За другим і третім столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли – про Київську Лавру, про Мазепу (ганили і виповідали всілякі його недосконалості та вади вдачі). Граф Апраксій допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кілька мов, писав вірші й що його пісні співають на Україні й понині. Гетьман на перші двоє запитань відповів ствердно, а на третє – ухильно, мовляв, може, колись і співали, а тепер перестали. Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подібний нам, мав ті ж тілесні недуги, що маємо й ми, тільки не мав гріхів. Апраксій обережно заперечував йому. Всім нам – і ми про це потім довго гомоніли – вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв і сперечався, це нагадувало нам наші давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стіл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кілька келихів угорського вина, і всі інші пили багато, потім нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двічі обійняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всім, хто стояв на ґанку. Ми всі були вельми вдоволені й горді, що цар, князі та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грішні, і увесь наш люд український поважаний царем і може спокійно жити під таким надійним захистом.

Пригірчила ту радість розповідь хорунжого Величковського, який уночі приїхав з Вишнього Волочка, де наші козаки відбували канальні роботи. Він сказав, що з тих, хто пішов на Вишній Волочок, далебі, лишилося трохи більше половини, всі інші померли від морозів, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й ті чорні вісті не входили глибоко в мене.

Жар любові перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нині я знаю, що кохання – це мить і, здебільшого, омана душі, хоч в той же час воно найбільше, що послано людині небом, воно підносить нас під хмари й кидає вділ, і, вже пом'яті, з ґулями та синцями, покірно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження – до свого останнього дня. Ми кохаємо інших, але любимо й себе в коханні (знаємо про те чи ні), й стаємо кращі, хоч і засліплені, й прагнемо краси та досконалості. Наші молоді мрії несуть нас в порожніх небесах, але ведуть і на справжні подвиги (хоч потім, коли втрачаємо їх, у душі лишаються рани, а ще далі – пустка). Наші мрії стинаються в двобої з суворим, сірим, неначе сукно, важким і глевким, як глина, життям, і золото облітає з них. І все нижче та нижче ми літаємо в снах та мріях. Усе убогішими стають самі мрії, вже вони не про подвиги в ім'я любові, а про мідний гріш і упруг землі, про теплу черінь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодості, – в ім'я любові, все, на що зміг подвигнутися я, – подвигнувся задля неї.

По кількох днях я знову побачив царя, – ховали якогось генерала, ховали пишно; солдати роздавали на вулиці чорні фліореси для шапок, попереду саней з чорним балдахіном їхав на білому коні гробовий кавалер у латах, у пір'ї, грали гобойщики, тромбачі, йшло кілька рот солдат, і йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого місяця хоронили простого солдата, зустрів траурне шестя цар, зійшов з саней і також пройшов за труною з непокритою головою з півверстви. Все це розповідали нам челядники високих гостей, які приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Одні гості від'їжджали, інші приїжджали, так що незабаром гетьману довелося послати в Глухів хорунжого Кузьму за додатковим припасом.

Нашу старшину скрізь зустрічали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькім лузі було влаштовано на нашу честь обід для всього люду. Там стояли довгі-предовгі соснові столи, й смалили над жаром кабанів, биків, і горілка стояла у відрах та барилах, і стріляли гармати, й пускали феєрверки. Було збудовано театрум, і виступали на помості лицедії в машкарах. Щоправда, ті лицедійства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерією кабана шмат м'яса… всі кинулися до наїдків та напоїв, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотів пити, того занурювали головою в бочку з горілкою, кілька чоловік похлинулося насмерть, решта, щоби минула їх чаша сія, воліли пити з величезних пугарів й одразу валилися з ніг), солдати зачали за своїм московським звичаєм бійку, й було поламано немало ребер та розтрощено носів. Цар походжав веселий і під'юджував забіяк.

…Гостини та іменини, банкети та гулянки, веселі віншування та співи, вино рікою, і довгий час ніхто, принаймні з нас, малих чинами, не підозрював, що за всім тим, невидиме сторонньому окові, плине зовсім інше життя, що десь близько скипають гнів, страх, ярість і вже течуть притамовані сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкіш і коні шестериками, срібні кухлі з угорським вином, блазні в позолочених ковпаках, пишні похорони, колони солдатів у заморських чоботях і капелюхах коштують дорого, хтось там не досипає ночей, їсть затірку з висівок і рано помирає; то той, то інший з нас приносив на постоялий двір почуті десь у натовпі, в корчмі гіркі слова: «Як його Бог на царство поставив, так ми жодного світлого дня не бачили, селян розорив, мужиків забрав у солдати, посиротив нас і змусив лити сльози…Стрільців повішав, а німців накликав, їм платить, а з нас шкуру здирає, з церков дзвони знімає, всім бороди ріже, а сам день і ніч брагу хлище». Не тільки прості люди, чи, як писав цар, «подлії люди», нарікали на нього, а навіть бояри… Мені довелося чути на власні вуха, як двоє п'яних високих чинів розмовляли в сінях (візничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося): «Що це за государ? Сам бігає на службу й нас жене на неї, селян наших забрав, скрізь понаставляв німців або ж підлих людців, Меншикових усіляких. Скоріше б Він прибрав його до себе, а нам лишив отрока його».

У тім отрокові й була вся справа. Довкола нього й знімалася та чорна завія, яка потім замела стільки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як і справжня хуртовина, яка гуляла по довколишніх борах та лісах, і дерев'яна убога Москва пливла високими банями своїх ста п'ятдесяти церков у тій білій сніговій піні, як корабель у розбурханому морі, й одні тонули, борсалися в хвилях, інші їх топили.

Борсався, намагався втриматися у вутлому човнику царевич Олексій, двадцяти семи років, вдачею тихий, богобоязливий, схильний до життя келійного, книжного, недарма любив архієрейське, архімандритське облачения, церковні співи, бесіди зі святими отцями. Любив він богослужбові книги, а також книги світські, знав мови й не любив далеких мандрівок, в які постійно його посилав батько, фортифікацій, штурмів фортець, що в них також з батькової принуки мав брати участь, і лаятися грубою солдатською лайкою, і бити палицею за непослух солдатів та офіцерів, як то робив батько. Він таким і ріс – тихим, допитливим, слухняним, маминим сином, яка, себто матір, цариця Євдокія Федорівна, вже незабаром по одруженні спротивилася Петрові, й він нехтував нею. Заронила в душу Олексія жменьку зерен смиренності та замрії і його баба – мати-цариця Наталія Кирилівна, жінка старих звичаїв. Вони й доглядали малого, і чув він від обох скарги на німців, і не любив учителів своїх німецьких Мартина Шейгебауера та барона Генріха Гюйса, і чув нарікання на батька, його непутящість і те ж потурання німцям. Дружину свою Євдокію Петро незабаром запроторив у Суздальський Покровський монастир, де її силоміць постригли в черниці, й стала вона черницею Єленою, а сам одружився на ліфляндці Марті Скавронській, перехрестивши її в Катерину. Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрізь у похідному візку, пила горілку на рівні з чоловіками, одружувала блазнів, їздила з Петром на свинях по вулицях Пітербурха. Коли Петро скаженів, їй одній вдавалося якось його уговтати, клала на коліна Петрову голову, пестила, й він засинав. Хтозна, подобалося їй таке сороче, безпутне життя чи платила за тронний стілець. Хвороба приключилася цареві з переляку від стрільців і вже не полишала його, наближення її вгадувалося з того, що в царя перекривлювалася на лівий бік шия й смикалося обличчя; щойно накочувалася ця чорна хмара, цар здебільшого замикався й нікого не пускав до себе, окрім Катерини, але бувало й навпаки: рвався на люди, шукав причин до розправи, кривавого розиску, й зводилися шибениці, кілки, страшні помости з колесами та дибами. Олексій боявся батька і не любив його, любив матір, страждав по ній, таємно написав кілька листів й одного разу потайки їздив до неї, про що Петро довідався, й те вкинуло його в сатанинський гнів.