ругом запорожц≥, €к т≥њ гусаки, повит€гували шињ; слухають, що гетьман скаже. ј гетьман пов≥в кругом €кось лукаво очима.

Ч ”дарити, Ч каже, Ч в раду.

ќт ≥ почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. ј братчики так, €к хорти на поклик в≥вчар€, той зв≥дти, той зв≥дси, посп≥шали на раду. “€глось туди й городове козацтво. як же назбиралась њх купа чимала ≥ зробили судне колесо, ≥ вс≥ д≥ди стали в перв≥й лав≥, похиливши т€жк≥њ од думок голови, тод≥ й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. ќт ≥ став на свойому гетьманському м≥сц≥, п≥д бунчуком ≥ корогвою, ≥ вщухнули вс≥, слухаючи, що казатимуть стар≥йш≥. як ось, т≥лько що кошовий д≥д, батько ѕугач, виступивши наперед, хот≥в клан€тись на вс≥ боки до радного слова, аж ≤ван ћартинович звел≥в ударити у ср≥бн≥ —омков≥ бубни ≥ прийн€в сам таке слово:

Ч ѕанове полковники, осаули, сотники ≥ вс€ старшина, ≥ ви, братчики запорозьк≥њ, ≥ ви, козаки городов≥њ, а найб≥льш ви, моњ низов≥ д≥тки! ƒо вас тепер оберну € слово, а вс€ рада нехай послухаЇ й розсудить. як заохочував € вас ≥з собою на ¬крањну, на волю й на розкош≥, так чи вже ж € зло вам мислив? „и вже € вас думав ки€ми зам≥сть пал€ниць годувати? ќх, боже м≥й милий! —ерц€ свого вколупав би € та дав своњм д≥ткам; а тут ось сив≥њ голови с≥чов≥њ знай кињ та кињ вимагають. ≤ за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний ќлекса —енчило? (ј ќлекса —енчило стоњть посеред колеса). «а те, що трапилось, може, раз на в≥ку, вскочити в гречку! який же його б≥с утерпить, ходючи посеред спашу? ’≥ба в запорожц€ душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? ƒобре в —≥ч≥ за се карати, а тут нам через ж≥нок швидко доведетьс€ перевести вс≥х братчик≥в. як вам здаЇтьс€, панове молодц≥, чи правду € кажу, чи н≥?

Ч —в€ту правду, пане гетьмане! —в€ту правду! загули кругом запорожц≥, €к ≥з бочки.

Ч ј вам €к здаЇтьс€, батьки? Ч питаЇтьс€ в д≥д≥в. ј д≥ди сто€ть, понуривши голови, та й не знають, що йому й одв≥товати. ƒовгенько думали сив≥њ оселедц≥, довгенько один на одного згл€дували, киваючи головою, дал≥ виступив знов наперед батько ѕугач да й каже:

Ч Ѕачимо, бачимо, вразький сину, Ч дармо, що ти гетьман, Ч до чого ми в тебе дожилис€! ”брав Їси нас у шори, €к сам схот≥в! ¬ивезли ми тебе на своњх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаЇш ”крањною орудовати! Ќедовго ж поорудуЇш! я тоб≥ кажу, що недовго! оли вз€всь брехати по- собачи, то й пропадеш, €к собака! я тоб≥ кажу, що пропадеш, €к собака!

Ч √од≥ лиш, батьку! Ч крикне Ѕрюховецький. Ч „ого се розпустив морду, €к хал€ву? “а се не —≥ч ≥ тут тоб≥ гетьман не св≥й брат!

Ч ќт €ка нам честь за нашу працю! Ч кажуть д≥ди. Ч “им-то добре казано нам у —≥ч≥: Ђ≈й, слухайте, батьки, сього ледащиц≥: п≥двезе в≥н вам москал€!ї ј ми таки не пойн€ли в≥ри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на ¬крањн≥ завести запорозьк≥ пор€дки!

Ч ќ, ви голови цв≥л≥њ! Ч каже Ѕрюховецький. Ч яких же тут спод≥ватись пор€дк≥в, коли «апорозька —≥ч буде серед жонатого люду? ¬и думаЇте, що ≥ вс€кому про те байдуже, так €к вашим старим кост€м; а ми Ч так ≥нше почуваЇмось… Ќе москал€ € вам п≥дв≥з, а роблю все по правд≥, що жоден братчик на мене не пожалуЇтьс€. Ќа —≥ч≥, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру Ч женитись та господарювати.

Ч ј х≥ба ж ти, Ч озвавсь батько ѕугач, Ч не казав нам, ока€нний, €к п≥дмовл€в нас у городи: Ђ’од≥мо, батьки, зо мною, заведемо своњ пор€дки по вс≥й ”крањн≥?ї ’≥ба ти не казав, що —≥ч буде —≥ччю, а запорожц≥ будуть судити й р€дити всю √етьманщину по своњм звича€м?

Ч азав, Ч одв≥туЇ Ѕрюховецький, Ч ≥ €к казав, так ≥ зробив. —ам≥ бачите, що запорожц≥ тепер перш≥ пани на ¬крањн≥; понаставл€в € њх сотниками й полковниками, судитимуть ≥ р€дитимуть вони по запорозьких звича€х усю ¬крањну. Ќема вже й тепер н≥ в м≥щанина, н≥ в мужика се моЇ, а се твоЇ, все стало обще; козак усюди став господарем, €к у себе в кишен≥. „ого ж вам ≥ще хочетьс€? ўоб € за дурницю бив ки€ми козака? Ќ≥, сього не буде: € своњм д≥ткам не ворог.

Ч «а дурницю! Ч кажуть д≥ди. Ч Ќа ч≥м держитьс€ —≥ч ≥ славне «апорожжЇ, те повернув ти на см≥х!

Ч Ќехай соб≥ й держитьс€, коли йому так до смаку. ћи м≥ж людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай ≥де на —≥ч њсти сушену рибу з сировцем.

Ч ћи таки й п≥демо, гаспед≥в сину! Ч каже батько ѕугач. Ч “и нас не випихай кол≥ном. “≥лько добре соб≥ пам’€тай, що брехнею св≥т пройдеш, та назад не вернешс€. ѕлюйте, братц≥, на його гетьманство! ’од≥мо до своњх курен≥в! √ей, д≥ти, хто за нами?

—≥чов≥ батьки думали, що так ≥ висипле козацтво на њх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного тул€тьс€.

Ч ’то за нами? Ч покликне ще раз батько ѕугач. Ч ому любо з нечестивим пройдисв≥том у гр≥хах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скал€ти золотоњ слави своЇњ, той гайда з нами за пороги!

“≥лько ж ≥ за другим разом н≥хто ан≥ з м≥сц€.

Ч “ак ви, бачу, ус≥ одним миром мазан≥! Ч каже тод≥ батько ѕугач. Ч ѕропадайте ж, ледащиц≥! ўоб вас так щаст€-дол€ покинула, €к ми вас покидаЇмо! ѕху! ѕлюю й на той сл≥д, що топтав ≥з паливодами! ѕлюйте й ви, батьки, Ч каже своњм товаришам, Ч а на прощаннЇ скажем сьому ≤родов≥, чого ми йому бажаЇмо: воно ж йому й не минетьс€.

ќт ≥ почали д≥ди один за одним виходити з колеса. ≤ зараз первий, обернувшись, плюнув на св≥й сл≥д да й каже:

Ч ўоб же тебе побив несв≥тський сором, €к ти нашу стар≥сть осоромив!

≤ другий плюнув да й каже:

Ч ўоб на тебе образи падали!

≤ трет≥й:

Ч ўоб тебе пекло та морило! ўоб ти не знав н≥ вдень н≥ вноч≥ покою!

≤ четвертий:

Ч ўоб тебе, ока€нного, земл€ не прийн€ла!

≤ п’€тий:

Ч ўоб ти на страшний суд не встав!

≤, вийшовши з радного колеса, забрали своњ кон≥ з чурами да й рушили до Ќизу.

ј ≤ванцев≥ того було й треба. ѕосм≥€вшись довол≥ з своњми розбишаками, каже:

Ч Ќу, тепер, братчики, нам сво€ вол€. ќдбули ми дурне мужицтво, одбули м≥щан, одбули й старих дундук≥в. “епер пийте, гул€йте ≥ весел≥тесь. ј мене щось на сон знемогаЇ. ѕ≥ду одпочину трохи. ѕетро —ердюк, проведи, брате, мене до господи.

ѕ≥шов ≤ванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледв≥ ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.

Ч ѕ≥дтоптавсь, Ч кажуть, Ч наш ≤ван ћартинович.

Ч ≤ще б не п≥дтоптатись, ст≥лько д≥ла наробивши!

Ч “а, мабуть, ≥ в головку на радощах лишне закинув.

ј в≥н, кл€тий, н≥ од прац≥ не втомивс€, н≥ од гор≥лки не впивс€. …ого лукавий м≥зок коверзуЇ соб≥ нову думку: €к би того безталанного —омка до посл≥да-години допровадити! ѕлутаючи по дороз≥ ногами ≥ зажмуривши оч≥, €к к≥т, Ѕрюховецький скр≥зь зуби почав так против своЇњ думки закидати.

Ч „и чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чолов≥ков≥?

«асм≥€всь козак:

Ч —е, пане €сновельможний, т≥лько таку гуторку проложено.

Ч √м! Ч каже Ѕрюховецький. Ч ѕроложено! ј з чогось же то њњ вз€то… ќх, ноги зовс≥м не несуть! ¬ража стар≥сть над≥ходить. „и випив чолов≥к кубок меду, чи не випив, уже й голова й ноги хоч поодтинай.

Ч —е ви, пане гетьмане, Ч каже ѕетро —ердюк, Ч на радах так уходились.

Ч ќх, на радах, на радах! Ч мимрить Ѕрюховецький. Ч ѕослужив € козацтву щирою душею, а €к-то мен≥ козацтво послужить!

Ч ≤, пане €сновельможний! ѕро що ви турбуЇтесь! Ч сказав козак —ердюк. Ч “а ми за вас ус≥ голови положимо!

Ч √олови! Ч бурчить ≤ванець. Ч Ѕуло б з мене й одноњ голови, €кби хто зум≥в њњ положити, щоб дов≥ку не встала.

”см≥хнувсь ѕетро —ердюк да й думаЇ: Ђѕ≥дтоптавсь, п≥дтоптавсь пан гетьман!ї

ј в≥н ≥де, т€жко ступаючи, справд≥ мов п’€ний; дал≥ знов пробовкне де€ке слово, ≥ все на —омка наворочуЇ, чи не догадаЇтьс€ —ердюк; а —ердюков≥ ѕетру ще таки невдогад. як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Ѕрюховецький ≥ каже:

Ч „и бачиш ти, ѕетре, коло стан≥, при сам≥й земл≥ в≥конце? “ам сидить у мене вельможний —омко, що гордував колись ус≥ма, ≥ не було йому р≥вн≥ на всьому св≥т≥. як тоб≥ здаЇтьс€ се диво?