1889 року він поселився на Самоа, сподіваючись, що в тамтешньому кліматі здоров'я його зміцніє. На жаль, цього не сталося, 3 грудня 1894 року Стівенсон помер.
Тут і народилася більшість книжок Стівенсона, події яких відбуваються і в далекій Шотландії, і в інших країнах.
У творчості багатьох письменників нерідко одна з книжок заступає собою для читача решту їхніх творів. Така доля спіткала і Стівенсона. Дехто навіть вважає його автором одного-єдиного твору — роману «Острів скарбів». Однак за п'ятнадцять років своєї — не такої вже й тривалої — літературної діяльності Стівенсон написав сорок томів художніх творів. Недарма в одному з листів він писав, що для нього «життя — це література». Крім «Острова скарбів» він створив романи «Ночівля Франсуа Війона», «Викрадений», «Катріона», «Чорна стріла», «Володар Баллантре», «Гермістонська гребля», «Корабельна катастрофа», незакінчений роман «Сент Ів», повість «Будинок на дюнах», збірки новел «Вечірні оповідання на острові» та нарисів «Примітки до історії», присвячені життю самоанців.
Стівенсон був чудовим поетом (збірка «Дитячий квітник віршів»). Один із його віршів — «Вересовий мед» — став окрасою англійської поезії.
Стівенсон був також драматургом, літературним критиком і публіцистом («Начерки про добре знайомих людей і книги», «Спогади і портрети» тощо).
Письменник добре знав усе, що діється на Самоа, глибоко тим переймався і розповідав усьому світові про безчинства британських колонізаторів, про їхній режим терору на островах. Протягом кількох років він друкував у газеті «Таймс» свої публіцистичні листи, в яких гнівно таврував колоніалізм. Він один із перших серед письменників заявив протест проти британської агресії в Трансваалі. 1890 року Стівенсон написав свого знаменитого «Відкритого листа шановному докторові Гайду з Гонолулу», де захищав добру пам'ять якогось Дам'єна, що тривалий час жив разом із хворими на проказу. Відмітаючи наклепи на Дам'єна, Стівенсон захоплено писав про його високий подвиг. Збираючи матеріали про Дам'єна і перевіряючи факти, письменник сам тиждень прожив разом із хворими на проказу. Це свідчить про його надзвичайну громадянську мужність.
Роман «Корабельна катастрофа» (1892) посідає в творчості Стівенсона особливе місце. Саме в цій стриманішій, порівняно з рештою творів, на романтичну вигадку книжці пильні й доскіпливі дослідники його життя та творчості знайшли чимало автобіографічного матеріалу. Парадоксально, але факт! Здавалося б, що може бути спільного у Стівенсона, кристально чистої, напрочуд шляхетної людини, з героєм роману Лауденом Доддом, сином комерсанта, який вбив собі в голову, нібито він має талант художника, і поїхав до Парижа завойовувати собі місце під сонцем слави? Хіба повсякчас націлений на компроміси з совістю, охоплений жадобою наживи Додд бодай чимось схожий на Стівенсона? І хіба в своєму реальному житті Стівенсон був оточений такими корисливими ділками та підприємцями, такими хижаками, як Джім Пінкертон, Вікс, Беллерс? Звичайно, ні! Не в цьому полягає автобіографічність роману. Як і не в зовнішніх фактах біографії Додда (він — теж шотландець і теж родом з Едінбурга), і не в тому, що Додд жив у Парижі, в Сан-Франціско, на Маркізьких островах, на островах Самоа — у всіх тих місцях, де побував і Стівенсон. Автобіографічність твору, як твердять дослідники, лежить не на поверхні — вона в самій суті роману. Бо на всіх його сторінках Стівенсон веде мову не тільки з читачем, а з самим собою. Він розмірковує про справжні цінності людського життя, про істинні ідеали і протиставляє засобам кар'єри Додда, Пінкертона, Картью моральну чистоту, громадянську сміливість і не уражену меркантильністю справжню творчість, яка стає визначальною метою життя. Через рік після завершення «Корабельної катастрофи» Стівенсон писав у листі до відомого письменника. Джона Мередіта: «Я працюю безперестану. Пишу в ліжку, пишу, вставши з нього, пишу зовсім хворий, пишу, коли мене стрясає кашель, пишу, коли голова моя паморочиться від утоми, — і все-таки вважаю, що переміг, з честю піднявши рукавичку, яку кинула мені доля».
Чи здатен так працювати Лауден Додд? Чи здатен на такий героїзм Пінкертон? Чи здатен на такий подвиг Картью? Ні!
Автобіографічність «Корабельної катастрофи» — це, так би мовити, автобіографічність навиворіт, автобіографічність від супротивного.
У цьому романі немає позитивних героїв. Дарма що життя їхнє, як і життя героїв усіх творів Стівенсона, сповнене вельми небезпечних, ризикованих пригод, — замість мужності ми бачимо тут черствий розрахунок, замість відваги — прагнення замести сліди, замість гурту здружених небезпекою людей — злочинців, які зайшли між собою у змову. Всі герої одержимі жадобою золота, всі для досягнення своєї мети зухвало користуються перевагами становища чи силою, вдаються до безсоромного обману, а коли й цього замало — хапаються за ніж чи пістолет…
Але е в цьому творі дуже важлива сцена. Лауден Додд слухає розповіді моряків про плавання до далеких берегів, про труднощі, тривоги, страждання — і про те, що вони пишаються своєю важкою роботою, що не проміняють її ні на яку іншу. Ці високі й щирі слова належать самому авторові, він тільки вклав їх у вуста своїм епізодичним героям, людям зовсім інших життєвих поглядів, устремлінь та ідеалів, аніж Лауден Додд і його оточення.
Мабуть, і в цьому криється духовний автобіографізм роману «Корабельна катастрофа».
Справжні письменники — люди особливої долі. Вони лишають прийдешнім поколінням свою легенду, віру і мрію, надихають на високі ідеали.
Роберт Льюїс Стівенсон засвідчив — і своїм життям, і своїми творами, — що він належить саме до таких письменників.
Михайло Слабошпицький
