— Тепер мене в цей затон i цукерками не заманиш, — сказав вiн, коли зупинився метрiв за п'ять вiд берега.

— Слухай, Вiтю, — звернувся до нього Сергiйко. — Я маю розряд з плавання. Знаю всi стилi. Але такого ще не бачив. Як вiн називається?

Вiтько почухав укушене мiсце, озирнувся на затон i чесно визнав:

— А хто його знає… Можливо, це був… рятiвничий стиль.

— Може бути, — згодився Сергiйко. — Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, якi я знаю.

— Слабо кусали, треба було сильнiше, — сказала Омаша щипавкам, коли тi повернулися назад. — Нiчого, це їм так не минеться…

Затим вона обернулася до Бухтика i запитала:

— Можеш вiдремонтувати свiй телефон?

— Так вiн же не мiй, — вiдказав брат. — Вiн же твiй. Ми ж тiльки що говорили про це.

Омаша на мить замислилася.

— А хто його вигадав — ти чи я? — запитала вона.

— Ну, я, — визнав Бухтик.

— Он бачиш. Значить, ти його мусиш i ремонтувати.

Бухтик зiтхнув i знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра — Омаша.

Цiлiсiнький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город.

Самої Омашi не було: ще вдосвiта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах.

Не було з ними i Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити свої джерельця без догляду.

— Все працюємо та працюємо, — незадоволено буркотiв Бухтик. — Моє воно, чи що? А той, кому справдi треба тут працювати, все по гостях плаває.

— Облиш, — поморщився батько. — Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.

— А я що? Я й виконую…

Бухтик випростався, змiряв очима Омашин город i незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потiм вiн перевiв погляд на берег i побачив Вiтька Капустiна, який швидко наближався до затону.

— Батьку, глянь-но, хто до нас. iде!

Барбула поглянув i насупив чоло.

— Знову збирається щось накоїти. Мало йому мiсця на землi! Що ж, доведеться його зустрiти так, як вiн на те заслуговує.

Господар затону владним помахом руки пiдкликав Кусикову охорону. Затим нарвав пiдводної жаливи i засiв у ковбанi пiд берегом.

Бухтик прилiг поруч з батьком.

Проте у Вiтька Капустiна i на думцi не було ще раз лiзти у воду. Вiн прийшов сюди для того, щоб у тишi i спокої провести репетицiю. З собою Вiтько принiс книжку пушкiнських казок та уривок мотузки, що його вициганив у дядi Костi, санаторного слюсаря.

Вiн розмотав мотузку, затим усiвся на морiжку, зазирнув до книжки i заклопотано забурмотiв:

— Значить, кручу я цю мотузку, а Бiс вилiзає з моря i запитує… Я йому вiдказую отак… потiм знову… Так, все ясно… — Вiтько звiвся на ноги: — А тепер — голосно i з виразом!

Немов батогом, ляснув Капустiн кiнцем мотузки по водi i грiзним голосом почав:

Вiд того дива Барбула мiцно притиснувся до дна i вже й не знав, живий вiн чи мертвий. Старий водяник понад усе вiрив у силу всiляких заклинань. А що Вiтьковi слова належали саме до заклинань — в цьому господар затону не мав анi найменших сумнiвiв.

А мотузка все описувала i описувала по водi зловiснi кола. Iнколи вона навiть торкалася голови господаря затону.

А за хороброю Кусиковою охороною давно i слiд згинув.

— Чим же ми завинили перед ним? — злякано шепотiв Барбула до сина. — За що нам такi напастi?

— Мабуть, за вчорашнє, — так же пошепки вiдповiв Бухтик.

— Тс-сс… О! Знову починає…

Нарештi Вiтько Капустiн закiнчив свою репетицiю. Вiн склав мотузку кружалом, взяв пiд пахву книжку з казками, кинув на затон останнiй погляд — i подався геть.

Барбула довго ще сидiв мовчки. Лише час вiд часу здригався вiд пережитого. Потiм сказав:

— Вiн щось замислив. Голову даю на вiдсiч, коли не так.

— Може бути, — згодився Бухтик. — А може й не бути.

— В усякому разi, треба знову пiти на розвiдку. I негайно. Бо що, коли всiм нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш?

— Треба йти, — згодився Бухтик i поглянув на небо. Але нiчого втiшного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем i не пахло.

— Може, ти попросиш лiсовика Даваню? — запропонував Бухтик.

Та господар затону лише головою похитав.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо вiн ще вчора подався до сусiднього лiсу i невiдомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тодi, коли вiд нас нiчого не залишиться.

— Значить, пiду я, — повiльно проказав Бухтик. — Бiльше нiкому.

— Так, бiльше нiкому, — з гiркотою пiдтвердив Барбула. — Аби ти змайстрував менi суходих — я тебе й не просив би нi про що! Сам би пiшов туди!

— Але ж його немає…

— Так, немає, — зiтхнув Барбула.

— Ну що ж, пiду, мабуть, — зiтхнув i Бухтик.

Вiн зачекав, доки сонце не сховається за найбiльшою хмарою, i вилiз на берег.

Сергiйко сидiв на лавцi перед спальним корпусом i думав, чим би зайнятися.

Були тi чудовi хвилини мiж ранковою прохолодою i полудневою спекою, коли сонячне промiння вже прогрiло землю, та в тiнь ховатися ще не хочеться. В такi хвилини, зрозумiло, найкраще поганяти м'яча на стадiонi, побiгати наввипередки чи просто побродити по росянiй луговiй травi… Проте Сергiйко тiлько-но вийшов з рентгенiвського кабiнету i ще не вирiшив, яке з цих занять йому найбiльше до вподоби.

Сонце припiкало все нещаднiше, i Сергiйко розстебнув комiрець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бiгти одному до рiчки не хотiлося, а в душову не дiстанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергiйка виразно долiтали частi удари молотка, брязкiт залiза, шум i плюскiт води, що лилася з крана.

Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати лiки.

Сергiйко дiстав з кишенi пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподiвано прослизнула помiж пальцiв i покотилася по дорiжцi. Довелося закинути її подалi в кущi, аби вона нiкому, особливо тьотi Клавi, не мозолила очi.

— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотiти — мабуть, дядько Кость закрив усi крани i пiшов.

«Почитати книжку, чи що, — знiчев'я подумав Сергiйко. — Так, це буде найкраще».

I в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепiт:

— Сергiйку!

Сергiйко прислухався. Може, то йому лише здалося?

Нi. Хтось його покликав знову.

Цiкаво, хто б там мiг бути?

Сергiйко обiйшов лавку, розсунув гiлки бузку. I ледве не скрикнув вiд здивування.

Просто перед ним лежав на землi дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вiкном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, рiжки…

Чужинець схопився руками за горло, начебто силився вiдiрвати вiд нього чиїсь невидимi руки, i не зводив з хлопчика великих, палаючих очей.

Сергiйко мимоволi зробив кiлька крокiв назад. Але тут же схаменувся.

«Може, це якийсь жартiвник з драматичного гуртка», — подумав вiн i запитав:

— Ти на репетицiю не запiзнишся?

— На яку репетицiю? — здивувався чужинець i тут же застогнав: — Ой-ой-ой… Води, Сергiйку!

I в цьому вигуку звучав такий непiдробний бiль, що його годi було зобразити навiть найкращому акторовi. Мабуть, незнайомцю i справдi було дуже зле.

— Води…

«Не iнакше, як у нього сонячний удар», — вирiшив Сергiйко. Вiн озирнувся, сподiваючись покликати когось на допомогу. I тут його погляд зупинився на вiдчиненому вiкнi душової.