— Послухайте, містере Додд, треба вирішити одну справу. Вже два дні море лютує без упину, хвиля не меншав. Барометр падає, вітер усе свіжішає, і я не обіцяю вам нічого втішного. Якщо я поведу шхуну за вітром, нас винесе звідси, але куди — сам бог відає… Можливо, в бік Фрегатової банки. Якщо ж і надалі йти за курсом, ми дістанемось до острова завтра надвечір і знайдемо захисток з підвітряного боку, якщо не вдасться вплисти в лагуну. А вирішити вам треба ось що: або капітан Трент випередить вас, або ж ви вскочите в халепу. Мені наказано вести судно так, щоб ви були задоволені, — додав він, глузливо посміхаючись. — Тому це питання має вирішити суперкарго.
— Капітане, — відповів я, холодіючи від страху, — краще ризик, ніж неминуче фіаско!
— Життя — постійний ризик, містере Додд, — зауважив капітан. — Але зважте: вирішувати треба негайно, бо через півгодини сам архангел не зможе, взявши штурвал, повернути шхуну за вітром.
— Гаразд, — сказав я, — курс на острів.
— На острів, то й на острів, — погодився він і накинувся на їжу. Добрих півгодини він неквапливо жував пиріг і раз у раз повторював, що йому дуже хочеться знову опинитися в Сан-Франціско.
Коли ми вийшли на палубу, він заступив Джонсона біля штурвала — в таку негоду вони не зважувались довірити штурвал матросам, — а я стояв поруч, відчуваючи, що п(фяд із ним мені якось спокійніше; ревіння розлютованої стихії, а також свідомість рішення, що я його дійшов, збуджували в мені захват, змішаний зі страхом. Вітер, шаленіючи, так пронизливо свистів у снастях над самою головою, що в мене хололо у п'ятах. Важкі хвилі напористо йшли на штурм нашої посудини, заливаючи палубу.
Довелося задраїти всі люки.
— І ми повинні витримувати все це заради доларів містера Пінкертона! — несподівано вигукнув капітан. — Скільки справжніх моряків пішло на дно, містере Додд, через отаких, як ваш друг. Що їм варто занапастити судно чи два? Адже судна застраховані. Що для них життя всієї команди, коли йдеться про кілька тисяч доларів? їм потрібні тільки якнайбільша швидкість та дурень капітан, що поведе судно на неминучу загибель, як це зараз роблю я. Навіть не розумію, як я на все це погодився!
Я перебрався далі від корми так поквапно, як тільки дозволяла чемність. Від цієї розмови я відчув себе недобре, в голові зароїлося безліч жахливих думок. Ось я ризикую власним життям та ще й піддаю небезпеці життя семи інших людей — і задля чого? Так я запитував себе і відповідав: задля досить великої кількості смертоносної отрути. Іншої відповіді не було. Якщо міфи про загробне життя виявляться правдивими, то, ставши перед вічним суддею, я не знайду собі виправдання…
«Що вдієш, Джіме, — подумав я, — усе це задля тебе».
Біля сімнадцятої години на гроті взяли третій риф, а Джонсон, розстеливши на мокрій підлозі каюти грубе штормове вітрило та всівшись на ньому по-турецькому, почав разом з двома матросами поквапно його лагодити. Під обід я пішов до себе в каюту й сів на койку — розбитий, приголомшений і отупілий від жаху. Нещасна «Нора Крейн» стрибала з хвилі на хвилю, мов переляканий олень, що втікає від переслідувачів, і я, б'ючись то об стіл, то об ліжко, весь укрився синцями. Над головою безперестану ревла дика переслідувачка-буря, свистів вітер, рипів дерев'яний корпус шхуни, хльоскали мотузяні кінці, гриміли блоки, в борти гупали хвилі; часом мені вчувалося, що, перекриваючи все, згори лине майже людський голос, схожий на ридання ангела, — я знав ім'я того ангела, знав, що крила його чорні. Здавалося, жодне творіння людських рук не могло б витримати такої безжальної хватки моря, що жбурляло шхуну з однієї водяної гори на другу, стрясаючи її до самого кіля і, наче дитині, викручуючи їй усі суглоби та м'язи. Кожна дощечка на ній благала пощади, проте шхуна не здавалась натискові хвиль, і я відчував усе сильнішу прихильність до неї, все більше захоплення її мужністю й стійкістю. Ці думки розвіювали страхи, і часом я навіть забував про довколишнє пекло. Як я був вдячний кожному з майстрів, що злагодили такий негроміздкий і такий міцний корабельний корпус! Вони працювали не лише заради грошей — вони розуміли, що від них залежить не одне людське життя.
Решту дня і всю ніч я просидів або пролежав, не склепивши очей, на своїй койці, а ледве розвиднилось, несвідома тривога знову погнала мене на палубу. Ця ніч була найстрашнішою в моєму житті. Джонсон та Нейрс заступали один одного біля штурвалу, і той, хто звільнювався, спускався в каюту. Ледве ввійшовши, вони обидва кидали погляд на барометр, хмурились і постукували пальцем по склу. Барометр безперестану падав. Потім, якщо це був Джонсон, він брав з буфету бутерброд і, зіпершись на стіл, стоячи вминав його, інколи голосно регочучи і звертаючись до мене з репліками на кшталт: «Ну й холоднеча ж на палубі, містере Додд!» — або ж, глумливо усміхаючись: «Ну, знаєте, така ніч не для піжамників, це я вам кажу точно». Потім він кидався на свою койку і міцно спав дві години — до наступної вахти. А ось капітан — той не їв і не спав. «Ви тут, містере Додд? — питав він, постукавши по барометру. — Ну, сину мій, до острова сто чотири милі (чи скільки там ще лишалось), і ми мчимо щодуху. Будемо на місці завтра о четвертій, а можливо, й ні. Це вже як вийде. Отака новина. А тепер, містере Додд, вибачайте великодушно, але ж ви бачите, що я стомився до смерті, тож простягайтесь знову на своїй койці». Після такої люб'язності він міцно затискував зубами сигару і повні дві години сидів, мружачись на лампу крізь хмару тютюнового диму. Згодом він сказав мені, що то була для нього дуже щаслива ніч, але сам я про це ніколи не здогадався б.
— Розумієте, — пояснював він, — вітер тоді був не такий уже й дужий, зате хвиля була загрозлива, та й шхуну втримати було нелегко, а барометр тим часом показував, що ми десь біля самого центру бурі. Проте ніхто не знав, чи ми віддаляємось від нього, чи мчимо в самісіньке пекло. Ну, а в таких випадках відчуваєш особливе піднесення, виростаєш у власних очах. Така вже у нас натура, містере Додд.
Світанок зайнявся зловісно ясний: повітря було тривожно прозоре, небо чисте; обідок обрію чітко й гостро прокреслював сині далі. Але вітер і бурхливі хвилі, що за ніч ще більше виросли, так само невтомно гнали на шхуну. Я стояв на палубі, і мені дух забивало від страху. Коли шхуна падала у провалля між хвиль, коліна мої підгиналися, мов паперові, коли ж якась із тих чорних гір лавиною спадала на шхуну і холодна вода ринула палубою, серце моє обривалося. Тоді мною володіло єдине нездоланне бажання: нічим не виказати свого жаху і ціною останніх зусиль поводитись достойно, хоч би яка небезпека загрожувала моєму життю. Як сказав капітан, «така вже у нас натура».
Настав час снідати, і я примусив себе ковтнути трохи гарячого чаю. Пізніше мене послали вниз поглянути, котра година, і, дивлячись на хронометр посоловілими очима, я подивувався, який сенс визначати місцезнаходження шхуни, коли вона гарматним ядром мчить невідомо куди посеред оскаженілого моря. Ранок тривав безкінечно в незабутній болісності навислої над нами небезпеки. І кожен поворот штурвала був водночас і ризикований, і необхідний — ризикований, як зухвальство зневіреної людини, і необхідний, як стрибок пожежника в палаючу кімнату. Та ось настав полудень. Ми пообідали: капітан — після чергової вахти, а я — після чергового споглядання капітана; потім він визначив довготу й широту і проклав на карті пройдений нами шлях — проклав педантично точно, що видалось мені майже абсурдним і водночас викликало майже жалість: адже вельми ймовірно, що незабаром цей аркуш паперу розглядатимуть лиш очі самих цікавих риб. Спливла година, спливла друга… Капітан був похмурий і лютий, як ніколи, — я вперше бачив людину, в очах якої палала неприхована жорстокість. Я не позаздрив би матросові, що насмілився б тієї хвилини ослухатись його.
Враз він обернувся до Джонсона, який міцно тримав штурвал.
