— Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.

— Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.

— От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.

— Хороше хобі.

— Я знаю.

Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.

Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.

— Ги-ги, як в точку… — Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками — «Німецький хрест».

— Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…

Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.

— «If Married Divorce Speed! [77]»

— «Веер Веер Don’t’ Sleep! [78]»

— «Speed іs thе Кnіfе that Сuts Yоur Life [79]» та купа іншого. Останнє гасло проперло Марлу найбільше, особливо після її рімейку на

WIFE IS A THЕ KNIFЕ THAT CUTS YОUR LIFE [80]

Його вона вирішила розіслати всім своїм одруженим друзякам, без огляду на видимий суспільний антигуманізм у ньому. Винайнятий джип ходив ходуном від індійської й непальської поп-музики, що її на всю котушку врубали ґіди.

— Джімі, Джімі, ача!!! — волала й Марла, і шоковані її знанням гіди підозріло перезиралися, аж поки вона не розповіла їм про педагогічну роль індійського кіна в житті дітей кінця радянської епохи.

— Плакати люблять всі! — виголосила вона й попросила зупинитися біля водоспаду.

. Ввечері вони зупинилися ночувати в маленькому селі Лачунґ, де не було світла, зате жили найприємніші у світі люди. Жінки вчили Марлу ліпити момо [81], дівчатка купували солодощі й приносили томбу [82] вкупі зі свічками. Спати знову було холодно — рятували куртки й зимові шапки. Помитися в такій температурі видавалося Марлі подвигом Геракла.

— Або ж Сізіфовою працею, — кепкував Х'ялмар, — однаково ж завтра знову забрьохаєшся.

Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.

— Коли мине п'ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. — Марла заховала амулетик до кишені. Х'ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.

— Що, все-таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?' — підкреслено-болісно зітхнула Марла й засміялася

Гімалайська подорож наближалася до кінця.

____________________

В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х'ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.

— Дурнувате відчуття…

Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.

В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.

Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.

— Привіт, ти класно виглядаєш! — перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.

— Ходімо, маленька?

На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.

Марлина Мама, до якої та заїхала на два дні в гості, виявляла якийсь непередбачуваний конформізм і пластичність стосовно видимої аморальності доньки. Видно, ситуація для людського суспільства не була аж такою відштовхуюче новою, тому Марлина Мама навіть заходилася висловлювати свої припущення:

— Ну от бачиш, як воно інколи буває. Ідуть мужики від красивих до розумних… — (Марла відразу пригадує дитяче мамине втішання: «Нічого, Марлочко, що ти страшненька, зате ж розумна. І взагалі, не радісь красівай, а радісь щаслівай…» Навіть тепер, коли Марлина пика раз по раз з'являлася на ТБ чи у пресі, Марлина Мама не особливо міняла свої старі опінії). — То, може, й він свою кікімору покине… — («Якін бросіл сваю кікімару…» — пригадується Марлі совєцьке кіно), — і тебе повезе туди!

Марла аж поперхнулася:

— Та боронь Боже, ти що? Ніколи в світі! Все прекрасно й кольорово. Я не хочу ні заміж, ні в світ-шугар лайф! Буеее… Карієс і діабет.

— Ти що — дурна? — не вдупляє Марлина Мама.

— Уяви собі, мамо, — Марла далі тулить у себе гидотне на-півсолодке шампанське, що його так люблять українські жіночки, — там же дико нудно. От що би ти сама робила в тім раю земному? Так і жіночка його живе самими лише магазинами й біговою доріжкою. Пишається тим, що навіть спить на ній… Телевізор і мобільний телефон. Кухонний комбайн і незмінні напівфабрикати в мікрохвилівці. Це якщо є час і натхнення, гм. А так — жєнскіє романи по двадцять баксів і філіжанка нескафе за десять. (О, це таке ми думали у сінгапурській кав'ярні про каву по-російськи: нескафе у пластиковому стаканчику, одна половина — цукор, інша — водка, кава для забарвлення… Ми не замовили ту каву, гм, шкода…) Але все, кажу тобі, ма': активності у представництвах Раю на землі,— повнючий нуль.

— Та ну, не може бути! — вжахнулася мама, — а плавати?!

— Принцеса моя… Начебто мені відпродали півнеба… — Ілля мружився на яскраве березневе сонце, що нагло вдиралося до сонної кімнати.

— У, як гарно. Про запроданих півнеба. Можна я використаю? — Марла запихнулася головою йому під пахву.

— Що? Які півнеба, ти про що?

— А… та так, — Марла збагнула, що нічого такого він не казав, а їй само воно намалювалося спросоння.

Вона лежала і думала, що Ілля — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Одружений (значить, не буде напружувати її з оформленням заміжжя), розуміючий (підтримує її пиздуваті арт-проекти, ба навіть скеровує їх у якусь подобу раціонального русла з метою вбеханого в Марлині захцянки бабла), розумний (ах, які адекватні й зрілі оцінки дійсності!), сексуальний (особливо, коли вдягав окуляри Ives Saint Laurent; в товстій сірій оправі і коли приходив із ванної до ліжка, обгорнувши стегна білим рушником… у, який sеху торс! А який животик…)

Лежала спиною на подушці, вигнувшись, як кришталевий міст із російських казок, і думала, що Х'ялмар — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Свободолюбний і прогресивно-європейський до останнього нейрону (не буде напружувати Марлу з оформленням заміжжя), розуміючий (та ж музика, ті ж тексти, ті ж арт— і соціальні погляди й проекти з рідкісними розбіжностями — поштовхами до інтелектуальних спарингів), розумний (зовсім молодий доктор філософії, ще й у щоденній побутярні роздупляється незгірш двадцяти комівояжерів), сексуальний (особливо, коли пролупляв свої велетенські блакитні очі після сну і ворушив пухнастою білявою головою, як звірик Морра з тувеянсенівської казки).