- А якби в Заполяр'я пішло? - вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах?

Бугор задумався на мить, потім вигукнув ще рішучіше:

- А до нас вони як? Нам до одуріння товчуть: будь чесний, справедливий, а самі? Дуже вони справедливі? Крокодиляча їхня правда! Не пий, не кури, бо від сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? - і Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кільцями. - Мого пахана третій раз живосилом від алкоголізму лікують, а він звідти повернеться та знову як дасть концерт, - не знаєш, де діватися… І такі вони всі, - розмірковує упевнено Бугор. - Нам нотації пудами, правила тисячами, а для себе в них одне: “Поживем! Після нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!”

- За всіх не розписуйся, - заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму.

- Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Він тебе з тією правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсім за браму не випустить…

І головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нікому було: директор у відрядженні, в міністерство на нараду викликали. Ганна Остапівна знов прихворіла, а Марися цілі дні заклопотана влаштуванням літнього табору, тієї “Бригантини”, що невідомо - з ким та куди вона попливе…

Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зібралася на чолі з Бугром під черешнею обміркувати дуже важливу для себе річ: як провчити Крокодила? Як помститися йому?

- Чого він чіпляється до всіх, халява стара?

- Яке має право?

- Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке учудити!… І це сподобалось товариству:

- Учудити! Учудити! - почулися звідусіль веселі правопорушницькі голоси.

Фрегати хмар біліють по обріях, а поміж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лісів Геродотових, що колись зеленіли тут, переповнені німфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на місячний всюдихід схоже. Ніяких фавнів: безжиттєво, голо, молочаєво. Піщані видми жовтіють, лобато лисніються кучугури, чубаті й безчубі. Чи, може, десь там і фавни серед них попршцухали, як цапки, підглядають звідти: хто їде? хто сміється в тім брезентовім шарабані? Рухається газик-всюдихід науково-дослідної станції. Крім водія, хлопця іронічного, в машині ще доктор наук (він же й директор), симпатичний товстунець у брилі, в окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провідати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив і її, бо це майже по дорозі. Весело в машині, смішне згадалось, що могло обернутись і дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пісках міни та снаряди. Настягували їх цілу купу, заклали вибухівку, підпалили шнур і швидше до машини. Др-р! Дрр! - а вона не заводиться!… Довелося рекорд із бігу ставити: таку швидкість розвинули, пустившись у лозняки, що олень міг би позаздрити… Пригадалися також різні штуки, що їх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станційного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нічим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами підсунув. Той як вхопив - три дні потім не розмовляв, тільки на мигах показував: язик розпух, у роті не вміщається… А Порфир ще й слідом з ватагою ходить: розкажіть нам ще про свою дисертацію…

- Гуморист він у тебе, з ним не заскучаєш, - відгукується водій. - Вогонь-хлопець!

- Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь… Чи на користь йому піде їхня муштра?

- Вишколять! Там учителі такі, що й зайця навчать сірники запалювати… Я чув, їм навіть платять більше, бо робота з хуліганчатами дорівнюється до роботи в шкідливому цеху: кілька років попрацює - і вже руки трусяться…

- А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станції. - То, було, як не та пригода, так інша оживлювала наш буденний ландшафт… А тепер він десь там штукарює…

- Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, і спати не ляже… А буває ж золоте дитя. І заспокоїть тебе, і школу обіцяє більше не пропускати, з усіх сил клянеться, звичайно, й тут із фокусом: “От щоб я вчорашнього дня не побачив!…”

Тепер синові штукарства навіть потішали матір, вона вже уявляла свою незабарну зустріч із ним. Добротою та ніжністю, невихлюпнутими ласками була їй переповнена душа. Надії на сина - це було зараз найсвітлішим у її житті. Ось тільки чи не забуває він там свою неню, чи не розучиться за всіма науками та муштрами матусю любити?

Своїми сумнівами вона й поділилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже.

- Там, де діти перестають любити батьків, - сказав він, - там кінець усьому… Звідти й починаються всі нещастя. І насамперед нещастя для них самих, для дітей. Жаль, що вони доходять до розуміння цього, коли буває вже пізно…

- Ви вважаєте, що й Порфир… забуде мене? Відвикне?

- Я цього не сказав. Навпаки, мені здається, в ньому є моральність, багатство почуттів… А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За моїми спостереженнями, любов міцнішає, коли людині трудно.

- Вчителька говорила, що мій труднощів не боїться, - похвалилася мати. - Особливо на годинах праці себе показав.

- У матір вдався, - весело сказав водій. - Та й дід був трудяга… Ото був старий! Теж штукар! Іде в аптеку, і яструбок на плечі: не чіпай, мов, мене, бо й очі повидираю!… А діло як своє знав!

- Ще й дочці передав науку, - зауважив директор. - Скільки ось до неї за досвідом їдуть. Тільки з машин - одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогні вирощує…

- Годі вам, бо перехвалите, - сказала Оксана.

- Іване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають, - весело мовив водій, - і вивезуть хтозна-куди?

- Кому там я вже потрібна, - відмахнулась Оксана не без кокетства.

- Ми їй тут, на місці, підшукаємо пару, - сказав Іван Титович. - Так тому й бути: за рахунок станції справимо весілля, хай уже потім налітає контроль…

- Не завадило б хоч весіллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав водій. - Бо вже рідко й живу пісню почуєш, все більше з радіоли.

- Це правда, - підтримала Оксана, зітхнувши, - Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечері - ні пісень, ні гуків… Темно по хатах, тільки у вікнах голубенькі вогні, як на болоті блукають, - усі перед телевізорами сидять, хокей дивляться, провалився б він вам…

- Не лайся, я болільник: ні хокея, ні футбола не пропускаю, - нагадав водій. - А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевізори в хаті…

Догадується Оксана, кого він має на увазі. Один такий у них молодий удівець - механік Юхим Обертас, що торік дружину втратив: струмом убило її, коли прасувала білизну… З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони міцно, здавалось, так і до старості дійдуть у глибокій взаємній любові… Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся від горя, від переживань. Попервах Оксана з сусідками іноді забігали до механіка в хату хоч трохи навести лад, - запущено ж, незаметено… Забіжать, а він в чоботях лежить горілиць на постелі, блідий, з заплющеними очима, - спить чи тільки думає… по кутках телевізори аж два (жоден не працює), на вікнах важкі, з червоного плюшу портьєри, від них і в хаті сутінь, якийсь червоний висить туман… А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: стоїть біля столу з електричним прасом у руці і прасує блузку дружині! Кажуть, перед кожним святом механік сам пере її і сам прасує… Бо Ліда-дружина - ще вона жива для нього, і хіба її хто міг би йому замінити? А ці, бач, не розуміють, уже б їм сватати… І ви, товаришу директор, хоч і доктор наук, хоч про мільдію та про філоксеру все знаєте достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте…

- І людина надійна, - каже директор, знову натякаючи на механіка. - Свій, корінняк… Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь… Від літуна тільки й чуєш: “Я ж у вас не вічний…” А ви обоє корінням тут, у цих пісках, ви якраз вічні. Обоє ще молоді, міцну сім'ю створили б…