І дивно: він не тільки допускав можливість, а відчував, знав, що саме такою, тільки такою була передсмертна думка Ореста. І від цієї тотожності в мисленні, реального відчуття небезпеки стало йому страшно. Відвів очі від моторошної рани - причини Орестової смерті.
Над ним неприродно й незручно нависли прилади керування, до яких торкалася Орестова рука востаннє. Легенько пробіг по них пальцями, щоб не стерти Орестового доторку і воднораз щоб відчути його: мертвий, холодний метал і більше нічого. Все це мана, ятріння душі - ніяких споминів не таять ні місця, ні предмети. Та раптом під пальцями щось затремтіло. Зупинив руку, з подивом ловив якесь незрозуміле, живе тріпотіння. Що то могло бути? Зігнувся, щоб заглянути за виступ, та раніше очей, які тільки тепер побачили маленьку блискучу платівку, впізнав її легке тремтіння. Арсен, не знати чому, зрадів. Коли б човник був у нормальному положенні, дістатися в той закапелок було б дуже важко.
Тепер треба забути про намагання поставити себе на місце Ореста. Навпаки, зараз, як ніколи раніше, потрібно бути тільки на своєму місці, бо має осягнути, зв’язати в єдине ціле те, чого не встиг з’ясувати Орест. Сторожко озирнувся. Ні, ортенець не підглядає. Ще раз пильно обстежив нутро мертвого човника, але нічого підозрілого не помітив. Повільно вибрався назовні.
До програми його поїздки входить не тільки огляд човника, але й околиць місця загибелі Ореста. І ортенець терпляче чекав його, хоч, як видно було, без особливого ентузіазму. Знову попереду маячить ортенець, а позаду важко суне Арсен. Ступає обережно, спершу однією ногою випробовуючи підступне дно. Та це не заважає йому пильно вдивлятися в підводний пейзаж.
Навкруги нічого цікавого. Шпилясті голки скель, мертвотна німотність і жодної живої істоти, крім них двох. А Орестові заманулося блукати цими пустельними місцями одному, щомиті наражаючись на небезпеку. Завести сюди могли або сліпий випадок, або велика мета.
Ортенець не знає втоми, пливе вперед, почуваючи себе як риба у воді. Арсен натужно бореться за кожен крок, важко долає опір неподатливої водяної стіни, яка уповільнює рухи, робить тіло незграбним, некерованим. Напевно, варто зупинити ортенця, подати знак, що пора повертатися до човника, де можна зняти важкий скафандр, відчути владу над своїми руками й ногами. Тепер уже спотикався на кожному кроці, відчував себе пригнобленим, розбитим, більше дивився собі під ноги, ніж обабіч, а коли невдовзі підняв очі, зупинився вражено - всі скелі, шпилясті голки разом, як одна, повернулися до нього гострими лезами покладених на тупе ребро ножів. Вдивлявся в дивну метаморфозу, вбирав її очима і все впевненіше і впевненіше пізнавав. Це ті самі правильні ряди гір-ножів, що терасами, вищі за нижчими, підняли свої леза вгору. Тільки... Тільки не золотить їх верхівки світило, немає біля їхнього підніжжя міста, яке б своєю архітектурою нагадувало ці гори, і лісу магнолієвого теж немає. А от океану - океану хоч відбавляй. Він скрізь - і підмиває підніжжя гір, і нависає згори. Та сумніву бути не може, це те самісіньке місце. Без міста, без ліска, без морського берега, мертве, але те самісіньке.
Тепер головне - не показати свого хвилювання, не повинен помітити його ортенець. Опустив очі вниз, ніби його цікавив не краєвид, а камінці, що м’яко трощаться під ногами, беззвучно розпадаються на дрібніші шматочки. Щоб відволікти увагу ортенця від головного, нагнувся, підняв один із них. І раптом, оглянувшись на супутника, гарячково затис камінь у долоні. Це був скам’янілий шматок деревини, точнісінько такий, як виявився в Орестовій скриньці.
Та даремно він так остерігався ортенця, погляд останнього був спрямований в інший бік, туди, звідки вони прийшли і де залишився човник.
- Дикий керн! Дикий керн! - раптом залунали у навушниках незрозумілі слова - переклад окриків ортенця. Його наїжачена постать, здавалося, зіщулилася ще дужче, перетворилась у згусток енергії, сили, пориву і, не звертаючи ніякої уваги на розгубленого Арсена, кинулася туди, де з-за виступу, за яким сховався їхній човник, метнулася, а потім ніби затовклася на місці якась тінь. І в ту ж мить Арсен швидше вгадав, аніж побачив, довгасте біло-синє тіло, перекошену гримасою маску-обличчя, скуйовджене довге волосся, незграбні, відразливі кінцівки - страшне чудовисько, схоже на те, яке приносило йому Орестову скриньку. Воно незграбно перевернулося набік і, швидко підгрібаючи під себе воду кінцівками, метнулося до чорної щілини між лезами-горами. Ще мить, і воно зникне, поглинуте чорним отвором. Але слідом швидко кинувся ортенець, рішучий, войовничий, і теж зник у чорній дірці.
Арсен розгублено ступив кілька кроків до місця несподіваних подій, застиг у нерішучості: як бути в цій ситуації? З чорної щілини ніхто не з’являвся. Він залишився сам-один в цьому пустельному закутку чужої планети.
І раптом його пронизала думка: “Човник!” Адже чудовисько нишпорило біля їхнього човника. В цьому немає жодного сумніву. Арсен кинувся вперед. Йому здавалося, що він біг.
Ось нарешті й човники. Один мертвий, а другий? На щастя, нічого страшного не сталося. Його човник, виповнений життєдайним повітрям, спокійно світить прожекторами, ніби запрошує Арсена під свій захист. Що ж у такому разі потрібно було страховиську біля човників, чого воно огиналося там?
Напруження спало, захотілося відпочити, скинути скафандр, позбутися неприємного відчуття, ніби тебе сповито по руках і ногах холодними водяними пелюшками, чекати в безпечному захистку повернення ортенця, спокійно розмірковуючи над побаченим. Але його чомусь потягло ще раз заглянути в пробоїну Орестового човника. “Тільки одним оком, на прощання”, - переконував себе, хоча серце стискало непереборне відчуття жаху. І все ж Арсен опанував себе, схилився над пробоїною...
На перекошеній підлозі, де півгодини тому нічого не було, лежала скринька, в яких зберігають земні речі на Ортені. Від тієї, яку чудовисько принесло йому в готель, вона відрізнялася тільки меншими розмірами. Права рука Арсена потяглася до неї, але ліва ще раніше зачерпнула з підлоги жменю густого чорного намулу і точно приліпила його до того місця під навислим карнизом пульта керування, де пульсувала й жила після смерті Ореста і після смерті човника маленька платівка. І тільки після того підняв скриньку, швиденько сховав її в глибоку сумку, що видавалася тут кожному туристові і слугувала для збору колекції ортенських сувенірів. Тільки встиг це зробити, як побачив сріблясто-сіре зграбне тіло ортенця, що промінцем випорснуло з мороку ущелини. Підпливав до Арсена весело, переможно. Його гострі кістисті шпичаки сховалися у складках тіла, і тепер він зовсім не нагадував ту войовничу істоту, що так несподівано кинулась у люту погоню за диким керном. Арсенові чомусь не хотілося розпитувати про наслідки тієї погоні.
І все ж відповідь на запитання не забарилася. Спочатку Арсен навіть не збагнув, чому з ущелини, в яку пірнуло двоє, а виринув один, темним рудим клубком почала повільно витікати, каламутячи прозору воду, якась рідина. Той клубок розростався, більшав. І раптом Арсен збагнув - то кров убитого ортенцем чудовиська. Відразу ж і уявив собі: сильний, швидкий ортенець - вершина еволюції, вмістилище розуму на цій планеті, щирий і відданий друг Землі - наздоганяє іншу живу істоту, потворну, незграбну, і, як лютий звір, керований тільки сліпими інстинктами, рве її своїми страшними плавниками, шпиряє костистими голками, гризе горло гострими, мов бритва, зубами. І з його жертви краплина по краплині витікає кров. Не така прозора і блакитна, як в ортенців, а більше схожа на людську. Такий колір мала б і кров людини, якби хтось виділив її із судин в ортенський океан.
IV
На зворотному шляху ортенець ніби надолужує час, згаяний на мовчання. Жебонить і жебонить голос робота-перекладача. Арсенові хочеться спочити, щоб систематизувати власні спостереження, та голос не замовкає ні на мить, усе намагається збити його думку на второвану дорогу, вивести туди, куди хочетйся ортенцеві. І таки домагається свого: Арсен починає вслухатися в ті слова, запитує, підтакує.
