Однак Давид уперся.

— На той бік не піду! Прийде Кончак на сей бік — битимуся! А на той бік не піду! Вої ізнемогли!

Кілька днів тривали ці перемови, кілька разів Славута, не жаліючи ні себе, ні коней, скакав то сюди, то назад. Нарешті одного дня, прискочивши в Трипілля з новими листами від великих князів, побачив з кручі напнуті вітрила Давидових човнів, що швидко під поривами попутного вітру віддалялися вгору по Дніпру… Давид завернув свої полки назад, утік, не побажавши навіть хоч здалеку побачити супротивника.

Гіркий стогін вирвався із грудей старого боярина.

— Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Погані, мов стерв'ятники, рвуть живе тіло Руської землі, а ти допомагаєш їм, крамолу піднімаєш, міжусобиці князівські знову зачинаєш, як колись робив це Олег Святославович! Той-бо Олег крамолу кував і стріли по землі розсівав! Тоді, при Олегові Гориславичу, засівалася і проростала усобицями Руська земля, погибало життя Дажбожого внука, у княжих крамолах вік людський укорочувався! Тоді по Руській землі рідко ратаї погукували, зате часто ворони граяли, труп'є між собою ділячи, а галич і свою мову заводила, летячи на покорм! О, стогнати Руській землі, споминаючи колишні часи і колишніх князів!.. Один-єдиний був князь, що наводив на поганих свої хоробрі полки за землю Руську, — Володимир Мономах, син Всеволодів! Ним половці дітей своїх лякали у колисці! А литва із болота на світ не показувалася. А угри заперли кам'яні городи залізними ворітьми, аби в них Великий Володимир не в'їхав! А німці раділи, що далеко були — аж за синім морем!.. Який жаль, що старого Володимира не можна було навіки пригвоздити до гір київських!.. А тепера його стяги стали Рюрикові, а інші — Давидові! Та в різні боки їхні полотнища мають, в різні боки їхні списи летять!

Повернув Славута коня і, гукнувши на почет, вихором помчав назад, до князя Святослава.

Вислухавши боярина, князь нахмурився.

— Се зло — княже мені непособіє! Се найбільше зло нашого часу! Та що маємо робити — не затівати ж війну з Давидом, коли з Кончаком не закінчили! Не жаю, як там брат мій Ярослав, — вирушив на Переяслав чи відсиджується за Десною, як він це робив не один раз. Давид хоч до Трипілля приплив було, а Ярослав, мабуть, і з місця не зрушив. — Він зітхнув і після недовгого роздуму наказав рішуче: — Більше нам помочі ждати нізвідки, — нині переходимо Дніпро і вдаримо на Кончака! Починайте переправу.

Того ж дня всі руські полки, а також чорт клобуки форсували Дніпро і рушили до Переяслава, пройняті бажанням дати рішучий бій половцям.

Та Кончак не став випробовувати долю. Він хутко зняв облогу Переяслава і, переобтяжений здобиччю та полоном, пішов до нижньої Сули, а звідти, ще раз поплюндрувавши Посулля і вирізавши майже всіх мешканців города Римова, рушив додому, в землю Половецьку…

Страшні були наслідки необдуманого, слабо і наспіх підготовленого окремішнього походу князя Ігоря. Все його військо загинуло чи опинилося в полоні, самі князі стали бранцями кочівників, Сіверська земля залишилася беззахисною, і значна частина її — Посем'я — стала пусткою після нападу хана Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля, витоптана і спалена ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений.

Лише завдяки рішучим діям Святослава Київського, Рюрика Руського, Святославових синів Олега та Володимира і особливо завдяки героїчній обороні переяславців на чолі з Володимиром Глібовичем пощастило половців зупинити, а згодом відкинути за межі Руської землі.

Та загроза нової навали, може, ще страшнішої, залишилася, і це почали розуміти всі, кому була не байдужа доля батьківщини. Треба гадати, що, перебуваючи в далекій половецькій неволі, почав це розуміти і князь Ігор.

У левадах за Тором заливалися солов'ї, та Янь ні на хвилину, ні на мить не затримався, щоб послухати їх чи пожартувати з джигітами-сторожами, як він робив це щовечора, а відразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив:

— Княже, біда!

Свічка від його рвучкого руху заблимала і ледь не погасла.

Всі кинулися до нього.

— Що? Що сталося?

Янь озирнувся і перейшов на шепіт:

— Бачився я з Настею лише одну хвилину, бо повернувся з походу хан Туглій… Переяслава половці не взяли, і Кончак, відступивши, обложив Римів і заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглія, відправив попереду, щоб повідомив родичів про перемогу. Бранців, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та не в цьому річ! По дорозі Туглій зустрівся з ханом Кзою, що вертається з-під Путивля…

— Ну, і що там? — аж кинувся Ігор та Рагуїл. — Кажи!

Ждан помертвів. Перед очима зринула Вербівка — вся у вогні, у криках, у погромі половецькому. Що там? Як там? Невже всі загинули?

Янь перевів подих.

— Кза Путивля теж не взяв, княже… Князь Святослав урятував — прислав із дружинами синів, і ті погнали поганих… Але й не в цьому річ!

— А в чому ж? — зітхнув полегшено князь.

— Там загинули син і зять хана Кзи, і їх везуть додому, щоб поховати по половецькому звичаю в рідній землі. І розлютований Кза нахваляється з уруських голів насипати над ними могили, а передусім обезголовити наших князів… Пробач, княже, за такі слова. Але я переказую те, що чув…

Звістка приголомшила всіх.

— Не може цього бути! — вигукнув Рагуїл. Та Ігор, пригадавши, як загинув у гридниці Святославовій Коб'як, подумав, що таке цілком може бути.

— Від скаженого Кзи можна всього чекати, — тихо промовив він.

— Що ж робити? — спитав Ждан. — Що каже Настя?

— Настя радить негайно тікати… Поки не прибули Кза і Кончак… А їх чекають з дня на день…

— Так треба тікати! — вигукнув Ждан. — Княже, треба тікати!

Ігор мовчав. У його очах застиг біль. Всі розуміли, що думає він зараз про брата, про сина, про племінника. Та й про всіх своїх дружинників та воїв, що опинилися через його нерозважливість у половецькій неволі!

— Княже, іншого виходу немає, — тихо промовив Рагуїл. — Тікати негайно! Слушнішого часу не буде!

— Я хотів би переговорити з Кончаком…

— Що з ним говорити! — вигукнув Рагуїл. — Якщо Кза та інші хани наполяжуть, він не порятує ні тебе, княже, ні твою братію, бо не захоче протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливіше зберегти владу над Половецьким степом, ніж непевну дружбу з сіверськими князями… Треба повідомити Овлура, щоб з кіньми, зброєю та припасом харчів ждав за Тором в умовленому місці! Погоджуйся, княже! Одне твоє слово — І простелиться дорога додому! Я згоден віддати за Овлура свою доньку, якщо він допоможе врятуватися тобі, княже!

Ігор знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкі почуття бурхали в його серці, бо обличчя йому спотворила болісна гримаса, а з грудей виривався глухий стогін.

Врешті підвів очі.

— Гаразд. Скажіть Овлурові, щоб готував коней!

— Коня! Для одного тебе, княже. А ми залишимося, щоб приспати пильність сторожі! — полегшено зітхнув Рагуїл.

Ні, коней! Тікатимемо разом! — рішуче заперечив Ігор. — Про інших бранців не знаю — добереться до них Кза чи ні, а до вас, якщо ви залишитесь, добереться обов'язково. Бо ж кожному буде ясно, що ви не могли не знати про мій намір тікати. Отож хай Овлур готує п'ятеро коней — для нас і для себе. І завтра, як добре стемніє, хай подасть знак

Наступного дня опівдні прибув Кончак. Що зчинилося в стійбищі! На радостях усі вирядилися в свої найкращі вбрання. Різали баранів, бичків, коней — варили в котлах м'ясо. Несли на високий пагорб над річкою, де жінки розстеляли барвисті килими та ліжники для урочистого святкування перемоги над урусами, важкі бурдюки з кумисом, вином, бузою.

Ні військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще не прибули — Кончак з ханами та баями поспішив додому налегкоруч, та радощам кочовиків не було меж. Шум, гам, крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом зі всіма і теж готували багату вечерю з бузою та вином.