Може, я вже й занадто напускаю туманів про своїх колегіантів, було ж бо серед них чимало люду розважливого, відданого науці, розмовляли між собою і грецькою, і латинською, і єврейською, і французькою, ширмували Арістотелевими словами, і грали сповнені високого смислу комедії та трагедії, і влаштовували прилюдні диспути, на які сходилося багато киян, а також приїжджих людей. І влаштовували разом з міщанами пишні та веселі свята, – на Великдень, на Маковія та Спаса, – здебільшого в урочищі Глибочиця, й приходили туди дівчата у вінках та стрічках, ладненьких сап'янових чобітках, статечні поважні значкові товариші, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й співали хори, одного разу і я зіграв на бандурі кілька пісень статечним козакам.

Тодішні київські академісти жили бідно, бо, на відміну від часів нинішніх, там навчались діти й людей нестаткових. Як і всі інші бурси, київська являла собою страхітливе видовище. Старші бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломі під полом та в підпіччі, чавила блощиць, котрі лізли зі шпарин по стінах.

На Різдво та інші храмові свята бурсаки ходили зі звіздою та вертепом чи й просто на апетиції – просити по дворах, і, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебільшого того уникав. Я любив церковний спів, а якщо й співав поза церквою, то тільки нишком, на самоті. Світського співу соромився зовсім. За те мене брали на висміхи бурсаки, вони казали, що з моїм жалібним голосом можна приносити повні торби. Я їм на те нічого не одказував, а сам думав, що обманювати людей гріх, навіть жалібним голосом, адже не маю такої скорботи, за яку попросив би в людей співчуття, скорбота поєднується з молитвою, а молитися всує – гріх.

Та й все-таки я не злидарював, хоч мій батько й намагався тримати мене в строгості, в тілі чорному, одначе посилки з дому отримував, і не тільки на свята, – їх нишком передавала мати. Вона й приїздила до мене частіше за батька, і обливала мою голівку слізьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матінка хоч і далеко, але завсігди в серці моєму, а тут зі мною і Арістотель, і Таціт, і святі апостоли, і преподобні печерські Еразм та Лаврентій.

Якось, приїхавши, прийшла вона просто до нашої церкви. Я стояв на хорах і побачив матінку, і знеслася моя душа понад хори, і залився я солов'єм, моя душа облилася слізьми й затріумфувала. Таке зі мною траплялось не раз. І почула мій спів матінка, й заплакала, і запишалася. А я сказав їй, що мені тут добре, що світло розуму вливається в світло моєї віри, я знаю всі діяння апостолів і захищу себе та її святою молитвою.

Не захистив.

…За два тижні до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двір київського війта, ми співали «Да воскресне Бог», і дали нам гостинців чимало, усім співакам, а реєнту три копи грошей, ми їли святковий обід, і хлопці почали вимагати в реєнта всім грошей по шагу, й реєнт розлютився, почав шмагати різками всіх підряд, і хористи збунтувалися, побили реєнта, і, поки старші бурсаки його товкли, молодші били в обідній дзвін. Не минути б усім нам великої кари, але того вечора з'явилася на заході комета, своїм вогняним ядром і роздвоєним хвостом перелякала всіх мирян, за нею в Академії забули про бунт хористів, комета з'являлася в сутінки і висіла над землею червоною мітлою. В Академії комети не боялися, ми знали від професорів, що то небесне тіло, хлопці веселилися, а на мене найшла туга безпричинна, і тоді увійшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: «Він уже знає? Хто це йому сказав, що його мати при смерті і кличе його до смертної постелі?» Ніхто мені того не казав, моя душа сама відгадала лихо. І потім не раз мені мої нещастя віщувало серце.

…Отож за батьковим велінням я опинився в услузі в пана чернігівського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернігівській колегії, Полуботок не вибував з походів, пам'ятаю лишень, як одного разу він від'їздив на війну з турками, і ми співали в церкві напутній молебень; полковник їхав попереду козаків на вороному коні, покритому шовковою попоною, дзвеніли литаври, сурмили сурми, майоріли на вітрі прапори та значки, він видався мені надто грізним, надто суворим, я малів перед ним і пишався ним перед іншими бурсаками. Таким видавався мені завжди, зблизька ж я його майже не знав, він жив за Черніговом, над річкою Стрижнем, я ж мешкав неподалік від семінарії, в домі купчика Крячка, зрідка навідуючись до дядини в гості. Але пана полковника бачив дуже рідко, а потім почав уникати зовсім, до того призвів один випадок. Той випадок зруйнував у моїй уяві образ, який склався в думках, – людини мужньої, валечної, але й справедливої та милосердної.

Було це восени, в хляпавицю. Я ніс до чоботаря полагодити свої новенькі чоботи, які чомусь полізли по рантах, біг стежечкою попід будинками й трохи не наштовхнувся на зігнуту спину козачка, що дріботів по стежці з шапкою в руках. Він аж заплітався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкій спині в оксамиті і дзигорів жалібним голосом: «Нехай я почорнію, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду». – «Ти мені хоч гризи її – не повірю», – прогуділо спереду. Козачок зашпортнувся, далі пішов повільно, вирівняв крок, тільки руки – в одній тримав шапку – обвисли вздовж тіла: «Що ж мені робити тепер?» Полковник не зупинився, навіть не оглянувся. «Візьми мотузок і повісся», – відказав рівним голосом. Мене струсив дріж. Я зупинився і впустив під ноги чоботи. Далі підняв їх і пішов назад. Нікого не помічав, навіть не привітав поклоном зустрічного ієромонаха, і той осудливо похитав головою. Страшні слова горіли в мені. Потім довго не міг вийняти їх із своєї пам'яті. Я осудив полковника, адже немає в світі більшого гріха, як відмовити іншій людині в праві на життя. Що б він, той козачок, не зробив. Він має таке ж право жити, як і пан полковник. Бог є любов. Любов є віра. Вона – в серці людському. В серці пана полковника немає ні того, ні іншого, й через те не хочу більше нічого про нього знати, не хочу його бачити. Всі його діяння, всі його подвиги – не в ім'я любові.

Той спомин жив у моїй пам'яті, і я не міг його прогнати. Хоч щось і почало мінятися в мені в ставленні до полковника. Він не послав мене у військо, поки що я жив у його домі над Стрижнем, виконував такі-сякі доручення, здебільшого домашні, й навіть у полковій канцелярії не бував, хоч знедавна і почав туди заникувати з доброї волі. І кілька разів полковник погомонів зі мною, й, що найдивніше, не зверхньо, а як з рівним, розпитував про нинішню Академію, про навчателів, а також які книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, своїх міркувань майже не висловлював.

Отож жилося мені некепсько, одначе небавом старший Сулима довідався, що його син, себто я, не найдується у військовій сторожі на ляхівськім порубіжжі, не печеться під сонцем в охороні обозів, навіть не літає на драбанті – вогненному жеребцеві в полковниковому почті, а ошивається в чернігівській полковій канцелярії. Але Полуботок остудив його жар.

– Не одразу, Іване, не одразу… Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка… Очеретинка… Зламаємо стебельце… Ніжна душа, чуле серце… Ще й стражденне… Таке вже є.

– Та на чорта мені його ніжна душа. Дівка він, чи козак? Ох, покарав мене Господь, і не знаю за віщо. Прогледів я.

Розмова велася в моїй присутності, вони зовсім не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнім.

– Не кажи… Чуле серце, – отже, справедливий, совістливий. Нехай спочатку через папери погуляє по бойному полі. Так би мовити, звикне до слів отих: армата, похід, обоз військовий… Як ти кажеш, в почт мій – хоч немає в мене ніякого почту, – у їздки всілякі я його незабаром почну брати. Він ще… ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з моєю сестрою… Одинак…

– А як не звикне? – хрипко запитав Сулима.

– Що ж, Іване… Так і буде. Не всім шаблею махати… Я тобі потім скажу… Напевно скажу…