На Ортені Орестові дихалося ніби легше, ніж на Землі. Так, так, це було видно з його обличчя - воно аж світилося щастям. І раптом почуття заздрості до мертвого Ореста, заздрості до цієї його щасливої миті здолало Арсена. Адже він скніє тут, на такій для них колись улюбленій, такій довгожданій там, у космосі, Землі - один, позбавлений товариства, самотужки намагається долати свою тугу і байдужість до всього навколишнього, а десь у глибині свідомості відчуває, що не здолає, що це вже назавжди. То чи не варто було б і йому...
Тепер Арсенові здавалося: Орест не випадково повертається так, щоб його усмішка була якнайпривабливіша, а зумисне дає зрозуміти Арсенові, що анітрохи не шкодує за тим, що полетів на Ортену.
Тим часом ортенці оточили гостя, начепивши на свої писки невеличкі маски для дихання в повітрі. Між ними, з усього видно, точилася жвава розмова, але Арсен не чув її, бо вухо людини не сприймало ультразвукової мови ортенців. Та для нього головним був не діалог (переклад цієї розмови він прослухає пізніше), а сам Орест, його міміка, жести, поведінка там, на Ортені. Орест показував рукою на космічний корабель, усміхався, покивував головою. Ортенці так щільно обступили його, що геть затулили від Арсена, а коли розступилися, той уже був у тоненькому ортенському скафандрі, який щільно облягав тіло; очі його ховалися під великими опуклими скельцями окулярів. Точнісінько таким землянин був зображений на рекламних проспектах туристського бюро, де на всі заставки вихвалялися вигоди й переваги активного відпочинку на Ортені. І так само привітно й невідступно, ніби попереджаючи кожен крок, кожне бажання землянина, оточували Ореста господарі планети, прямуючи до човника, спеціально сконструйованого для мандрів землян по Ортені.
Орест озирнувся, ніби прощаючись з Арсеном, і сів у човник. Човник одразу ж пірнув у хвилі, у той загадковий світ, який так хотілося побачити Орестові. Та що глибше поринав човник, то тьмянішало зображення на екрані. Зеленаво-синій присмерк ортенського океану почала долати багряна барва екрана, ніби човник, що маячив легкою тінню, поринав не у водну глибінь, а в кипінь пекельного вогню.
Ще мить, і він зник зовсім, а екран знову спалахнув рівномірним світлом.
Арсен нетерпляче повернувся до господаря:
- А далі?
- Це, власне, все.
- Як усе? А місяць його життя на Ортені?
- На жаль, про цей період у нас є тільки уривчасті повідомлення, до того ж досить нецікаві, я сказав би, стереотипні. Адже Орестова подорож була тільки туристською, тож він не був зобов’язаний регулярно подавати в земний космоцентр інформацію. Отже, серед усіх землян про його перебування на Ортені найбільше мали б знати ви.
- Я? Звідки?
- Як то звідки? Ваш єдиний друг перебував на чужій планеті, і ви не підтримували з ним зв’язку?
Ті слова боляче шмагонули Арсена, але відповів рівно, напрочуд спокійно:
- Ні, я не підтримував з ним зв’язку, бо не цікавився. Ми... Я взагалі був проти того польоту. Не бачив у ньому сенсу. Для науки він був не потрібний, адже ви самі сказали - чисто туристський. А для Ореста? Він уже вийшов з того віку, щоб безцільно спостерігати інопланетні красоти. Так, самообман. Але він полетів, як ви знаєте, і звідти жодного разу на зв’язок зі мною не виходив. Та я й не чекав! - додав з викликом.
- Он як? - тільки тепер в очах Головного уповноваженого у справах космічної моральності майнуло щось схоже на справжню цікавість. Принаймні зникло оте підсвідоме побоювання якоїсь прикрої несподіванки з боку гостя. - Виявляється, трагічна ортенська подорож вас зацікавила лише тепер? Краще пізно, ніж ніколи, здається, є така давня приповідка. А може, вас привело сюди відчуття власної провини у тій трагедії? То заспокойтеся. Ми всі, ті, хто його оточував, винні однаковою мірою.
“Ніякого такту. Цілковита відсутність будь-якого співчуття до душевних переживань і мук співрозмовника. Чи, може, вони вважають, що подібні емоції просто зайві?”
Арсен вирішив сам перейти в наступ:
- А ви вважали, що я знаю більше за усіх про обставини Орестової смерті й ні разу цим не поцікавилися? Вас цілком задовольнило повідомлення ортенців?
- Так, ми довіряємо своїм космічним друзям за цих сто років досвіду. Тих сто років, яких бракує вам, - сказав з притиском, гостро.
Арсен відкинувся на спинку крісла. Зараз він має поставити якесь дуже важливе запитання. Воно спало на думку зразу, як тільки згас екран, але цей мораліст приголомшив його контрзапитаннями і навіть звинуваченнями. Про що він мав запитати? Ага, Інформатор!
- Скажіть, будь ласка, а де ж був Інформатор? Чому замовк на півслові? Адже він ні на мить не залишає поза своєю увагою жодного землянина...
- Не залишає. Але для цього потрібна добровільна згода індивідуума. Правда, випадків відмови за час існування Інформатора не було, крім вас і Ореста. А підключати Інформатор таємно, без згоди особи, не маємо права. Така етика Інформатора. Його канали були підключені до корабля. Отже, все, що відбувалося на кораблі, зафіксоване. Коли ж Орест залишив корабель, усе обірвалось. Сам же він зв’язувався із Землею тільки вряди-годи, щоб повідомити, що в нього все гаразд.
Головний уповноважений, ніби міркуючи вголос, додав по паузі:
- От хіба що ортенці... Їхній Інформатор. Але я дуже сумніваюся, щоб Орест дав на таке згоду. Тим паче, що вони нічого про це не згадували.
- Ортенці? Хіба й вони?..
- Ну звичайно. Власне, Інформатор - це їхній винахід.
І несподівано Арсен розсміявся. Реготав голосно, полегшено й зі злістю:
- Ха-ха-ха! Цвинтар за інопланетним зразком! Воістину винахід!
Тим сміхом господар був заскочений зненацька. Що могло насмішити цього вихідця з минулого? Адже розмова пов’язана з подіями швидше трагічними, ніж смішними. Та коли почув слово “цвинтар”, хід думок співрозмовника прояснився.
- Даруйте, ви сказали, що Інформатор - цвинтар? Яке нерозуміння ролі й завдання Інформатора. Тепер здогадуюсь, чому ви з Орестом відмовилися від його послуг. Ви волієте горбика землі чи жменьки попелу по собі, хіба не так? Нерозумний анахронізм, завдяки якому ви втратили змогу від самого Ореста дізнатися правду про його загибель. Чи навіть у зародку знешкодити небезпеку, що чатувала на нього. Ви обоє затялись і втратили шанс на ще одне життя. Він безповоротно, а ви втрачаєте його з кожним днем... Та годі про це... - урвав себе на півслові, ніби сказав щось недозволене. - Це не тема для розмови. Ми й самі ще не цілком певні. Може бути так, а може й інакше. Але ми віримо...
- Інформатор - це ваша нова релігія, раз усе приймається на віру? - покепкував Арсен й одразу ж пошкодував: кпини ніколи не вели до відвертості. - Чи не могли б ви сказати щось конкретніше про ваш Інформатор?
- Конкретніше можете дізнатися лише тоді, коли підключитесь до Інформатора, - співрозмовник посміхнувся, як до нерозумної дитини, знизав плечима й замовк.
Усе вислизає й вислизає від нього сутність цього світу. Орест теж скаржився на це. Здавалося, від них нічого не приховували, геть усе було доступне, кругом доброзичливе ставлення. І воднораз їхня відмежованість, замкнутість була постійно відчутною. Орест вважав, що в сферу забуття і відчуженості вони потрапили ще там, на планеті-привиді, Що то такий же парадокс простору-часу, як і їхнє повернення через сто років. Це й штовхнуло його і на політ до Ортени. Там він сподівався знайти ключ до замкнутого кола, нарешті повернувся на Землю...
Так, рідна планета, повернення до якої вважали щастям, зустріла їх байдуже. Тут про них забули, про плани й задуми їхнього покоління, не згадували імені жодного вченого, жодного видатного космонавта не такого вже й далекого минулого. Земляни, легковажно стерши з пам’яті минуле, спрямовували свій лет в лише їм зрозуміле майбутнє. Сьогодні їм були ближчі і зрозуміліші якісь пройди ортенці, аніж їхні кровні брати.
Арсен поволі починав розчаровуватись у землянах, потай ненавидіти свою рідну планету. А Орест не зміг збагнути тих сумних істин. Усе намагався звикнути, пристосуватися. Арсен не розумів його. Він зумисне розбивав сподівання товариша, ранив його честолюбство, чим мимоволі підштовхував до останньої мандрівки на Ортену. І оце тільки тепер, після смерті Ореста, наважився чесно сказати собі, що, втративши Землю, боявся втратити і друга - єдину близьку людину, а тому нещадно рвав ті тоненькі ниточки контактів, які налагоджувались між Орестом і Землею. А Орест, як міг, боронився, хотів довести щось і Землі, і йому, Арсенові. Особливо йому.
