Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.
В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.
– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.
– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.
Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».
Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.
– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.
Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.
– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.
У матері опустилися руки:
– Помер? Та як же це?
Параска схлипує, витирає сльози з очей.
– З голоду вмер. Він же сам нічого не їв, де що заробить – все нам приносив. Лише курив батько. Висох – одні кістки. Як він ще на ту роботу ходив – не знаю.
– Царство небесне його душі, – хреститься до ікон У кутку мати. – Гарний був чоловік, роботящий. Ех, голод, голод проклятий, всіх у могилу покладе. – Потім до Параски: – Зараз прийду.
Параска дякує і йде з хати, бо їй ще треба кликати жінок-сусідок.
За звичаєм померлу людину у нас обмивають теплою водою жінки. Обмиють, одягнуть у свіжу білизну, щоб на той світ відходила чистою.
Посьорбали ми борщу нехотя, мовчки, мати запнулася чорною хусткою й пішла, пообіцявши мені не затримуватись.
А я знову на піч, під комин, і очі у вікно напільне, чи не перестав дощ. Іде. І впертий же! Хоч би перепочив трохи, дав змогу поховати Гальчиного батька. Бо як же нести чоловіка на кладовище під дощем?
От і залишилася Галька без батька. І мені стає страшно. Адже й зі мною може таке статися й, може, сталось уже? Коли той лист був, в якому батько про свою хворість писав? Тижнів зо три тому. А це немалий час. За три тижні хвора людина може тричі вмерти.
За страхом приходить жаль, бере мене в свої обійми й поволі-поволі стискує всього. Я опираюсь, я пручаюсь, щоб вирватись, але жаль робить своє. Від його міцних обіймів у мене дере в горлі, поколює в носі, а на очі напливають сльози. Ще мить – і я б заплакав.
Та раптом відчув на собі пильний Погляд. Зводжу зволожені очі на портрет Шевченка. А-а, це ви, дядечку Тарасе? Вибачте за неувагу. І за слабкість, яку проявив. Мало не заплакав. Багато у мені жалю зібралося. І за те, що «Кобзаря» вашого не читав – вибачте. Так сталося. Іншим разом неодмінно почитаю.
Поки я подумки говорив з мовчазним Шевченком, виливав йому свої болі й жалі, хату наповнювали вечорові сутінки і повагом умощувалися по кутках на ночівлю. Вони й навіяли на мене сон, я задрімав.
Як довго спав – не знаю, але прокинувся від скрипу сінешніх дверей, і в хату зайшла мати.
– Плаче Галька? – запитав я її.
– Аякже, всі плачуть, – відказала мати, скидаючи з себе мокру хустку й сачок. – Завтра ховатимуть. Хоч би дав Бог дощ перестав.
Більше ми про це не говорили. І ні про що не говорили. Так мовчки й полягали спати під шум дощу за вікнами.
Передрімавши, я, мабуть, далеко відігнав від себе сон і тому довго не міг заснути. Лежав з розплющеними очима й дивився в стелю, чорну як ніч за хатніми вікнами. Потім заплющував їх і лягав боком. Спершу на лівий, потім на правий. Крутився, а сон не брав мене.
Чого ти там крутишся? – обізвалася крізь сон мати – Спи вже, давно пора.
Я й сам знав, що пора, але нічого з собою вдіяти не міг. Не спалося, хоч очі виколи.
Проте виколювати очей не довелося. Я таки заснув. Незчувся, як і коли. На якому боці й о котрій годині. І заснув міцно. Мати ледве добудилася мене вранці. Просто звела на постелі, притулила до комина й ну піднімати мою голову рукою за підборіддя, звертаючись:
– Синок, розплющуй же нарешті очі та подивись, хто в нас у хаті!
«Хто б це міг так рано до нас прийти? – кволо-кволо ворушиться в моїй голові сонна думка. – І чому я маю на нього дивитися?»
А слідом за цією думкою – інша: «А чого це раптом мати так ніби радо каже: подивися, хто в нас у хаті!»
Очі ж ще не розплющуються – сонні. Намагаюся розплющити, а повіки немов посклеювані чимось.
Нарешті таки пересилюю себе, підводжу голову, розплющую очі і… не вірю побаченому. Біля припічка стоїть худий, зарослий рудою щетиною, у драній, мокрій і брудній куфайці, з такою ж мокрою і брудною шапкою в руці – батько. Мій рідний батько! Стоїть і дивиться на мене добрими сіро-синіми очима, кволо, ледве-ледве всміхаючись кутиками уст.
– Та-а-а-тку-у! – кричу я з усієї сили, стрибаю з печі і висну в нього на шиї. – Ти прийшов? – й цілую, Цілую його колючі щоки, очі, лоб, стрижену голову.
Від батька пахне дощем і махоркою, кінським потом весняною землею. І ще чимось незбагненно приємним, тільки йому властивим, батьківським.
– Та-ат-ку-у… – міцно-міцно тулюся до нього і не вірю – він це чи не він, наяву це чи уві сні.
– Синок, синочок, – гаряче шепоче мені у вухо батько, цілує мене холодними губами і гладить, гладить по плечах, по спині худими, зашкарублими руками. З його очей рясно котяться сльози.
Плачу і я. Від радості.
Плаче і мати, обійнявши нас обох.
Плачемо ми всі троє. Плачемо, мов діти, не соромлячись одне одного.
А коли виплакались, перехвилювались від радісної зустрічі, мати розповіла, як знайшла батька. Так, саме знайшла. Він не прийшов сам у хату. Вона не зустріла його ні на подвір'ї, ні на сінешньому порозі. А знайшла на нашому ще невиораному і непосадженому городі.
Вранці, напнувшись від дощу стареньким мішком, вийшла з відром по воду. Дивиться, а на городі стоїть худа-худюща сіра конячина, опустивши низько до землі голову, немов розглядає щось на ній. Аж воно справді так: перед кобилою, немов складений удвоє, лежить чоловік. У матері серце так і кольнуло: невже мертвий? Хто він і як опинився на нашому городі? Поставила відро під стріху – і мерщій по грязюці до того чоловіка. І мало не вмерла, коли побачила, що то наш батько. Вона до нього, давай будити. А він спить. Ледве розбудила, звела під руки і ну вести до хати. Не йшов, а ледве ноги переставляв, так закоцюб.
Батько потер руки, вони в нього немов дерев'яні, винувато всміхнувся.
– Цілу ніч на кобилі їхав. До вас поспішав. Зі сну геть вибився і як упав з неї на городі – не пам'ятаю.
Мати витирає мокрі від сліз щоки, повертається до ікон у кутку хати й хреститься:
– Спасибі тобі, Господи! Спасибі тобі, Матір Божа! Я розумію її, це вона дякує нашим святим, Ісусу Христу й Божій Матері за те, що повернули нам батька, зберегли йому життя, не дали загинути.
Потім мати підступає до скрині, відчиняє віко, дістає з неї батькові одяг і велить йому хутко лізти на піч і переодягнутись.
За кілька хвилин ми сидимо всі троє на печі, батько ще й обіпнутий рядном, і мати просить його:
– Розкажи ж нам тепер про себе, як воно сталося,
що ти вернувся. Ми ж до тебе скоро збиралися прийти, а ти, бач, нас випередив.
Батько помовчав якусь мить, мабуть, роздумуючи, з чого почати, й нарешті заговорив:
