-Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля… - сказав він. - Не думаю, що

це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?

-Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що

ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.

Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже

підозрюють у збоченому ставленні до дітей…Часом мені здається, що світ перевернувся…

-він закурив і після паузи повів далі:

-Якщо тоді в мені й був якийсь потяг - то лише потяг до експериментів.

Книжка була його малою часточкою…

…Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби

вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,

паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона

увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.

-Прочитала?

-Так… - мовила вона й почервоніла.

-І про що ця книга? - продовжував кепкувати я.

-Про… - вона напружилася, - мабуть, про любов.

Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -

як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене

продовжила сміливіше:

-Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?

Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її

любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна…».

-Справді про любов, - трохи іронічно підтвердив я. - Але про любов до Бога.

-Він є?

Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не

чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:

-А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?

-Казала, що є…

Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже. Вона замислилась. А потім сказала

несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.

-Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити науку?

Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуаціями.

Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що

знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке

число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я

був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип

дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років.

Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала - в прямому сенсі - з роззявленим ротом. Потім (після того як вонапішла) я

збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких

розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали

б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому

сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації.

Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї

спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою Блез Паскаль

дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен

пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів

перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки… Але він уже встиг зробити

багато великих відкриттів і здоров’я його було підірване. Блез не міг їсти - вживав їжу

тільки в рідкому підігрітому вигляді - майже по краплині, а головний біль уже не

відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не

цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших

утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не

цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів

та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого

посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву

«парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому

спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись

популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає - навіть найзапекліші атеїсти

нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін.

Якщо ж Бог існує - все живе отримає життя вічне… Тож чому не зробити свій вибір на

користь вічності?».

Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов

до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля…

Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті

вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у

шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики

записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля”. Коли я читав уголос незрозумілі

уривчасті слона, юні почала так дихати, що я злякався, аби вона не знепритомніла…

Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобі як вона слухає. У мене виникло повне

відчутій, що ллю воду на губку - і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне

відчуття… На завершення я сказала, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу і

зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся…

Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так

само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла - знову ж таки обіцявши прийти ще, -

я відчув якесь дивне полегшення.

Навіть не знаю, з чим його можна порівняти… Я все своє свідоме життя ніс на своїх

плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і - так склалося - мені досі не було на кого

скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким

самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути

смішним - з іншими.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під

маркою благодійності - це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню

думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої

людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці

добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої

ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками

дістанеться комусь іншому…

Він замовк.

-Дивно… - промовив лікар, - все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло… їй

пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав

разів п’ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати…Ось вам і

анамнез…Це ж треба… Що ж далі?

-А далі… Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було

приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було

для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в