— Але ж послухайте, капітане, — не здавався я, — всьому є межа. Вам відомо, що американські судна мають погану репутацію. Вам дуже добре відомо, що якби не висока платня та пристойний харч, жоден матрос не найнявся б на них. Та й так багато хто воліє плавати на англійських суднах, хоча там погано годують і платять менше.

— А, лимонники… — сказав Нейрс. — Вони теж дають матросам гарту, хоча, справді, трапляються серед них і тюхтії. — Він усміхнувся, мов людина, яка пригадала щось смішне, і повів далі: — Ось послухайте, я вам дещо розкажу — може, ця історія й не на мою користь, але ж вона дуже кумедна. Було це в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році, коли я найнявся помічником на англійське судно «Марія», що відпливало з Фріско в Мельбурн. З того часу мені більше й разу не доводилось зустрічати такої паршивої посудини. Їжа була огидлива, така, що й до рота не піднесеш, та ще й лимонний сік — смердючий; коли я бачив, що їсть команда, мене нудило, та й свого обіду не хотілося їсти. Капітан був так собі, тихий старий вайло на прізвище Грін. Але команда — така потолоч, якої в мене більше ніколи не було. Та коли я почав був виховувати той набрід, капітан став на бік матросів!..

Це трапилось у чистому морі. Але будьте певні: я нікому не дозволю їздити на мені! «Командуйте, капітане Грін, — сказав я, — і команди я виконаю, а решта вас не стосується. Свої обов'язки я знаю, і як я їх виконуватиму — це вже моя справа; не народився ще такий чоловік, який повчав би мене». Ну й, звісно, я крив його на всі заставки. А капітан скипів і намовив супроти мене всю команду. І мені доводилося вчити їх кулаками на кожній вахті. Матроси зненавиділи мене так, що зубами скрипіли, коли я йшов повз них. Та якось я помітив, що здоровенний розлючений голландець стусає юнгу. Я кинувся на голландця й відразу поклав його. Він спробував підвестись, але я поклав його знову. «Ну що, — сказав я йому, — будеш іще чіплятися до хлопця? Я ж тобі всі ребра переламаю». Той поклявся, що не буде, і лежав сумирний, як диявол на похороні, аж поки матроси знесли його в кубрик, де він, либонь, не раз пригадав свою милу Голландію. А якось уночі на двадцять п'ятому градусі південної широти на судно налетів шквал. Мабуть, ми всі спали, бо не встиг я зміркувати, що сталося, як у нас зірвало фор-брамсель. Кинувся я на бак, лаюсь послідущими словами, а коли добіг до фок-щогли, раптом щось уп'ялося мені в плече. Я рукою — о боже! — остень… Ті негідники загарпунили мене остенем, як морську свиню [88]. «Кеп!» — кричу я. «Що таке?» — питає він. «Вони мене загарпунили», — кажу я. «Загарпунили? Ну, я цього давно чекав». — «Клянусь богом, — кричу я, — хтось поплатиться за це!» — «Ну ось що, містере Нейрс, — каже він, — ідіть ви краще в свою каюту. Якби я» був матросом, ви не відбулися б так дешево. І щоб я більше не чув на палубі ваших лайок! Ви й так уже обійшлись мені в фор-брамсель. Якщо ви не вгамуєтесь, то зостануться в нас голі щогли». Отак старий Грін захищав своїх помічників! Але зачекайте, ягідки ще будуть… Прийшли ми в Мельбурн, старий каже: «Містере Нейрс, ми з вами не зжилися. Моряк ви, безперечно, першорядний, але такої неприємної людини я ще не зустрічав, і я не маю наміру терпіти надалі ваші лайки та ставлення до команди. Нам краще розлучитися». Повірте, я був не проти й піти, але розлютився і вирішив відплатити тією ж монетою. Тож я сказав, що піду на берег та все обміркую. Подався на берег, дещо рознюхав — наче все складалося непогано, — повернувся на судно і піднявся на місток.

«Ну що, збираєтесь ви пакувати свої речі, містере Нейрс?» — питає старий. «Ні, — кажу, — принаймні до Фріско ми з вами не розлучимось. Хоча це вже вам вирішувати: я й радий піти з «Марії», та не знаю, чи зволите ви виплатити мені за три місяці наперед, згідно з договором». Він зразу вийняв скриньку з грошима. «Синку, — каже, — це ще, по-моєму, дешево». Так він іще раз допік мені.

Дивно було слухати цю історію з його власних уст, особливо коли згадати, про що ми постійно сперечались, — але вона цілком відповідала характерові Нейрса. Я так і не зміг вплинути на нього, так. і не відмовився, він од деяких вчинків чи слів, але, як виявилося згодом, він докладно заносив мої доводи до щоденника і там, як не дивно, погоджувався зі мною. Так само, коли капітан розповідав про свого батька, якого ненавидів, він намагався бути справедливим, і це навіть зворушувало мене. Більше мені не доводилось зустрічати людину такої дивної вдачі — внутрішньо настільки справедливу і заразом настільки схильну до дріб'язкових вчинків, що були наслідком миттєвого нервового збудження, а не розумних міркувань.

Така ж дивна була і його хоробрість. Він сам ішов назустріч небезпекам, і вони ніколи не захоплювали його зненацька й діяли на нього як збудливий напій. І в той же час мені не доводилося зустрічати людини, яку так дратувало і пригнічувало б постійне очікування біди — будь-коли й від будь-чого, а надто як справа торкалася морського життя. Лихі передчуття не просто охолоджували його, а навіть заморожували. Коли налітав шквал, Нейрс клав нашу вутлу посудину на борт і так довго тримав її мало не у висячому положенні, що я вже втрачав надію на порятунок, а матроси без команди вихоплювалися на свої місця. «Ось бачите, — казав він, — тут не знайдеться чоловіка, що зміг би протримати її отак довше, ніж я. Тепер вони впевняться, що я таки розуміюсь на шхунах. Повірте, не кожен капітан цієї посудини, п'яний чи тверезий, протримається так довго на критичному крені». І тут-таки він починав каятись та жалкувати, що взагалі встряв у цю справу, а тоді докладно сповідав про всі підступи океану, про виняткову ненадійність оснащення шхун, про те, які вони йому осоружні, про численні способи, якими ми могли піти на дно, та про цілі флоти суден, що з року в рік виходили в плавання, щезали з очей і ніколи не поверталися в рідний порт… «Та врешті, не велика біда! — закінчував він, як правило, свої одкровення. — Я взагалі не розумію, навіщо людина живе на світі. Звісно, якби мені було зараз років дванадцять і я лазив на чужі яблуні та пригощався чужими яблуками, я так не казав би. А все це доросле життя — моряцтво, політика, церковне благочестя і все інше — просто нісенітниця. Краще вже спокійненько потонути». Для мене, нещасного суходільного жителя, годі було придумати похмурішу розмову серед буряної ночі. Неможливо навіть уявити щось менш підходяще для справжнього моряка (як ми їх уявляємо і якими вони здебільшого бувають), ніж оці постійні скигління.

Та перше ніж закінчити наш рейс, мені ще не раз довелося спостерігати вперту похмурість капітана.

На сімнадцятий день нашого плавання, вранці, вийшовши на палубу, я побачив, що на вітрилах узято подвійні рифи, однак шхуна стрімко лине збуреним морем. Досі на нашу долю випадали постійні пасати й наповнені гулом вітрила. Ми вже наближалися до острова. Мені все важче було стримувати хвилювання, і вже протягом кількох днів найбільше мене цікавили показання лага, щоденні визначення широти й довготи, а також нестерпно повільне прокладання нашого курсу на карті. І того ранку так само перший мій погляд був на компас, а другий — на лаг. Кращого я й не міг бажати: ми йшли точно за курсом, і з дев'ятої години вчорашнього вечора швидкість шхуни не падала нижче восьми вузлів. Я навіть задоволено зітхнув. Але тут-таки якийсь неприємний, зимовий вигляд моря і неба змусив моє серце похолонути. Наша шхуна видалась мені ще меншою, матроси похмуро мовчали і насторожено озирали хмари. Нейрс, ще похмуріший, ніж завжди, навіть не кивнув у мій бік. Він теж, здавалося, стежив за ходом судна уважно і тривожно. Ще більше збентежило мене те, що біля штурвалу стояв сам Джонсон і що він раз у раз перекладав його, нерідко з помітним зусиллям, а коли за кормою загрозливо здіймалися чорні вали, він зацьковано озирався і втягував голову в плечі, як людина, що намагається уникнути удару. Я зрозумів, що складається не так, як бажалось, і не пожалкував би жмені доларів за чіткі відповіді на запитання, яких сам не насмілювався поставити. Якби я ризикнув звернутися до капітана, не зваживши на його хмуре обличчя, я почув би, що суперкарго (тільки так він називав мене в хвилину роздратування) хай краще негайно котиться в каюту. Мені нічого не лишалося, як у міру своїх сил боротися з непевними страхами, поки капітан не зволить із власної охоти пояснити мені, що ж діється. Й він зробив це скоріше, ніж я гадав. Щойно кок-китаєць покликав нас до сніданку й ми всілися за вузьким столом лице до лиця, Нейрс заговорив, кинувши на мене дивний погляд: