«Місіонер, теж мені, розумник, — на тому світі хай проповідує чортам!»

Він пішов у торець бараку, зупинився в тамбурі. Дивився, як старшина прив'язує до палі нарти, годує вцілілих собак. У роздертому гранатами отворі на зламах понівечених дошок встиг осісти іній. Він був чорним.

Попереду йшов Джафар, за ним — троє полонених, яких конвоював Сиротін, далі — старшина з важкою машиною на плечах. Замикав ланцюг Щербо.

Негода, наче вичерпала за минулу добу всю свою лють, тепер остаточно вгамувалася, брудні сірі хмари почали повільно відповзати на захід. Несміливі промені сонця пробили завісу хмар, і крижані язики заблискотіли золотавими полисками.

Щербо дозволив собі розпружитися і неквапливо перебирав у пам'яті епізоди бою. Згадалося, як смертельно поранений німець, що його принесли нарти у самий розпал бою, плутано хрипів на вухо Щербові, котрий схилився над ним, що напівживий червоний виявився хитрішим за них, як із трьох залишився тільки він, як собаки в хуртовину гріли його теплом своїх тіл, та тепер, на щастя, все це позаду... Німець уже майже нічого не розумів. Помер він за кілька хвилин після того, як його внесли до барака.

Зараз Щербо, зіставивши всі відомі йому факти, зрозумів, що «напівживим червоним», який розгромив мобільну групу, був, найвірогідніше, Цвях... «Навіть поховати не зможемо... Та ще подивимось, що на нас самих чекає на метеостанції...»

— Марно не ризикуй, Акжолтою, — чи не вперше звернувся до бійця на ім'я. — Досить тут могил...

Той мовчки кивнув, не відриваючи очей від темних вікон метеостанції.

— Як у вас зветься кисле молоко? — відчуваючи, як густішає порожнеча під ребрами, порушив мовчанку Щербо.

Акжолтой Ішенов здивовано обернувся до нього, потім погляд його потеплішав.

— Айран.

Не встиг Джафар подолати й половини шляху, як із будинку вибіг зморений, зарослий щетиною Байда і кинувся назустріч друзям.

— Командире! На підході до острова їхнє судно. Йде у бойовій готовності.

«Ну от, війна триває...»

Щербо піднявся на другий поверх, де старшина спостерігав за морем. Байда завбачливо поспішив до кімнати радистів.

Не минуло й хвилини, як з динаміка почувся стурбований голос радиста «Фленсбурга»:

— Ханцер викликає Вірта. Ханцер викликає Вірта.

— Фріца сюди, швидше! — крикнув Байда.

Сиротін метнувся до кімнати, де були замкнені полонені, й невдовзі заштовхнув до кімнати всіх чотирьох. Байда дулом підштовхнув Бегеля до рації.

— Відповідай колезі, Фріце. І дивись мені!..

— Це Бегель. Ханцере, це Бегель. Вірт змінився. Ханцере, це Бегель, слухаю тебе.

— Сервус, волоцюго! Радий тебе чути. Ми вже непокоїмося. Чому мовчить «Айсблуме-один»? Повторюю: чому не відповідає Грам?

Фріц Бегель запитально глянув на Байду, який схилився над ним. Той замислився лише на мить. Півголосом, щоб не почув радист «Фленсбурга», він почав диктувати чіткі фрази, які Бегель, намагаючись не затинатися, повторював у мікрофон.

— У них щойно була сутичка з червоними, ті пошкодили генератор. Зараз ремонтують. Роботи на дві-три години. Але червоних вони стерли на порох. Як зрозумів мене? Ханцере, як зрозумів мене?

В ефірі зависла тяжка пауза, радист «Фленсбурга» не відповідав. Сиротін та Джафар відчули, як напружився в чеканні Байда.

— Викликай ще, — сказав він з притиском.

— Ханцере, це Бегель. Як зрозумів мене? Прийом. Ханцере, Ханцере!

— Знаю я цей тип, — неголосно, немов сам до себе, промовив старшина, не відриваючи очей від бінокля, — п'ятсот шістдесят тонн, норвезького виробництва. Там один дизель на тисячу коней, вузлів дванадцять дає... Але стволів забагато, як на гідрографічне судно, — слова його зависли в тиші.

«Насторожені... Вчасно встигли... хоч як крутися, а контакту не уникнути. А нас лише п'ятеро... Та ще двійко трофейних кулеметів. А вони висадять зо два десятки зарізяк, що засиділися в неробстві, та своїми скорострілами швидко знешкодять обидва наші кулемети. Хвилин за двадцять будуть тут...»

Приймач ожив, тепер інтонації суднового радиста стали офіційними та суворими.

— Бегелю? Як чуєш мене? Запроси «першого». З ним буде говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Повторюю: з «першим» хоче говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Як зрозумів? Прийом.

Байда рвучко обернувся до Джафара.

— Офіцера! Швидко!

Коли Айхлер, розминаючи натерті мотузом кисті, підступив до передавача, Бегель шанобливо передав йому мікрофон. Байда витяг кинджал і безжальним рухом наблизив вістря до неголеного горла гауптмана. Німець усе зрозумів без слів і, смикнувшись борлаком, заговорив:

— Заступник командира загону гауптман Айхлер. Вітаю Вас, корветтен-капітане! Як чуєте мене?

— Радий чути Вас, Айхлере. Пізнаю Ваш голос. У мене виникли деякі сумніви, і я вирішив їх розвіяти. А де ваш «перший»?

— «Перший» на об'єкті. Тільки-но вони полагодять генератор, Ви зможете з ним поговорити.

— Ми швидше будемо у вас, ніж вони упораються. Що там у вас скоїлося?

Байда знову гучно зашепотів. Не міняючи виразу обличчя і не відриваючи погляду від шкали передавача, Айхлер механічно повторював:

— Відбили напад червоних десантників. Вкрутили їм хвоста — знищили всіх. Їх і було лише семеро. В полон взяти не вдалося. Наші втрати — двоє вбитих і генератор. Роботу поки що будемо продовжувати.

— А ви впевнені, що це червоні, Айхлере?

— За деякими непрямими ознаками. Прямих доказів немає. За дві доби вони трохи попсували нам нерви, та провидіння було на нашому боці. Хуртовина виснажила їх, і було б божевіллям атакувати нас за таких умов.

— Гаразд. Подробиці пізніше. Забезпечте зустріч за тридцять хвилин. Сподіваюся випити з вами кухоль гарячого пуншу. Як, гауптмане?

Але Айхлеру не судилося вимовити заключні фрази і закінчити розмову традиційним «кінець зв'язку», бо рядовий Фердинанд Альфертс різко відштовхнув Сиротіна і з несамовитим вереском «тут червоо-ні-і!» стрибнув до передавача. Рух його був несподіваним і стрімким, він обрушив на голову Айхлера потужний хук з лівого боку, намагаючися заволодіти мікрофоном.

У скроню він не влучив, кулак ковзнув по потилиці гауптмана, проте удару виявилося достатньо, щоб лезо кинджала глибоко ввійшло в шию. Заливаючи кров'ю Байду, Айхлер повалився йому під ноги. Але підняти мікрофон рядовий Альфертс не встиг — Байда вгатив йому межи очі так, що здалося, ніби вони чують хрускіт черепа. Білий, як полотно, Бегель чомусь потягнув руки вгору. Другий полонений застиг, боячись поворухнутися.

Мікрофон захлинався тривогою:

— Бегелю! Бегелю! Що у вас трапилося? Що трапилося? Байда повільно крутив ручку налаштування, відходячи з хвилі.

«Збавили оберти... Лягли в дрейф. Розгубилися?..» Старшина відвів бінокль від очей і запитально подивився на Щерба. Той мовчав, продовжуючи спостерігати.

«Якщо нам вдасться зараз поводити їх за ніс, то не все ще втрачено. Коли ж наш човен прибуде? Якби ж знати... Точного часу вони не назвали. Тягнути час... Де Байда?»

— Доведеться приймати бій... — Байда коротко доповів, і тепер слово було за Щербом.

«Фленсбург» прискорив оберти і пішов до фіорду.

«Ого! В рішучості їхньому капітанові не відмовиш. За двадцять хвилин вони будуть на узбережжі. Зникнути? Не зможемо. Загубитись у скелях? Встигнемо? Так. Але... Хтось повинен прикрити. Залишитися і прикрити! Як воно буде далі — невідомо, але «здобич» ми збережемо. Як воно зветься? «Ретсель»? «Загадка», бодай її... Тоді доведеться чекати другого заходу човна. Він прийде за дванадцять діб. Крім Хомича, ніхто цю «Ретсель» не потягне. Раз. Документація? Байда її захопив, йому й надалі про неї турбуватися. Два. Потрібен третій. Сиротін? Пацанові ще жити й жити. От і троє. Підуть у скелі, шукай після хуртовини в четвер... Отже... Моя черга? Залишитися і прикрити. Виходить, так, Павле. Скільки разів посилав у пекло інших, так треба було... Тепер твоя черга. Все. Ми з Джафаром прикриємо».