що я піклуюся про неї.

-Ми замкнемо двері, - відповів лікар. - А щодо часу… Часу в мене вдосталь, я не

спішу…

Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.

-Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати… - зауважив він.

І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.

*

-Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені

не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий

заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася

середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар’єри -

студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів - я

нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних

закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.

Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської

психіки. Пам’ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, висловлюючи

непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв -«кесарю

кесареве», а «проли» (ми і тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення,чи (за

Евелін Андерхілл, пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються

з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена

каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу

природи.

Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це

відійшло на другий чи навіть сто другий план.

І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути

своє минуле, посміхнутися йому - чи, швидше, самому собі - й поміркувати, чого мені ще

бракує… Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.

Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір’я - там відпрацьовували «літню

практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню

працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу.

Нещасні діти - п’яти- чи шестикласники - розбрелися по шкільній присадибній

ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур’яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це

дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали

близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них - ту, що присіла з мого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній

дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий

горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива

для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за

рогу будинку до подвір’я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив

головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до

тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що

буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом

безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.

Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію:

якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за

хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.

Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона

поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі

трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка

тягнеться за новою стеблиною.

«От падлюка!» - подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся

споглядач та експериментатор.

Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось

брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого

не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна

голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту

сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось

говорив… Я не витримав і вискочив за поріг.

Поки я оббігав будинок, там, на подвір’ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і

стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі - так

швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було

схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось

обм’якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола: ще не

вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але ми подвір’ї в будній літній день було

порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під’їзду, якось протиснувся ліфт і натис

кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було

6дивно - принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу

квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав’язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома… Так відбулася наша перша зустріч…

*

Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався:

дівчинка лежала, як мертва. Прислухався - дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її.

Проте, зауважу відразу, - я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не

помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця

була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що

дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі

(чи просто - смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з

виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару

хвилин помітив, що її вії здригнулися і під ними заворушилися зіниці, вони лишалися

заплющеними.

-Не бійся! - поспішив сказати я. - Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла.

Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося…

Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи

постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи

чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її: -Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З

тобою все гаразд…

Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої

пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час

у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався

сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою

працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос: -Ти прочитав усі ці книжки? Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка - ручки на

колінах - і роздивлялася мої книжкові полиці.