- А ти чого не в школі, хлопчику? - звернулася до Порфира одна з екскурсанток, розвезиста тьотя в рудих буклях, у великих, від сонця, окулярах.

Чепурний вигляд Порфирів, новенький тільник та мідна бляха на ремені (та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям підставу думати, що він, певне, з училища юних моряків.

- Ти з Нахімовського, еге ж? - допитувалась кругловиденька тітуся. - Чи з мореходки?

- Я із спецшколи, - буркнув Порфир, невдоволений цією причепливістю.

- Це що воно таке? - спохмурніла розвезиста, в окулярах.

Знайшовся одразу в гурті й знавець - паруб'яга в білій кепочці, груди розхристані, волохаті.

- Це та школа, де малих правопорушників уламують, - пояснив він жінкам. - Є тут одна на всю область. За монастирськими стінами, через які ченцям колись дівчат у лантухах подавали…

- А чого ти тут? - запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець, набравшись духу, видавив із себе:

- Відпустили.

- Відзначився чимось? Вибув строк, чи як?

- Премія за працю в майстернях.

- Молодець! Давай добувай розряд, - підбадьорив хлопця смаглявий чоловік, поплескавши дружньо по плечу. - Матимеш розряд, одразу себе мужчиною відчуєш. У мене ось такий, як ти, а вже прибіга на кар'єри: дозволь, тату, я сам вибухівку закладу!

Стояли, чекаючи, доки підтягнуться всі. Коли інші підходили, то теж цікавились, що за хлоп'як серед них, і тепер уже самі екскурсанти пояснювали, що це вихованець спецшколи, відмінник, за працю та зразкову поведінку відпустили його погостювати додому… Кульбака, нахнюпившись, слухав ці свої власні вигадки, вуха йому горіли, і зарятувало тільки те, що екскурсоводка їхня відвернула увагу, інший світ з'явивсь, заколихались у повітрі лаврові гаї - то йшли на персів воїни з цього краю, а на кінчиках списів у них зеленіло лаврове листя, як материн виноград!

- Час ущільнюється, епохи зблизились, - завчено говорила екскурсоводка, - і в цьому кургані, можливо, поруч лежать бородатий античний скіф і половець середньовіччя, порубаний ордою козак і молодий кулеметник з будьоннівської тачанки…

Дівчина пояснила, що розкопки тільки починаються, може, тут археологів ждуть ще великі відкриття… Як завжди, знайшлись серед екскурсантів такі, що найперше цікавились, чи багато золота було знайдено на розкопках цієї Тихої могили, екскурсоводку це аж образило, бо:

- Річ не в золоті, товариші, а в тому, що на тім золоті накарбовано! Яка мистецька краса на ньому відтворена та яка її художня цінність…

Сухорлявий дідок в окулярах, видно, неабиякий грамотій, бо й тут з книжкою не розлучався, коли зайшлось про художності, ожвавів, розгорнув у книжці закладене місце й зачитав, наче дітям у класі:

- “В ті часи праця художників вважалась священнодійством! Митці були у великій пошані. Вони гордились діянням рук своїх ще більше, ніж царі своїми перемогами. Тільки якщо гімни царів починались словами: “Я зруйнував…”, “Я покорив…”, то гімни художанків мали зачином; “Я воздвиг…”, “Я спорудив…”, “Я виконав роботи прекрасні…”

- Знов старий завів свою пластинку, - кинув губатий мордань, цілячись фотоапаратом в екскурсоводку, і хоч на губаня глянули осудливо, - “нечема, мовляв, ти”, - проте вголос ніхто за старого не заступивсь, і він, закривши книжку, ображено замовк.

Як і передбачав Порфир, від Тихої могили екскурсанти потяглись до обсадженої високими тополями садиби наукової станції, де, певне, покажуть їм кабінет агротехніки з засушеними шкідниками під склом, далі, звичайно ж, не минуть і радгоспу, якщо мають дозвіл оглянути його прохолодні льохи з величезними бочками вин. Порфир лишився на місці, відчувши себе в самотній, гіркій покинутості. Адже в той бік, до людей, дорога тобі закрита. Ти втікач, майже злочинець. Постояв трохи, послухав жайворонка, що високо десь витюрлюкував над головою, й нарешті побрів, сам не знаючи куди. Просто так, навмання. Бо які ж йому виконати “роботи прекрасні”?

Ноги самі привели до річки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де чиї каюки стоять, примкнуті ланцюгами до верб та берегових осокорів. Різнокаліберні замки на них висять, більші й менші, простіші й складніші, та будь-який із них сам відімкнувся б перед Порфиром, тільки забажай… Нема на всьому березі замка, якому б ради не дав оцей майстер “золоті руки”.

Чийсь катерок вихопився із-за очерету, з гуркотом летить до берега, Порфир мимовіль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це ж Микола, аж чорний від смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього Порфирові сама приємність дивитись, коли він, отак вільно відкинувшись, сидить за кермом, править однією рукою, і катерок слухається найменшого доторку господаревої руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найраніше за всіх у Комишанці встає, про нього й мати Порфирова каже:

“О, це ранній! Цей не проспить росяні блакитні світанки!…” Хай навіть ґуля допізна, а вранці, ще й сонце не сходить, а моторчик Миколин уже загуркотів над водою, вже помчався найраніший комишанець з якимось дорученням до міста, або на ГЕС, або на целюлозний.

Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись пакунками в руках і аж тепер помічає Порфира:

- Здоров, здоров, - каже йому так, наче вчора розстались. - Ну, як живеш?

- Та нічогенько… Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тільки надувають.

Моторист без слів, самою усмішкою відповів на Порфирів дотеп. Хлопець з деяким острахом ждав від нього розпитів про свою долю, та й самому кортіло запитати, чи не був часом на лимані, чи не зустрічався з дядьком Іваном, рибінспектором, одначе Миколі, видно, було не до розбалакувань, бо він одразу й рушив, кивком відкинувши чуб назад і міцніше підібравши під пахви свої пакунки:

- Поспішаю, брат… У лабораторії ждуть. На пристані під осокорами кілька пасажирів куняють з клунками - ждуть річкової ракети. Пароплавчик, що доставив екскурсантів, притуливсь до причалу й теж спочиває, - так стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Двері на судно навстіж, трап настелений, усе ніби припрошує: заходь, хлопче, якщо хочеш вирушити в рейс… Капітан сидить на кормі, читає газету. На верхній палубі двоє матросів, що їм Порфир приносив одного разу пиво з чайної, задивились у небо, перемовляються:

- Он-он вони пішли… Та рівно як!

- Не блукають, а кроковкою йдуть… У них теж дисципліна…

Задер голову й Кульбака, нагледів і він ту кроковку в небі, що, рухаючись, ледь мерехтіла у високості: журавлі йдуть із гирла кудись у верхів'я ріки, кудись аж за Київ, на поліські болота, подалі від браконьєрських пострілів.

- Кучугура з чубом! Оце кучугура… Отут і буде наш спостережний пункт, - весело казав, бувало, дідусь до онука, вибравши місце для куреня. Відтоді й здається Порфирові, коли опиниться серед кучугур, наче це велетенські голови чиїсь лобато витикаються з землі, а на них вітерець чуби розвівав… Чубом дідусь називав кущик шелюги на самім вершечку піщаної дюни і пояснював, що кущик цей і саму кучугуру сформував, бо затримував пісок… Отже, прапрадід цієї шелюжини, пустивши коріння, й кучугуру почав…

Дюни і дюни. Де лисі, а де з чубами, німі, мовчазні, “Українські Каракуми”, як писав про них у своїх ранніх статтях теперішній керівник станції, доктор наук, що його за тихість та лагідність вдачі жінки-гектарниці називають вуйком. Літа не щадять нікого, змінився й він, приїхав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатіли його “Каракуми”. Цієї весни механізатори та гектарниці освоюють ще одну арену пісків, на стогектарнім клину за кілька днів кучугури позчісувано, як ножами, розрівняно, розплановано, сапери пройшли, за ними трактор з плантажним плугом тягне борозну, вивалює глибоку, як траншею, за ним другий - вкидає добрива, а далі вже ті, що з чубуками в руках, дівчата та молодиці, що мають посадити тисячі й тисячі чубучат на один гектар! Одна каже: “Мої чубуки…”, друга - “чубучини”, третя - “мої чубучата”, - це вже в котрої який характер… Але всі - як матері, жодна не забуде, що, влаштувавши в землі того маленького, треба того ще й “з головою прикрити”, щоб зовсім не видно було чубучати, його верхнього вічка, бо спекою запече або засіче піском…