Любити платити Через мої окуляри Я часто бачу, що буде, що буде з нами. Такі окуляри! Куда ми з вами живемо? Хтось каже: нам то не треба — кому это надо! І лишається ззаду. Через мої окуляри Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда! І може навчити — Може навчити хотіти, Може навчити любити, Любити платити! Щоби потім цінити Наше життя — то мінне поле. Куда не сунься — чужі навколо. Надійся на себе — своїх, може, й не буде. В нас є тільки ми — озимі люди... І що тут саме цікаве: Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри! Візьми і вийми з футляру. Наше життя — то мінне поле. Куда не сунься — чужі навколо. Надійся на себе — своїх, може, й не буде. В нас є тільки ми — озимі люди... Люди чекають Я назбираю гроші, сяду на поїзд, І, як завжди, на самі ліпші місця білет. Під теплий чай знайду огризок паперу — І так народиться зовсім новий куплет... Оу-о!.. Везе мене поїзд, Стукають колеса знайомий ритм. Оу!.. Пролітають перони, Люди на перонах чекають зими... В купе моєму є вікно-телевізор, З дитинства люблю то найліпше на світі кіно. Машини там чекають на переїздах, І незнайомі люди кличуть мене... Оу-о!.. Везе мене поїзд, Стукають колеса знайомий ритм. Оу!.. Пролітають перони, Люди на перонах чекають зими... Десь там попереду чекають вокзали І ті кіоски, що не мають вчорашніх газет. Після концерту я спакую гітару, І знов на саме ліпше місце білет... Люди, як кораблі Я не твій брат — ти не сестра моя. Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний на нашій землі — Люди, як кораблі. Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода, Глибока і темна до самого дна, До самого-самого дна... На глибині зустрічаються всі, Так ніби в морі місця нема, І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла.. Хтось не доплив, Бо йому помогли набрати повні трюми води, Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони... А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів. А від берега знову в море ідуть Ті, хто вірив і правду знати хотів... Наш Океан знає більше, ніж ми, Секрети всі у нього на дні. А ми ходим зверху, великі й малі, — Люди, як кораблі. Гордо пливем — і не вірить ніхто, Що ним зацікавилось зло, І серед вітрів ми не чуєм щурів, які прогризають нам дно... А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів. А від берега в море ідуть Ті, хто вірив і правду знати хотів... Маленька зимна пташка Я зимними руками — так-так, Беру і всьо кидаю — то не так. А потім запитаю — так-так, Чому навколо мене всьо не так? Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так... Я зимними руками — так-так. Беру гаряче сонце — то не так. А потім запитаю — так-так, Чого воно гаряче — то не так? Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так... То не так... То не так... То не так... Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так... Малий Коли я був малий-дурний давно І думав трохи забагато, Я в голову забив, що зміню той світ. Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає, А потім, може, піду-піду десь вбік... Коли я був малий-дурний, Хотів дістати небо, а вийшло, Що від себе сам кудись втік. Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба, Я хочу тільки чути, як підуть всі... Смерть — то є спокій і ніч... Манекен Я — манекен з пластмаси, І мої мертві очі Не дивляться нікуди, Вони зроблені зі скла. Я майже як людина За грубим склом вітрини, Але під модним костюмом Моє холодне тіло. Посеред магазину Стою і приміряю різні маски — То мудрі і веселі, То бідні і нещасні. А я хотів би жити, Я міг би полюбити. Поміняйтеся зі мною, Хто змучився від свої ролі! Одягніть на мене шкіру, Пришийте мені серце — Я дуже хочу жити, Я не можу бути мертвим... Я манекен з пластмаси, Дурна пап'є-машина, Ненатуральним сміхом, Криве моє лице... Є люди-манекени, Є манекени, як люди. Хто знає, кому більше Від Бога треба тепла? |
