-Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! - якомога привітніше

сказав я.

-Я давно не сплю, - відповіла дівчинка. - Я взагалі не люблю спати. І нічого не

боюся, - після паузи

раптом додала вона.

-Це добре, що ти така відважна.

-Я не відважна, - заперечила вона, - просто у мене купа різних проблем…

Мені стало смішно.

-Мабуть, із хлопцями? - пожартував я.

-Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!

І вона показала мені кулак - малий, зворушливий і жалюгідний.

-А-а-а… Це - великий аргумент! - Яз іронічним розумінням захитав головою.

-А той дядько… - Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.

-Не згадуй про нього! - перебив я. - Про таке краще одразу забувати. На світі багато

дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба

перейматися.

-Це важко, - зітхнула вона.

Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у

відповідь трохи незвичне ім’я - Хелена.

-Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка. - Я її навіть пам’ятаю…

Вона замислилася і додала:

-Вона палила люльку і гадала на картах… І її за це сварили. А вона ховала карти і

тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх

уст. - І… і так цікаво про все розповідала.

Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка

затрималася в мене майже на півдня.

Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.

Я здогадався, що її родина досить проста - батьки працюють на заводі. Вона не говорила

прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму - по

п’ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей

жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки

як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати

вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани. І… носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.

Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася

досить розвинутою.

Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої

запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я

запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що

ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене

якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з

підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.

Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки

мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно…

*

-Перервемося! - раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки

нову цигарку.

У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із

подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що

сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні

капелюхи бузку. Сутеніло.

-Вона прийшла? - нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким

самовпевненим і

на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.

-Так, - утомлено відповів пан Вітольд.

-І про що ви розмовляли? Ви - доросла людина - і п’ятикласниця з неблагополучної

родини?

-Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося - я

готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! - сказав він після

довгої затяжки.

-Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, - швидко

відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану

книгу. - Коли це може бути?

-Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.

-Часом я залишаюся ночувати у відділенні, - сказав лікар, - а заради вас робитиму це

доти, доки буде потрібно.

-О’кей!

Пан Вітольд підвівся.

-Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? - раптом запитав він зовсім іншим

тоном. - Вона, певно, ще тут?

-Не знаю, - мовив лікар, - але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.

Сподіваюся, ви будете обережні…

-Так, звичайно… - кивнув відвідувач. - Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.

Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із

вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.

Повз пост медсестри, повз палати…

Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув

у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо

пофарбованої поверхні й затамував подих.

Ось вона, Хелена…

Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував

бузок.

Доросла й чужа.

Результат його праці.

Чи це - лише зухвала вигадка?..

Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.

-Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю. - Вона

ненавидить громадський транспорт…

*

Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним

жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом

про очікування мультфільму по першому в їхній сім’ї кольоровому телевізору. Ще б пак!

Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і

спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був

здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання

цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання

видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно

ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов’язує її з такою впливовою

людиною… Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної

години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов

пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.

-Каву? Чай? Можливо - коньяк?

Пан Вітольд кивнув головою:

-Чай. Якщо є - краще зелений.

Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє

мовчали.

-Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду

сьогодні, - нарешті

вимовив пан Вітольд, - а потім мені спало на думку, що… Що нікому й ніколи в

житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я

ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив

експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим

першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на

розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою - відкидав сміття та

каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем…

Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.