— Де вiн? — швидко запитала Оля.
— Хто, смiлива людина?
— Та нi, Сергiйко! Де вiн?
— Там, в трясовинi. Омаша заманила його туди i…
— Бiжiмо! — вигукнула Оля i стрибнула з пiдвiконня у двiр.
Сергiйко повiльно занурювався в трясовину.
А неподалiк, як i ранiше, надсаджувалася вiд крику величезна бридка жаба.
Бiльше нiкого не було.
Кiлька разiв вiн пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який вiн випадково вчепився, не мiг витримати ваги його тiла. Корiння трiщало все чутнiше.
Сергiйко тоскно дивився на темне небо, всiяне зiрками, на дерева, що височiли вiддалiк, на могутнiй кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тiльки до нього!
Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися нiколи. I нiколи бiльше не бачитиме вiн нi оцих зiрок, нi друзiв, не пробiжиться по зеленiй, теплiй вiд сонця травi…
Зненацька жаба замовкла i стрибком обернулася до лiсу. У повнiй тишi Сергiйко почув, як хтось бiжить у його бiк. I вже зовсiм близько вiд нього пролунав дзвiнкий голос Олi:
— Ми тут, Сергiйку! Ми йдемо!
Суд
— Так, я настоюю на тому, щоб вiдбувся суд, — повторила Омаша. — Треба нещадно покарати винних. Нещадно!
— Гаразд, винних я покараю, — згодився Барбула. — Але спочатку вислухаю усiх.
— А кого тут вислуховувати? — Омаша презирливо стенула плечем. — Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж вiн i винен в усьому!
— Вислухаю всiх, — твердо вiдказав господар затону. — Я суддя. А суддя повинен вислухати всiх.
— Тодi вислухай спочатку мене, — зажадала Омаша.
— Що ж, нехай буде по-твоєму, — згодився Барбула.
— Що каже основний закон водяникiв? — почала Омаша. — Вiн каже, що у свято Повного Мiсяця нiхто не має права втручатися у дiї русалок. А Бухтик його порушив.
— Iнакше вчинити я не мiг, — перебив її Бухтик. — Сергiйко мiй товариш.
— Правильно, — пiдтримав його господар затону. — А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзi Бухтика — нашi друзi. Це також закон…
— Та хiба вони нам друзi! — вигукнула Омаша i злiсно примружила очi. — Хiба друзi стануть знищувати мiй город, хiба вони стануть витягати на суходiл найкращу мою подругу? Нi, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами… А є ще, до речi, один закон: мої вороги — вашi вороги! Є чи нема?
— Є, — мусив визнати господар затону. — Є такий закон.
— То ж бо й воно… А Бухтик порушив i цей закон: вiн допомагав моїм заклятим ворогам!
— М-мм… — тiльки й змiгся що сказати Барбула.
Важко, неймовiрно важко було на душi у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик i Омаша, не вперше лаялися. Але ще нiколи справа не доходила до суду. I зараз вiн, як головний у затонi, негайно повинен щось вирiшувати. Це теж один iз їхнiх законiв. I рiшення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний… Але ж перед ним його власнi дiти!
I серце Барбули просто-таки розривалося вiд болю.
— Може, все ж таки помиритеся? — з надiєю запитав вiн по довгiй паузi.
— Нiзащо! — вигукнула Омаша. — Я йому цього не прощу нiколи.
— Не буду миритися, — вперто вiдказав i Бухтик. — Вона напала на мого найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.
— Ну що ж… — важко зiтхнув Барбула. — Тодi, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.
— З цього й треба було починати, — зауважила Омаша. — Я вимагаю, щоб в цьому затонi менi нiхто не заважав. Я вимагаю, щоб дiти з санаторiю були суворо покаранi…
— Чи не забагато ти хочеш? — ущипливо запитав Бухтик. — Завваж, що друзiв своїх в образу я не дам!
Омаша нiби й не чула його. Вона продовжувала:
— А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.
— Цього ти нiколи не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.
— Ах, так… Тодi я вимагаю, аби вiн негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухiшому мiсцi! Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворiшим покаранням.
— Це що — твоє останнє бажання? — нарештi обiзвався Барбула.
— Так, останнє, — вiдказала Омаша. — Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж хвилини, покинув наш затон!
Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.
— Але ж… Омашо, подумай… Як не є, а вiн твiй брат.
— Не треба менi такого брата!
Барбула перевiв тоскний погляд на сина.
— Що скажеш ти, Бухтику?
— Я не жалкую, що так вчинив, — вiдказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.
— Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?
У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.
— Шкода менi Бухтика… I дiтей теж… — повiльно почала вона. — Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби…
— От-от, — пожвавiшав Барбула. — I вiршi вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообiцяй нам не чiпати дiтей.
— Нi, — вiдрiзала Омаша. — Нiколи!
— Тодi… тодi я теж пiду. З Бухтиком.
— Ну i йди собi на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку?
Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки.
«Чара, Бухтик… Та що ж це воно робиться? Як же менi жити без них? — журився вiн. — Невже нiчого не можна вдiяти?»
Нараз господар затону пiдвiв голову i обвiв своїх дiтей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав вiн. — Вдiяти, бачу, не можна нiчим. Треба когось висилати з затону. I моя батькiвська воля така, що у вигнання пiде не Бухтик, а ти!
I його вказiвний палець зупинився на Омашi.
Суходих
Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг.
Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомiсть Барбулою оволодiла здорова цiкавiсть. I була вона настiльки сильною, що поважний господар затону, нiби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу i обережно заглянув у вiкно.
I ось що вiн побачив.
Вiдомий винахiдник сидiв на колодi посеред кiмнати i тримав у ротi одразу двi довгi гнучкi трубки. Iз однiєї трубки вiн вдихав воду, а в iншу видихав. Вдихав i видихав. Вдихав i видихав. I обличчя його аж сяяло вiд задоволення.
А трубки тяглися iз скриньки, що була прилаштована на Бухтиковiй спинi.
— Що тут робиться? — поцiкавився Барбула. — I чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не вiдповiв. Йому було нiколи. Вiн лише кивнув головою, запрошуючи батька увiйти до будиночка. Бухтик нiяк не мiг надихатися як слiд. Вiн навiть очi заплющив вiд задоволення.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарештi Бухтик вийняв трубки з рота. Потiм зняв скриньку i обережно поклав її на колiна. Лише пiсля цього подивився на Барбулу i сказав:
— Нiчим ти менi вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нiчим? Я ж для тебе все, що завгодно…
— Нi, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, менi допомагали Сергiйко i дядько Костя…
