– Негідник!

– Це підлість!

– Та як він посмів?

– Вигнати такого з школи!

– І в тюрму, щоб знав!

Та ось раптом підняв руку Павло Гончаренко, високий, стрункий хлопець, недалекий Антонів сусід.

– Я знаю… Антон нечистий на руку… Жадний… Та як ти, – звернувся до Івана, – доведеш, що то він?

Справді, ми не подумали про це. Адже не впійманий – не злодій, – пригадалися мені батькові слова.

– Доведу! – запевнив нас Іван.

– Як? – глянули ми всі на нього.

– Приведу Антона сюди, і він сам у всьому признається! – пообіцяв Іван.

Я перший засумнівався:

– Ти певний?

– Певний! – гаряче ствердив він. Ми дружно погодилися:

– Приводь!

Десь хвилин через двадцять чи, може, півгодини Іван справді привів Антона. Був він жалюгідний, аж бридкий. Одежа на ньому висіла, мов на кілку. Його трясло, він цокотів зубами й раз по раз витирав почервонілого носа рукавом.

– Ну, розкажи нам усе як було, – звернувся до нього Іван. – Тільки чесно, без брехні!

– Без брехні, чесно, – закивав втягнутою в плечі головою Антон.

І розказав. Усе як було. З усіма подробицями.

Не хочу переповідати цієї бридкої історії. Як він підкрадався до школи, як заліз у вікно, як тремтячими руками ховав хліб і цукор у торбу. Все це справді виглядало огидно. Скажу лише, що розповідь Антона викликала у нас ще більшу відразу до нього, ще більше обурення його поведінкою, коли він став перед нами на коліна й почав благати, ковтаючи слова:

– Хлопці… Я не винен… Я хотів їсти… Що хочете зі мною робіть… Але не бийте…

В ті хвилини він упав в наших очах, як людина. Ми це зрозуміли одразу, були ще малі, але мислили, як дорослі.

Поки Іван ходив за ним, ми домовились: відлупцюємо, як слід, щоб довго пам'ятав. Та після його плазування й каяття тут же вирішили вчинити по-іншому. Сказали, що він заслуговує найбільшої покари, але зараз бити його не будемо, а просто плюнемо на нього по черзі.

Так і зробили. Й пішли з кладовища, залишивши його в старому кущі бузку розгубленого, із сльозами на очах. Було таке враження, немов похоронили його там.

А як залишилися ми вдвох з Іваном, він відкрив мені ще одну таємницю, чому був упевнений, що саме Антон украв хліб і цукор у школі. Колись Іванова мати брала в Дроботів великі ножиці, розкроїти полотно. А повернути забула. Тож і доручила Іванові занести по дорозі до школи. Зайшов Іван уранці до Дроботів у хагу, а в ній – нікого. Ні тітки, ні дядька, ні Антона. Де ж це вони всі поділися? – подумав Іван. Вийшов з хати у сіни, аж чує тихий гомін у хатині. Прислухався – ніби тітка з Антоном говорить. Відчиняє двері і бачить: тітка стоїть біля розчиненої скрині з хлібиною в руці, а Антон з порожньою торбиною в обох. Іван одразу ж зміркував: ховають хліб у скриню. І тут же друга думка: але де ж вони його взяли, коли Антонова мати уже давно журилася Івановій, що забула, як і хліб пекти. Ще тоді в хатині подумав: невже Антон не послухав його, поліз у шкільну комірчину? Ні, не віри-лось. Віддав тітці ножиці й хутко подався до школи. А біля неї – плач тітки Софії.

Довідавшись, що вкрадено хліб і цукор, одразу ж зрозумів, чия це робота.

– Хотів було піти до директора й усе розповісти, – звіз на мене довірливо очі Іван, – але… родичі, як не є, жаль стало. Та й сумнівався ще. А як не Антон? Тепер не сумніваюсь. – Деякий час ми йшли мовчки, потім Іван попросив мене: – Ти про оцю нашу розмову нікому не кажи. Добре? А моєї ноги ніколи більше не буде в їхній хаті. Не хочу знати таких родичів!

Я пообіцяв Іванові – нікому в школі не скажу.

Проте всю історію з Антоном розповів батькові. І ту, першу, з окрайцем, і цю другу – з хлібом. У мене від батька не було таємниць.

Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспішливості.

Затим звів на мене очі й заговорив:

– З Антоном ви вчинили правильно. Воно повинно вплинути на нього дужче, ніж ви б його побили. Хоч… – зробив паузу, – він тут і не винен.

– Як не винен? – не зрозумів я. – Украв наш хліб і не винен?

– А ось так, – вів далі свою думку батько. – Хто його змусив красти?

– Ніхто, – відказав я. – Сам надумав і поліз. Підмовляв Івана, але Іван не захотів.

Батько заперечливо похитав головою.

– Голод його змусив. Страх перед смертю. От і рішився на таке.

– А чому ж я не рішився? Той же Іван? Інші хлопці? – не погодився я з батьком.

– Бо у нього немає сили волі, – пояснив мені батько. – Нестійкий характер. І не його б за це бити… – И замовк, оглянувшись навколо, хоч були ми з ним в хаті удвох.

– А кого? – поцікавився я.

Батько співчутливо подивився на мене:

– Рано ще, синку, тобі знати про це. Виростеш– – дізнаєшся.

Більше ми з ним про те ніколи не говорили.

Щоранку, відколи знову випогодилось після дощу, під нашою хатою гупають кінські копита й у вікно від вулиці стукає лозиною бригадир:

– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!

– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.

Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».

Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.

Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.

– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?

Я заспокоїв його.

– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.

У Грицька аж очі зволожились:

– Коли б то…

– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.

І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.

Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.

– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?

– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?