- Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович, уважно, ніби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врізалася в палець.
- Збирався ставити вас начальником табору, - посміхнувся Валерій Іванович, - а зараз бачу, що рано… Навчитель красних мистецтв і шагістики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрілість, що межує з легковажністю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тоді вимагати від наших бурсачат?
- Для бурсачат хоч пояснення є, - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в генах у них нібито збільшується руйнівний елемент… Тільки, по-моєму, це вигадка.
Директор уголос роздумував:
- Кого ж мені з вас - на табір?
Борис Савович спідлоба кивнув на Марисю Павлівну:
- Он її призначте. Перша жінка в історії мореходства буде капітаном бригантини…
- Вона не підходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана.
- Це ж у кого? - кокетливо звела очі Марися Павлівна. - Щось я не бачу поблизу відповідних об'єктів…
- Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор. - А щодо призначення, то я вважаю пропозицію Бориса Савовича прийнятною. Сьогодні ж і наказом проведу…
Марися, видно, думала щось своє: сиділа усміхнена, замріяна, потім знечів'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацієвий цвіт… Відкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (ніби жартівливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецілованими, з рум'янцем світанковим…
- Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а він відповів з гордістю:
- Моє власне.
Директор тим часом нагадав:
- Тож від завтра, Марисю Павлівно, займетесь табором. Діло неабияке. Сподіваюсь, ви оцінили довір'я?
- Дякую за честь, - усміхнулась вона, - тільки я за чинами не женусь…
- Я серйозно кажу: дивіться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вітрил…
- Вся надія на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який, відпустивши останнім часом шкіперські бакенбарди, ще більше прибрав вигляду бувалого морського вовка.
Колишній підводник у цей час замість каблучки вже розглядав листочок деревію: ніяк не міг надивуватись доцільності, мудрості витвору.
- Таке звичайне, тисячу разів бачене, - тихо сказав він, - а все ж загадка… Самий візерунок листка, оця зітканість, форма, елегантні зубчики… А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок міг добувати сонце, здійснювати фотосинтез… Який в усьому розум і досконалість.
- Чому природа не могла витворити таким досконалим і мене? - без звичної іронії підхопив Берестецький. - Хоча є і в мені, в людині, дещо таке, що викликає подив і навіть захват, але водночас скільки недосконалостей, вад!… Особливо, коли зазирнути туди, в надра… Які пристрасті шкірять звідти зуби, дарма що homo sapiens… Печерний волохатий пращур раз у раз дається взнаки… Ото хіба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває…
Марися слухала їхні розмірковування, лежачи горілиць й приплющивши очі, - цікаво їй так було дивитись на сонце: замість світила - суцільна бура каламуть. Уся небесність зіллялась, кипіла бурогарячим…
Вважаючи, певне, що вона задрімала, колеги розбрелись хто куди, Борис Савовпч пішов до вихованців, він теж вирішив купатись, - зосталась Марися Павлівна під акацією сама. Аж тепер війнуло на неї тривогою за цю майбутню “Бригантину”. Здалося навіть, що злегковажила, згодившись очолити табір, коли є в колективі люди і з більшим досвідом, і з сильнішою волею… Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед відкритих просторів, ті маленькі корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потім їх чи й заженеш!… Одначе не відступати ж! Сама визначила свою життєву дорогу, навіть почуття жертовності ростила в собі, трудного шукала. Ось і маєш його по саме нікуди…
Коли після інституту виїздила сюди, в цю школу трудну, правопорушницьку, дехто підсміювавсь:
- І трьох днів не протримаєшся…
Їхала сюди справді з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок їде, а до таких, що здатні на все, можуть і з ножем на вчителя кинутись, на те й правопорушники, злодійчуки, люди насильства. Хай ще початкового, неусвідомленого, але таки насильства, що ним вони вже отруєні зі своїх юних літ. Духовність, повага до людини, гуманне чуття - це для них не існує, людське в них заглушене, світ дорослих у їхній уяві населений істотами ворожими, які тільки те й роблять, що вигадують для підлітка різні правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя безліч заборон. А якщо так, то дорослих маєш право ігнорувати, обдурювати, можеш викоювати з ними що тільки вдасться, і хай називають вони тебе правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, є в твоїх вчинках тільки романтика бродяжництва, бездомності, гострий хміль пригод, нападів, сутичок і зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе війна безперервна, тож і воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути підступним, бо всі засоби для тебе придатні, бо ти ще не почуваєш огиди й відрази до свого падіння. Ось такими уявлялись Марисі ті, найтрудніші, до яких вирішила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може, присвятити їм і ціле життя. Ростити людину - це радість! Які там не є, а вони теж люди, кожен з них індивідуальність, і часто дуже колоритна, яскрава… Трудні, в аномаліях, в дисгармоніях, але й з них мають бути люди завтрашні, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим певніше буде відчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навіть з дисгармонійного сформувати повноцінну людську особистість. Станеш мовби скульптором його духовної сутності, допоможеш чимось кращим виявити себе навіть такому, що ніяких етичних норм не визнавав, що з перших кроків виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький осміх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустріне в спецшколі, матиме з ними справу день у день, і що до неї, молодої вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещадністю, ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати її по-дитячому жорстоко й цинічно, бо де ж малюкові зрозуміти, що, принижуючи іншого, найперше принижуєш, спотворюєш самого себе…
Ранньої осені вперше з'явилася Марися в цих краях, а осінь тут тиха, довга, з високими небесами, з величним спокоєм степів… Щедрий край. Ідеш вулицею, і виноград лізе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечі тобі нависає синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великі, декотрі “в шубах”, розмальовані одна краще за другу, аж до самих дахів обвиті виноградними лозами. Причілки від вулиці тонуть у заростях руж, чорнобривців та ще в отих квітах гіллястих, що ім'я їм нечесана бариня… Паркани всюди повиті крученими паничами з дзвіночками найчистішої ясно-блакитної барви.
У день Марисиного прибуття Ганна Остапівна сама запропонувала взяти її, молодшу колегу, до себе на постій, хоча тепер іноді й нахваляється жартома, що за неспокійну вдачу постоялиці братиме з неї додаткову подать.
Ось так і почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась: поставимо всіх на лижі! Самі в майстернях поробимо! Директор, хоч з усмішкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осені, тільки ж стати на лижі так і не довелось: протягом зими снігу майже не було, раз чи два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навіть птахи не всі звідси відлітають у вирій, декотрі й зимують по сусідству, біля ГЕС, бо нижче турбін вода ніколи не замерзає… І її, Марисю, все міцніше бере в свої обійми цей смаглочолий Південь.
Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж хіба є глушина для такої людини, як, скажімо, Ганна Остапівна? Нема глушини для того, хто мислить, хто має чим горіти, хто повсякчас носить у собі невщухаючий внутрішній світ!
Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозуміти ту однокурсницю, яка вигукнула колись: “Іти працювати з правопорушниками - це просто божевілля!” Неврівноважені, бешкетні, скажені… Хоча по-своєму вони послідовні, нетерпимі до фальші, найменша несправедливість викликає в них бурю… Є, звісно, серед них грубі, підступні. Є нещасні. Є просто смішні… Ось Бугор відмовився працювати. “Не хочу працювати - хочу тільки їсти”. Гаразд. Сідай он там окремо в кутку їдальні, ось тобі черпак, ложка найбільша - їж. Мало однієї порції, черговий принесе тобі другу, принесе й третю, а ти тільки їж, набивай кендюх… Уся школа стежить, як Бугор, сидячи за окремим персональним столиком, мовчки орудує своїм черпаком. Проте настає-таки той день, коли Бугор каже: “Годі. Набив черево по саме нікуди, аж набридло… Хочу тепер, як усі”.
