Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Знедолені й перелякані, люди одвертали свій вид од Петра й з надією дивилися на царевича. І не тільки люди прості, а й князі Долгорукі, Голіцини, Шереметьєви, Куракіни, котрим заступили стежки вгору спритні Меншикови, Давієри, Шафірови, Ягужинські, Рагужинські. Одначе зв'ялений царським гнівом, настраханий Олексій відмовився від престолонаслідування, він лишень не хотів іти в монастир, на чому наполягав батько.

Рятуючись від царської немилості та від чернечого клобука, царевич поїхав за кордон, не поспішав вертатися звідти, втішався тихою любов'ю з Єфросинією, колишньою дворовою дівкою князя Вяземського (німкеня Шарлотта, на якій його одружили силоміць, на той час померла від хвороби), й тим вдовольнявся. Одначе грізні батькові окрики сягали його і там, він шукав рятунку спочатку у Відні при дворі австрійського цісаря, далі в Неаполі, цар шле йому застрашливі послання, навіть погрожує війною Карлу IV, австрійському цісарю. До Неаполя їдуть таємний радник Петро Андрійович Толстой та гвардійський капітан Рум'янцев, добувають царевича – погрозами, умовляннями, клятвами-запевненнями від імені царя Петра, буцім йому не буде нічого, цар тільки хоче, аби Олексій жив удома, бо ж Петрові соромно перед світом.

Олексій врешті здається, їде до Москви. В дорозі отримує ще одного заспокійливого листа від батька, в якому той обіцяє не чинити над ним ніяких насильств. Тридцять першого січня царевич приїхав до Москви, у грановитій палаті Кремлівського палацу на нього чекали високі духовні та світські урядовці, українське посольство на чолі з гетьманом, а також цар, що сидів на троні, люто закусивши губи. Олексій, ледве увійшов, упав батькові в ноги, Петро підвівся, обійняв його, сказав, що прощає синові всі гріхи та обіцяє йому свою милість. Тривожною і сум'ятною була та стріча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося з очей по сльозі. Всі мовчали, говорив тільки цар, докоряв синові, а той плакав. Потім Петро звелів Олексійові підписати акт зречення престолу, Олексій мовчки підписав. По палаті мовби щось прошелестіло, в палаті було повно люду, той шелест міг означати схвалення царевого наказу, а міг означати й несхвалення. Цар сприйняв його як несхвалення. Заплаканого, вивів сина через маленькі дверці за троном до сусідньої кімнати й там схопив за груди, вирячив свої страшні, звірячі очі й захрипів:

– Називай усіх, хто знав, що ідеш за границю! Називай, а не то позбавлю живота!

У царя тіпалася ліва щока й шия зігнулася в лівий бік. Олексій застогнав, втрачаючи від страху розум, почав називати своїх учителів, духівників, колишніх приятелів, з ким вів довірчі розмови, чиї поради брав до серця й просто чиї імена спадали на думку. Наступного дня Олексій підписав маніфест про відречення від престолу, про те, що не заперечує, аби замість нього наступником Петра був Петро, син Петра від Катерини, сиріч Марти Скавронської. Марта – Катерина свого досягла, це вона під'юджувала свого скаженого мужа проти Олексія, нашепотіла в припадочну Петрову голову, яка лежала на її колінах, безліч лих, які чекають на нього, якщо не відтрутить від престолу старшого сина. І Петро прорік: «Прощаю, а спадку позбавляю». В Успенському соборі при мерехтливому світлі привезених українцями свічок Олексій на хресті та Євангелії поклявся, ніколи не домагатися престолу («Клянуся Всемогущим в Тройці славним Богом спадщини не шукати»). По тому Петро знову повів сина з собою і наказав:

– Пиши все на папері, а якщо щось приховаєш…

Олексій писав, а біля обох дверей кімнати стояло по двоє преображенців з бердишами. Одразу по тому жваві, запопадливі слуги страшного Преображенського приказу почали хапати людей як «стану підлого», так і високого. Першими вхопили адміралтейського радника Олександра Кікіна, графа Федора Апраксіна, духівника Олексія протопопа Якова Ігнатьєва, князя, сенатора Дмитра Голіцина, вчителя царевича Никифора В'яземського, і Петро особисто приступив до улюбленої справи – дізнань.

Одного дня, отримавши нагальну таємну депешу з польської границі, у якій йшлося про пильні та гарячкові заходи Пилипа Орлика проти Московії, Скоропадський поїхав у палати до царя, але, не знайшовши його там, мусив податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок, Савич та ще двоє старшин, а також військовий товариш, який доправив депешу. Їх пропустили, либонь, вважали, що покликав їх сам цар.

Поткнулися в одну підкліть, поткнулися в другу – й видибали по сходах задки надвір; у тих, хто встиг краєм ока заглянути до підкліті, чуб попіднімав шапки, та й всі інші чули крізь відчинені двері крики, від яких холонула в жилах кров. У третій підкліті побачили самого царя. Стояв посеред хати з батогом у руці, рукава його мундира були закасані, перука збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його вид – майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висів з вивернутими руками якийсь неборака – хто саме, козаки не побачили, висів спиною до них, до його ніг була прив'язана колодка. В кутку з лівого боку стояли Ушаков та Шафіров, ліворуч за маленьким столиком сидів дяк і водив закрученим на кінці пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой.

З вигляду Петрових поплічників гетьман та старшини зрозуміли, що їхня з'ява сюди вкрай небажана, азиж самі не сподівалися заздріти таке, думали, що цар сидить в окремій хаті та розмовляє з тими, хто веде дізнання, переглядає папери, а він особисто катував людей. Вони знову задки дибали вгору й вивалилися з кривавої хати-підкліті, за ними вийшов Ушаков, запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелів їхати до канцлера, графа Головкіна. Отетерілі старшини не одразу втрапили до воріт з Преображенського, збочили праворуч, і тоді їм заступив дорогу якийсь офіцер, з ним було двоє солдатів, офіцер почав кричати, навіть вийняв шаблю, й Полуботок ступив до нього, подивився недовгим, але пильним поглядом, мовив:

– Сховай шаблю та покажи дорогу.

Полуботок ніколи не кричав, але в його голосі, в погляді було щось таке, що змушувало інших скорятися. І цього разу капітан затнувся, сховав шаблю, показав рукою на хвіртку.

Про всю ту притичину цар не обмовився жодним словом, увечері в Преображенському палаці гудів банкет, і цар походжав веселий, здоровав кожного величезним пугарем горілки, яку гість мусив випити, декотрі одразу ж падали мертвецьки п'яні, і їх виносили служники.

Не всім заарештованим була однакова кара, декотрі були приречені на жорстоку смерть – на колесі, з попереднім відтинанням членів, декотрі на трохи легшу – на кілкові, іншим – зовсім легка, відтинанням голови на колоді. Карали їх на площі лобній, люду чомусь прийшло небагато, приведений був царевич, він бачив на власні очі, як по шматках рубали його другові Кікіну руки та ноги, як Кікін молив ката о швидкій смерті, але кат отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кінця. Я на площу не ходив, молився в світлиці перед іконами.

По тому було похапано багато люду, деякі не мали жодного стосунку до «справи» – хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпі, спостерігаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки – таємні вивідники одразу хапали їх і тягнули до колод. Не забув цар і Єлени-черниці, колишньої дружини цариці Євдокії, її приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухіна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрія Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського єпископа Досифея. Найбільшою провиною колишньої цариці було те, що іноді одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцімто Євдокія перебувала в перелюбі з присланим до Суздалі за рекрутами капітаном Степаном Глєбовим. Петро не брав до уваги свої власні перелюби й наказав посадити Глєбова на кіл; всі інші, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катівницьких мук, були страчені або покалічені, черницю Єлену відвезли в Ладогу в жіночий монастир під суворий нагляд.

Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурів неймовірно. І мусили дуріти з ним князі та графи, сенатори й генерали. Не дурів, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет і філософ, блюститель патріаршого престолу (Петро на престол не пускав нікого, боявся, аби не стався новий Никон); в церкві, при всіх церковних чинах, при всіх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фіскалів, фіскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всі. Отож у кінці проповіді Яворський мовив: «Тепер біжіть, доносьте».

27
{"b":"168034","o":1}