшні слова;

«Яничари в Січі!» – враз розігнали сон. Поскільки курінний ночував у кошового перед радою, то всі мимоволі почали прислухатися до слів Арсена.

– Ставте порохівниці і ящики з кулями на столи! – наказував він. – Заряджаючі, до столів! Стрільці, до вікон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браттяі Козаки стали на свої місця. Одні заряджали мушкети, інші передавали стрільцям, а ті, вже напоготові, чекали наказу стріляти.

– Вогонь! – крикнув Звенигора.

Гримнув залп. Потім – другий, третій. Курінь заволокло димом. У відповідь знадвору пролунало страшне нелюдське виття. Яничари подалися назад, залишивши на снігу кілька десятків убитих і поранених. Але тікати їм нікуди.

Ззаду колихалася суцільна жива стіна.

Цілитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.

Після перших залпів уся Січ схопилася на ноги. Кожен курінь ощетинився дулами мушкетів. Безперервно гриміли залпи. З веж ударили гаківниці й гармати. Рясний дощ куль і ядер лився на січовий майдан, де зібралося найбільше ворогів, і косив їх десятками й сотнями.

Збожеволілі від жаху яничари заметушилися, заметалися по Січі, як звірі у ловчій ямі. Ті, що були ближче до воріт, намагалися відчинити їх. Даремні зусилля! Ніхто з них не знав потайних підойм, з допомогою яких відчинялися ворота. А коли з надбрамної вежі ударили гармати, натовп відхлинув назад.

Вже ніхто не слухав нічиїх наказів. Кожен думав тільки про порятунок. Бачачи, що звідусіль гримлять постріли, ошалілі яничари і спагії згадали про хвіртку, якою входили до Січі. Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де кожен курінь, старшинська хата і військова скарбниця, ба навіть церква – хоч насправді то різнокольорові вікна миготіли в ній від вогню, що вилітав з дул мушкетів, – сіють смерть!

Тисячний натовп ринув до хвіртки. Але прохід там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утікач. І кожен намагається бути тим щасливцем. Дехто прокладав собі дорогу шаблею, стинаючи голови своїм єдиновірцям.

Задні напирали на передніх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки поодиноких старшин, що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний гул пострілів – усе злилося в дикий нелюдський рев.

Широкий майдан, усі січові вулички й провулки поміж куренями були вже завалені трупами й пораненими. Поміж ними причаїлося, рятуючись від куль, багато яничарів. Сніг почорнів од крові.

Зненацька в неймовірний шум і ґвалт ввірвався тривожний рокіт тулумбасів, а потім – зазивний клич бойових козацьких рогів, що кликали до атаки.

Звуки лунали з старшинського куреня.

Стрілянина почала вщухати.

І тоді почувся сильний голос кошового Сірка.

– До шабель, браття-молодці! До шабель! Припиніть стрілянину! Виходьте з куренів! Бийте клятих! Смерть бусурменам!

Стрілянина враз припинилася. Крізь розбиті вікна, крізь розчинені навстіж двері з куренів повалили запорожці з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогів, що, ошалілі від жаху, металися в передсвітанковій морозній імлі.