Кількість приживлень в Оксани завжди висока, не дає вона загинути чубучатам навіть у найпекучіший рік. Як мало хто, опанувала вона мистецтво приживляти, плекати їх, оберігати та вирощувати, а своєму коханому синочкові дати раду так і не змогла, змушена була його втаювання перекласти на чиїсь руки.

Чи зазнаватиме він ласки від них? Чи, може, за дрібну провину, за найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там буде учитель, а хіба ж воно йому рідне?

Працювала, саме розставляла очеретяні загорожі для захисту сьогорічних саджанців, - та роботою не одразу й помітила, як від автобуса рушили до неї навпростець якихось двоє: кремезний моряк рудочубий та чорнявенька дівчина з рішучим помахом рук, у сірому светрі, що туго облягав її стан. Боса йшла, а модельні свої несла в руках, бо інакше погубила б, шугаючи в сипучім піску. Як же була вражена Оксана, коли дізналась, що оце перед нею і є вони, вчителі, ті самі, що будуть вихователями її сина! Прибули вони - Борис Савович та його колега Марися Павлівна, на прізвище Ковальська, - щоб познайомитися з матір'ю, дізнатись про того бешкетника, так би мовити, з першоджерел. По правді кажучи, здивували матір-одиначку своїм візитом. Аж ось де її знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матір вирішили провідати. Робітниця була розчулена цим.

- Так оце ви, вчителята, - розглядала вона їх схвильовано. - А я подумала, чи не практиканти які…

Зірким оком помітила перстень на правій руці в Бориса Савовича і одразу ж зробила висновок, що вже він одружений, не якийсь там неоженьба, що тільки й шукав романів, - отже, такий більше пильнуватиме довірених йому вихованців. До Марисі Павлівни в робітниці ворухнулося щось навіть ревниве: ось такій молодій та, мабуть, і недосвідченій передано її Порфира на вишкіл? Чи зуміє вона його перевиховати і що йому прищепить? Якщо ременя не слухався, то чи слухатиме він її, таку маленьку та тендітну? З виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапляється, й десятикласниці мамами стають… І ревнощі, і сумніви заворушились, однак перше враження своє Оксана нічим не виявила, навпаки, їй хотілося по щирості привітати цих людей, обійтися з ними гостинно. Якби ж це вдома! А тут і посадити ніде.

- Сідайте ось хоч тут, - вказала їм на звалені купою кулі очеретяні.

Весняне сонце ще не було пекуче, воно лиш приємно пригрівало живим теплом, і степ дихав вільготно, вітерцем обвівало людей, і вчителька сказала:

- Тут у вас почуваєш, що йдеш крізь повітря.

Влаштувавшись на кулях очерету, молоді педагоги стали розпитувати Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, і хоч відомо було їм про материні скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому, а зараз вона аж ніяк не хоче скаржитися на нього, нема йому від матері ні осуду, ні клятьби. Про що б не зайшлось - усміх поблажливості перемайне, іскринки сліз, хай зболених, але гордих і радісних, уже зблискують в материних очах. Бо така ж у нього душа, такий він добрий буває! Тільки весною запахло - вже шпаківні подерся ставити, а взимку цілий день на річці лунки пробивав, щоб риба не позадихалась! Марися Павлівна, не відводячи погляду, стежила за молодою матір'ю, знаходячи в ній схожість із сином, - така ж чоласта, очі сірі, тільки великі (в того розбишаки дрібненькі), шия висока й худа, при різкім повороті голови аж жилами напинається. В обличчі жінки якась змученість, швидкі спалахи настрою змінюються швидким пригасанням, як у людей нервових - видно, що нерви розшарпані вкрай… Усе це, ясна річ, карби, полишені коханим синочком… Газова косинка, однак, вив'язана по-дівочому, губи підфарбовані, - цього, бач, не забуває. І лице, хоч змучене, проте має в собі привабливість, в погляді сяйливому, гарячому почувається внутрішня пристрасть, прихована жага.

- Любов сліпа, це відомо, - сказала вчителька, - але вас просимо розповісти про свого сина по можливості об'єктивно, нічого не втаювати.

А колега її додав:

- Якщо ми більше про нього знатимем, це піде йому на користь.

- Та він же в мене не карний злочинець!

- Ми й не кажемо, що карний… Але ж ви хочете, щоб виріс він чесним, мужнім, красивим… Це й наша мета.

І дивна річ: з першого слова мати повірила їм, відчула, що не повинно бути таємниць від цих людей, які віднині теж відповідають нарівні з нею, якщо не більше, за її таке буйне, невлаштоване душею дитя.

- Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - Єдина ж у мене дитина… З першою судьбою і отак горюю… Серце зітліло, душа обливається кров'ю за нього! Оце дивіться, яка стала, - витягла вона свої жилаві руки, - а я ще ж молода. І всьому причина він. Бо немає днини спокійної, настане ніч, і тоді ще більше в тривозі, біжу після кіно до клубу, нічних сторожів питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же він у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже… “Утопивсь!” - аж наче хтось шепче мені. І ніби наяву бачу, як удосвіта витягують його неводом, неживе, посиніле, заплуталось у рибальські сіті… Станеш потім питати, де був, а він тобі як засипле сім мішків гречаної вовни, нарозказує, тільки слухай… Бо він же в мене як Гоголь, - і змучено посміхнулась крізь налиту сонцем сльозу. - Скільки в нього тих фантазій! Може, й вам уже розказував, як дідуся поранило і як його Рекс витяг з поля бою? Що дідусь поранений був - це правда, з однією легенею жив, а ось що Рекс… то де він там узявся на фронті!

- Уява активна, ми це помітили, - зауважила Марися Павлівна.

- Повірите, іноді він у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, і школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудіть. Вибігаючи на роботу, поставлю йому будильник під вухо, а він і будильник проспить, і до школи потім не дійде, бо когось по дорозі зустрів, чимось захопився і вже про все на світі забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбіше, там йому право-воля!

- Волелюб, - вперше усміхнулась Марися Павлівна.

- Йому гарно, а мені… Місця не знаходжу! Де він, мій гуляй-вітер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хіба ж биттям виховаєш? А то ще було шиферину прибинтував до руки і в школу не йде: “Я, мамо, поранений…” Розбинтувала, а там нема нічого… Отакий фронтовик!

- Скажіть, дідуся він слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно.

- О, доки дідусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була - нерозлийвода. І на риболовлю разом, і на виноградники, було, біжить, коли дідусь пішов сторожувати, - не раз у курені й ночував. Прибіжить після ночівлі радий, веселий, доповідає: “Мамо, я сьогодні нічого не накоїв!”

- А ви не пробували його до своєї роботи прилучити? - поцікавилась учителька.

- Пробувала. Візьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвідмовно, покрутиться біля мене якийсь час, а тільки відвернулась - уже лови вітра в полі! Та для кого ж ці кучугури насаджую? - з жаром говорила вона, ніби син уже наяву ось тут виник перед нею. -Таж для тебе найперш! Двісті тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобі від капіталізму дісталось, а тепер, глянь, що зроблено! І для кого? Для кого, скажіть, оці кучугури розрівнюю, виногради закладаю, підживлюю, сто разів поливаю? Піски - як вогонь, навіть найживучіша філоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витримує, гине, а саджанець мій росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелію, а ти? Оце така мамі вдячність від тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана, нерви всі пошматовані!… Іноді розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду більше, кинеться на шию, заспокоює, ладен руки-ноги мені цілувати. Дивись, кажу, скільки я цих кучугур окультурила, але ж і на твою долю ще буде та буде! Тож готуйсь! Він і не відмовляється: вивчусь, каже, піду в механізатори, на плантажні плуги… А поки що набере хлопців і гайда в ті он, ще не займані кучугури… А там повнісінько ж снарядів та мін у пісках - ото я можу бути спокійна? Ми ось тут як розрівнюєм кучугури, то саперів щоразу викликаєм. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо…