– Передайте це й своїм рідним, – звелів нам.

Звідки це було відомо йому – ми не знали, а запитати не насмілились, проте я особисто повірив учителеві одразу і, звичайно, розповів, повернувшись зі школи, спершу Гальці, а потім, увечері, матері.

Мати ж зреагувала на це по-своєму: хто його знає, що воно та як у тій природі діється, а тільки чомусь усе погане нам, бідним людям, дістається. Холод, голод, комарі, хвороби.

Сказала так, щоб не обідити ні Бога, ні Павла Івановича.

І немов наврочила.

Чи то справді Бог так дав, чи навколишня наша природа так розпорядилася, а через кілька днів після нападу на село комарів з'явилася в ньому ще одна напасть – сила-силенна жаб. За одну ніч. Ніби вони впали з неба чи народила їх стільки водночас земля. Вийшла мати вранці з хати, а їх повні сіни, дверей сінешніх не можна відчинити.

– Ой лишенько! – закричала з ляку. – Та де ж вас стільки взялося, окаянних! Свят, свят!

Я прочинив хатні двері, що там, мовляв, трапилось, а вона мене відсторонила, хутко назад ускочила й каже:

– Зачиняй, зачиняй, щоб у хату не налізли.

– Хто? – питаю здивовано.

– Жаби! – вигукнула.

У мене по тілу полізли мурашки. Від бридливості.

Стали ми з матір'ю міркувати, звідки їм узятися? Не приніс же їх нам хтось цілий мішок та не висипав у сінях.

Думали-гадали, але так нічого й не відгадали. Треба було щось робити, щоб вийти з хати надвір.

Мати взяла під піччю віника й звеліла мені хутко відчинити хатні двері, пояснивши:

– Щоб видно було розмести їх і відчинити сіни, а там щось придумаємо.

Так і зробили. Коли ж мати відчинила сінешні двері, нам стало все зрозуміло: жаби налізли в щілину між порогом і дверима, якої ми не побачили з хати, бо її затулила знадвору, на порозі, ціла купа товстих, сірих жаб, які просто не пролізли в ту щілину.

– Святий Боже, сохрани й помилуй, – перехрестилася мати. – Яка ж нечиста сила нам їх стільки наслала? Це не інакше, як перед кінцем світу.

А жаб було повно не тільки в сінях і біля порога, а й на подвір'ї, на городі, на вулиці. Різних. Сірих, рябих, жовтих, зелених. Всі вони ворушилися, повзали, стрибали, квакали і стрекотіли, кліпаючи великими, вибалушеними очима.

Хоч ми з матір'ю й не боялися жаб, але стояти посеред них, дивитись, як ворушиться ця сіро-зелена драглиста маса, було гидко.

Мати відмела їх трохи від порога віником й звеліла мені йти в хату за другим віником і порожнім відром. Треба було спершу вигребти й винести жаб із сіней, а тоді воювати з ними на подвір'ї, розігнати хоч зі стежки до хвіртки.

Тільки із сходом сонця, коли воно стало припікати, жаби трохи розлізлися по калюжах, канавах і кущах, ховаючись у холодку.

А в селі знявся справжній переполох. Голосили жінки, плакали з ляку малі діти, боячись вийти з подвір'я на вулицю, скрізь було повно жаб.

І тоді, мабуть, порадившись, сільське начальство послало в усі кінці села бригадирів та об'їждчиків на конях сказати людям, що робити, як рятуватися від жаб. А зробити треба було ось що: повідкривати погреби і старі ями, викопати, де тільки можна, глибокі нові ями, куди мали падати жаби й там гинути. Окрім цього, ще треба продовжувати палити скрізь маленькі багаття з гною. Жаби також, як і комарі, не переносять їдкого диму.

Того дня всім, хто працював у полі, було дозволено залишитись дома і зробити все, що їм радили.

Але передавалися від хати до хати й інші розмови про нашестя жаб.

Не встиг я зібратися до школи, як до нас прибігла Галька.

– Ой, і у вас повно жаб? – заторохтіла ще з порога. – Я своїх прямо лопатою вигрібала з двору. А на вулиці – просто жах, ступити не можна, всі колії ними забиті. Як ти йтимеш у школу? – до мене.

– Дійду якось, – відказав я.

Але бачив, що не за тим прибігла Галька, щоб запитати, як я дійду до школи через жаб. На язиці в неї трималося щось інше, й вона, нарешті, не витримала, похвалилася:

– Баба Хима (їхні хати поряд, а наша через дорогу) сказала нам з Параскою, що це на людей кара Божа за церкву, за колгосп. Спершу Бог голод послав, а тепер нечистю всякою карає. Після комарів і жаб гадюки поповзуть, потім черви. І всі потроху кусатимуть, гризтимуть, труїтимуть, точитимуть нас, поки нікого не залишиться.

– Свят, свят, що ти таке говориш, – перехрестилася мати на ікони.

– Це ж не я, тітко Тетяно, – заперечила Галька. -

Це баба Хима.

Всі на нашому кутку добре знали бабу Химу, маленьку, худеньку, дуже набожну. В неї у хаті повно ікон, а перед тими, що в кутку, на покуті, завжди горить лампадка. Щоранку й щовечора баба Хима б'є перед іконами поклони, читає молитви. Мати якось розказувала, що то вона замолює перед Богом свій гріх за сліпого сина, Івана Йосиповича, який донедавна приходив до нас вечорами на співанку. Ще немовлям вона поклала його на городі в сповиточку проти сонечка, а сама стала картоплю полоти. А того дня було якесь релігійне свято. Поле собі, та й поле. Довідається до немовляти – спить. Вона й далі полоти. Та й допололася. Чи то гаряче літнє сонце, чи сира земля забрали в хлопчика зір – осліп. Відтоді й вірить баба Хима в силу Божу, в те, що це він покарав її за гріх, що всіх людей він карає за вчинені ними гріхи. Тільки я ніяк не міг збагнути: при чому тут були ми. Мати, я, Галька, інші наші сусіди й односельчани. Не ми ж організовували в селі колгосп! І церкву не наші люди закривали! Нехай Бог, якщо він є, покарає тих, хто це зробив! Та й звідки йому взятися, тому Богові. Бо коли б він був, то що-що, а закрити церкву не дав би нікому. Якщо він всесильний і всемогутній.

– Дурниці то все! – заперечив я Гальці. – Менше бабу Химу слухай, та зробіть з Параскою те, що бригадир сказав.

– Оце ж я й прийшла до вас заступа попросити, бо в нашому держак поламався.

Того дня я йшов до школи довше, ніж ходив раніше. Боявся наступити на жаб, які запрудили стежку й не хотіли мені її звільняти. Тоді я виламав гілку з бузини над канавою і, йдучи, розмітав ці бридкі створіння поперед себе, звільняючи собі в такий спосіб дорогу.

Було повно жаб і на подвір'ї школи та попід самою школою, й тітка Софія, запаливши кілька багать навколо неї, відмітала їх з-під стін великою березовою мітлою.

До дзвінка на урок ми товклися в коридорі, чхаючи й кашляючи від диму, і тільки й розмовляли про жаб. Хто боїться їх, хто ні, хто бачив найбільшу, а хто зовсім маленьку, мало не таку, як блоха, – фантазували. Незважаючи на порожні шлунки, стиха кепкували один над одним, стримано посміхалися. Іван Крупка розповів мені, що в них на Окопі жаб чи не найбільше, все болото кишить ними, повні човни поналазило, а чорногузи ходять з одвислими волами й навіть не дивляться собі під ноги – понаїдалися.

А коли ми зайшли в клас, Павло Іванович, не чекаючи наших запитань, одразу ж пояснив нам, що поява такої кількості жаб це майже подібна історія з комарами, їх теж розвелося багато у зв'язку з частими дощами, з вологістю. Але була, на його думку, й інша причина. Вони могли просто переселятися з одного місця в інше, з непридатного в придатніше, десь, можливо, люди примінили проти них якісь засоби, от вони й вирушили шукати собі іншого пристанища. Днів через Два-три жаби зникнуть, тому не треба нічого проти них вживати, панікувати й прислухатись до шкідливих чуток.

– Павле Івановичу, а можна вас запитати? – підняв раптом руку єдиний на весь наш клас рудочубий Василько Перепелиця з першої парти.

– Запитуй, – дозволив учитель.

– Мій дід каже, – підвівся за партою Васько, – Що жаби їдять комарів. От Бог і послав нам так багато жаб, щоб вони знищили комарів.

Павло Іванович, як завжди, витримав паузу й відповів:

– Так, жаби справді живляться комарами, але досі я не чув і ніде не читав, щоб вони у якійсь місцевості повністю виловили комарів. Про Бога ж твій дід сказав просто по старості своїй, наші старі люди вірять у якусь надприродну силу. Чи є ще в когось запитання? – обвів усіх нас поглядом.