Щербо полишив спроби розговорити німця. Зайва втрата часу, як він вважав від першопочатку. Німець, здавалося, впав у прострацію, силкуючись, проте, зберегти при цьому гордовито-непроникний вираз обличчя.

«Шкода, цей фріц міг би допомогти. Кількість людей, схема постів, графік змін, межі ділянок, що охороняються, розташування внутрішніх приміщень, розклад сеансів зв'язку, оперативне прикриття, план екстреної евакуації й усе інше... Все це, напевне, цей індик може знати. Але він, мабуть, уже збагнув, що вбивати його ми поки що не збираємося, відтак, незважаючи на зацькованість, виклично казав: «Я нічого вам не скажу!» Ох, сволото! Коли план уже продуманий та запущений, його відомості мало що можуть змінити. Отже... Гаразд. Зараз мене хвилює інше. Насамперед: як цей Айхлер опинився в такому віддаленому від станції місці? Офіцер, гауптман, він не схожий на виконавця надзвичайної місії, на особистого представника фюрера — теж. Отже, при ньому була група. Де вона? Або вони загубили одне одного в хуртовині, що малоймовірно, або групу знищили. Хто? Окрім них і нас, тут нікого немає. Отже, наші?.. Чорт з тобою, фашисте! Молися своєму фашистському богові, тварюко, що морочитися з тобою ніколи. Але...»

Щербо повільно підніс руку і зненацька різко рвонув тасьму відлоги на горлі гауптмана. Тасьма затріщала. Він просунув руку під оленячий комір, намацав петлицю і смикнув на себе, немов бажаючи упевнитися, чи справді має справу з офіцером. Робив він це навмисно брутально, даючи знати пихатому німцеві незавидність його ситуації. В очах Щерба промайнула зневага, яку німець уловив і відвернувся.

— Гаразд, я не піддаватиму випробуванню вашу солдатську гідність, — жорстко, ніби зважуючи кожне слово, промовив Щербо. — Але ви мусите відповісти мені лише на одне запитання. Можете обмежитися «так чи ні».

Німець уважно подивився на Щерба, очікуючи на пастку.

— Ви командували групою, яка переслідувала моїх бійців? «Якщо він скаже «так», тоді це на дев'яносто п'ять відсотків правда. Отже, його групу знищили мої хлопці...» Після тривалої паузи німець вичавив «ні». «Шкода. Що ж, він допоможе нам у іншому».

— Гаральде, поясни гауптману правила поведінки на лавинонебезпечному схилі, — Щербо відійшов, навіть не глянувши на німця, так, немов відповідь, на яку він чекав, не мала для нього жодного значення.

Барак стояв просто на льодовику. Якби не гостроверхий дах, він скидався б на залізничний вагон, щоправда, вдвічі довший та ширший.

«Дотепно зроблено — на палях, — розмірковував Байда. — Улітку сніг тане, всередину натікає тала вода, будівлю перекошує. Суцільні незручності. А так — ласкаво просимо. Але, хоч зараз і літо, щось не видно повені, тільки хуртовини та морози. Мабуть, не завжди так... Або... Глетчер посувається потроху, ледь помітно... Німці просто так нічого не робитимуть».

Палі були заввишки не більше за два метри, і весь простір під бараком проглядався, незважаючи на солідні замети після останньої хуртовини. Але сніг там не накопичувався, мабуть, майданчик регулярно розчищали. Це давало змогу оглянути всі підходи до станції.

Барак мав три виходи. Один, вочевидь, головний — у протилежному від Байди і Валєєва південному торці. Вони оглянули його зі свого сховища. І два бічних, із заходу та сходу. Ліворуч від барака ледве вгадувалася дизельна, яка наповнювала арктичне повітря механічним шумом та запахом відпрацьованої солярки. Поряд височів штабель металевих бочок. Далеко праворуч, невидима для них, розташувалася псарня. Звідти вряди-годи долинав глухий собачий гавкіт. Вони не боялися, що їх викриють собаки: дизель забивав і шум, і запах. Метрах у двохстах виднілися антенні розтяжки, наполовину сховані за скелями, — там було антенне поле. А трохи позаду барака, між ним і дизельною, майже біля краю льодоспаду, приткнувся невеликий сарайчик, що його вони із Щербом не помітили зі свого спостережного пункту, бо його заступив барак.

«Напевне, комора на зберігання м'яса, — здогадався Байда. — Природний холодильник. Міцно влаштувалися фріци. Мабуть, зимувати надумали. Але де ж вартовий?»

Об'єкт мав зловісно мертвотний вигляд — ні звуку, ні руху. Байда подивився на годинник — друга година. «Сплять фріци. Працює тільки чергова зміна та караул. Але вартового не видно. Куди ж він подівся? Не можна, щоб вони не виставили зовнішнього поста. Не може бути... Невже всередині гріються? Ні...»

Вони прискіпливо обстежували сліпий торець барака, особливо затримуючись на його фронтоні, де виднілися ледь помітні, щільно, майже без шпарин підігнані одна до одної стулки оглядового вікна — крізь нього треба було потрапити всередину. Засуви й защіпки їх не турбували. На них Валєєв зберігав спеціальний інструмент, який завчасно видобув з рюкзака і розклав по найближчих кишенях. Поморочитися, звичайно, доведеться.

«Ось вона — мета нашого нереального, божевільного переходу через льодоспад — за два кроки. Адже дійшли! Здолали... Батя все правильно розрахував. Аби не зірвалося...»

Відповідно до задуму Щерба, Байда з Валєєвим мали докласти всіх зусиль, щоб позбавити німців можливості знищити техдокументацію та шифрувальну машину. Основні ж сили мали розпочати атаку на об'єкт. Навіть якщо атака не зірветься й група блискавично подолає опір, не виключено, що німці встигнуть зробити все, щоб не залишити ніяких слідів і від паперів, і від машини. Завдання Байди та Валєєва саме й полягало в тому, щоб за всяку ціну «вкрасти» в них цей час, ударити зсередини й відрізати ворога. Для цього вони й мали зайти з тилу-потайки пробратися на горище й дочекатися слушного моменту.

Перший етап свого завдання вони завершили успішно — льодоспад подолали. Тепер — другий етап...

Валєєв приготував невеликий льодовий якір — айс-фі-фі — й почав прив'язувати до нього мотуза. Потрібно було влучно накинути його на гребінь даху. Байда сподівався на метке око й тверду руку колишнього каюра, він не раз бачив, як той вправно поводився з арканом.

Хоч вартового вони й не побачили, далі остерігатися не мало сенсу, потрібно було зважуватися на щось. Їм здалося, що все, що було досі, сталося давно й не з ними. Невидима межа назавжди віддаляла їх від складнощів і страхіть пройденого маршруту. Тепер головним було те, що чекало попереду.

Вони підвелися. З-під ніг посипалися уламки криги.

Рядовий Фердинанд Альфертс стояв на найвищій приступці біля входу з протилежного від Байди і Валєєва боку барака, він притиснувся спиною до дверей і намагався поглибше втягнути голову в піднятий комір кожуха. Він стояв тут більше години й по черзі напружував м'язи рук, ніг, черевного пресу, компенсуючи відсутність руху. Вряди-годи присідав. Холод підкрадався до рук, заповзав до унтів, але все одно це було краще, ніж кружляти навколо станції по коліна в снігу і відчувати, як вітер проникає під кожух та видуває останнє мізерне тепло. Мороз був невеликий, якихось п'ять-шість градусів, вітер дув з протилежного боку, і тут, біля дверей, було майже затишно.

Фердинандові давно хотілося відзначитися в якійсь стрілянині... Але в цьому холодному глухому закутку? Фердинанд тужливо оглядав страхітливі холодні скелі та пустельний багатокілометровий льодовик, мріючи про кухлик гарячої кави та сигарету. Буденна запопадливість — це не для нього, нехай інші вислужуються.

Коли до кінця зміни залишалося хвилин тридцять і він наважився зробити наостанок прощальне коло, увагу його привернув якийсь сторонній звук. Він нашорошився і почав повільно й обережно, щоб не послизнутися на заледенілих східцях, спускатися додолу, силкуючись переконати себе, що йому не почулося і в цій крижаній пустелі не може народитися звук, витворений людиною. Тому що на сімсот миль довкруг немає жодної живої душі, не враховуючи «камрадів», що сплять за стіною, та команди «Фленсбурга» десь в арктичному океані. Але звук повторився, і це змусило його зняти величезні рукавиці-верхонки і покласти палець на спусковий гачок.