Ч ƒиво велике, Ч каже ѕетро —ердюк, Ч н≥чого сказати. —лужить вам добре фортуна, пане гетьмане.

Ч ќтже € розкажу тоб≥ щось ≥ще дивн≥ше. ќсь слухай лишень, братику, €кий мен≥ сон сьогодн≥ перед св≥том снивс€. «даЇтьс€, йшов € п’€ний додому, от до сього будинку, й прийшов, ≥ л≥г спати, ≥ виспавсь, ≥ проснувсь ранком Ч проснувсь, аж мен≥ кажуть, що вноч≥ чудо велике створилось: —омков≥ миш голову одкусила! як тоб≥ здаЇтьс€, ѕетре? ѕроти чого сей сон мен≥ приснивс€? оли б ти мен≥ сей сон одгадав, знав би €, €к тоб≥ одд€чити.

«агадавсь козак, дал≥, помовчавши, й каже:

Ч ўо ж, пане гетьмане? —ебто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?

ќбн€в ≤ванець ѕетра —ердюка за с≥ слова. ƒал≥, вв≥йшовши до св≥тлиц≥, зн€в з руки щирозлотий перстень да й каже:

Ч ќц€ каблучка вс€кого переверне в такого пацюка, що проберетьс€ хоч скр≥зь дванадц€теро дверей, куди треба. ¬≥зьми, над≥нь, н≥де тебе не зупин€ть. ўо ж ти одступаЇш, наче од лихого з≥лл€?

Ч “ого одступаю, Ч каже —ердюк ѕетро, Ч що хоч низовець на вс€ке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас н≥хто не бравсь! ѕрощай, пане гетьмане! ћоже, з хмелем ≥ тв≥й сон пройде. ќставсь Ѕрюховецький, €к остуджений.

Ч ≈, Ч каже, Ч так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-зв≥ку козак не був ≥ не буде катом! Ч ≥ почав ходити по св≥тлиц≥.

ѕоходив, походив.

Ч „орт знаЇ €к≥, Ч каже, Ч забобони! Ѕуц≥м не все один б≥с, чи задавити €ку погань на рад≥, чи шпирнути ножем п≥д б≥к у глибц≥!

ўе пом≥ркував трохи, ход€чи.

Ч ћабуть, Ч каже, Ч що не все одно!.. „ом же ось € сам не пiду з њм розправитись!.. ѕоки —омко був —омком, € ставав на його смiливо, а тепер мене €кийсь острах бере…

«нов почав походжати мовчки.

Ч азна-€к дол€ чоловiка ворочаЇ! „ом же оце нема в мене сили до закiнчанн€? Ѕула сила свiт на св≥й лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… ўо ж, €к на ћоскв≥ зробл€ть не по-нашому? √рош≥ грошима, бо€ре бо€рами, а цар Ч душа праведна…

XVII

ћ≥зкуЇ соб≥ ледачий ≤ванець, ходючи по св≥тлиц≥, аж ось ув≥йшов вартовий:

Ч якийсь чолов≥к маЇ про негайне д≥ло €сновельможного спов≥стити.

ƒозволив гетьман позвати перед себе. ”в≥йшло €кесь опудало. Ќа голову насунув кобен€к, т≥лько оч≥ видно, а сам у широк≥й семр€з≥; на спин≥ чималий горб. Ѕрюховецький сам не знав, чого зл€кавсь; так уже гр≥шна душа його тривожилась.

Ч ’то ти такий?

Ч “ой, кого тоб≥ треба.

” …ванц€ п≥шов мороз поза спиною.

Ч ого ж, Ч каже, Ч мен≥ треба?

Ч “об≥ треба такого, щоб заворожив на впок≥й √етьманщину, бо он усюди, кажуть, купл€тьс€ круг пан≥в люде та компонують, €к би —омка на волю визволити; та й н≥женськ≥ м≥щане шепот€ть про —омка, €к жиди про ћус≥€.

Ч ўо ж ти за чолов≥к?

Ч я чолов≥к соб≥ м≥зерний Ч швець ≥з «апорожж€, та €к пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.

Ч як же ти заворожиш √етьманщину?

Ч ј так. ѕ≥ду т≥лько та розкажу —омков≥ тв≥й сон; зараз усе ≥ втихомиритьс€.

Ч ƒи€воле! Ч скрикнув Ѕрюховецький. Ч «в≥дки ти м≥й сон знаЇш?

Ч ќд усатого пацюка знаю.

Ч Ѕуде ж тому пацюков≥!

Ч ”гамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, €к од свого ворога скор≥ш одкараскатись, щоб через тебе та й ус≥м нам не було Ч сьогодн≥ пан, а завтра пропав.

ƒовгенько помовчав Ѕрюховецький.

Ч ќдкрий, Ч каже, Ч голову; € подивлюсь, чи не нечистий справд≥ до мене присус≥джуЇтьс€.

Ч Ќечистому багацько д≥ла й по монастир€х, Ч одв≥туЇ той да й одкинув в≥длогу.

Ѕрюховецький аж одшатнувсь:

Ч ирило “ур!

Ч ÷ить, пане гетьмане! Ѕуде й того, що ти знатимеш, хто був —омков≥ катом, Ч каже ирило “ур ≥ накривсь ≥знов в≥длогою.

Ч Ќевже ти оце в≥зьмешс€ за таке д≥ло? Ч питаЇ Ѕрюховецький.

Ч ј чому ж? Ч каже. Ч ’≥ба в мене руки не людськ≥?

Ч “и ж, кажуть, був трохи св≥й ≥з —омком!

Ч “ак, €к чорт ≥з попом. я вже давно на його чигаю, ≥ в иЇв≥ Ч сам здоров знаЇш Ч трохи не доказав йому дружби. ј наш≥ дундуки под€кували мен≥ ки€ми. ќтака в св≥т≥ правда!

Ч «а що ж ти на його злишс€?

Ч я то вже знаю, за що! ” мене сво€ приключка, а в тебе сво€. я в тебе не питаю, не питай ≥ ти в мене. Ќе гай мене, пане €сновельможний, та коли хочеш, щоб € тоб≥ под€кував за сотницький ур€д, що настановив мене сотником, скажи мен≥ т≥лько, €к до його добратис€.

Ч ќт €к, Ч каже. Ч ¬≥зьми ти оцей перстень. ѕропуст€ть тебе з ним, куди схочеш.

Ч √арна каблучка, Ч каже ирило “ур. Ч ўе й сагайдак ≥з стр≥лкою на печат≥ вир≥зано.

ј Ѕрюховецький:

Ч —е, коли хочеш знати, той самий перстень, що пок≥йний ’мельницький зн€в у сонного Ѕарабаша. я сам њздив ≥з сим знаком ≥ в „еркаси до Ѕарабашихи. ѕок≥йний гетьман подарував мен≥ його на пам’€тку.

Ч ≈ге! Ч каже ирило “ур. Ч ўо то з доброњ руки подарунок! “ак от в≥н на добро й здавс€, Ч да й вийшов ≥з св≥тлиц≥.

≤ванець сам пров≥в його за двер≥, а в≥н йому шепче:

Ч Ћ€гай спати, не турбуйсь. ѕеред св≥том приснивсь тоб≥ сон, перед св≥том ≥ справдитьс€.

ѕ≥шов ирило “ур, похилившись, у своњй в≥длоз≥ з горбом. Ќ≥хто б не п≥знав тепер його молодецькоњ ходи, н≥ високого стану. “ак соб≥, наче горбатий д≥д. ”же надвор≥ стемн≥ло. ќсь добираЇтьс€ в≥н до —омковоњ глибки. «араз у надв≥рн≥х дверей стоњть козак ≥з ратищем. Ќаставив супротив ирила “ура ратище:

Ч √еть!

Ч ј се що? Ч каже йому потиху ирило “ур, показуючи на руц≥ перстень.

—коро вздр≥в сторож гетьманський знак, зараз ≥ одчинив двер≥.

«а тими дверима ще двер≥. ≤знов коло дверей козак… аганчик стоњть у ст≥н≥ на в≥конц≥. ≤ той пропустив мовчки, €к побачив перстень. «а тими дверми ще трет≥ двер≥ ≥ трет≥й козак при двер€х сторожем. ”з€в ирило “ур у його каганчик ≥ ключ од глибки.

Ч ≤ди, Ч каже, Ч до свого товариша. я буду спов≥дати в’€зн€, дак, може, таке почуЇш, що лучче б тоб≥ на сей час позакладало.

ј той йому:

Ч “а € й сам рад зв≥дси заздалег≥дь убратис€. «наю добре, на €ку прийшов ти спов≥дь.

Ч Ќу, коли знаЇш, то й лучче, Ч каже запорожець. Ч √л€ди ж, не входь сюди до самого ранку. ¬≥н п≥сл€ спов≥д≥ засне.

Ч «асне п≥сл€ твоЇњ спов≥д≥ вс€кий! Ч бурчав, зачин€ючи двер≥, сторож.

¬≥н же виходить у одн≥ двер≥, а ирило “ур входить у друг≥. ”в≥йшов ≥ зараз запер двер≥. √л€не, посв≥чуючи по глибц≥ каганцем, аж у кутку сидить на голому ослон≥ —омко. ќдним зал≥зом за поперек його вз€то ≥ до ст≥ни ланцюгом приковано, а друг≥ кайдани на ногах замкнут≥. ” стар≥й подран≥й с≥р€чин≥, без по€са ≥ без сап’€нц≥в. ”се харциз€ки поздирали, €к уз€ли до в’€зенн€; т≥лько вишиваноњ ср≥блом да золотом сорочки посов≥стились ≥зн≥мати. ¬ишивала ту сорочку небога Ћес€; ≥ по ковн≥ру, ≥ по пазус≥, ≥ по л€х≥вках широких рукав≥в повиписовала голубонька ср≥блом, золотом ≥ блакитним шовком ус€к≥ кв≥тки й мережки; а „ереваниха подаровала њњ безталанному гетьманов≥ на пам’€тку гостюванн€ в ’марищ≥. “ак отс€ т≥лько сорочка зо всього багатства йому осталась; ≥ чудно, ≥ жал≥сно було б ус€кому дивитись, €к вона у т≥й м≥зерний глибц≥ ≥з-п≥д староњ с≥р€чини на гетьманов≥ с≥€ла!

ѕостановив ирило “ур на в≥кн≥ каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’€зн€. “ой дивитьс€ на його мовчки. ƒостав запорожець ≥з-за хал€ви ножаку ≥ показуЇ —омков≥. “ой ≥зв≥в до неба оч≥, охрестивсь:

Ч ўо ж? Ч каже. Ч –оби, що тоб≥ сказано робити.

ј ирило “ур сипким, гугнивим голосом:

Ч ’≥ба ж тоб≥ не страшно вмирати?

Ч ћоже б, мен≥, Ч каже —омко, Ч й страшно було, €кби не було написано: ЂЌе убойтесь от убивающих т≥ло, душ≥ же не могущих убитиЕї

ј “ур каже:

Ч “а се ти так м≥зкуЇш, поки не почув зал≥за за шкурою. ќсь ке лиш, € трошки р≥зону по грудин≥…

Ч јдова утробо! Ч крикне тод≥ —омко. Ч Ќевже тоб≥ мало моЇњ кров≥? “и ще хочеш навт≥шатись моњми муками! Ѕачу по твойому голосу, що ти, €к паскудний черв’€к, живучи п≥д землею, звик ≥ссати кров христи€нську! “ак упивайс€ ж, гадино, у моЇ т≥ло! Ќе почуЇш ти, пакосний, €к —омко стогне!

Ч ƒобре, Їй-богу, добре! Ч каже тодi ирило “ур своњм голосом, ховаючи нiж на хал€ву. Ч й-богу! Ч каже. Ч ћенi здаЇтьс€, що € смик, а всi люде скрипки: €к поведу, так вони й грають! Ќе життЇ € на свiтi коротаю, а весiллЇ справл€ю.