З другого боку, якщо минуле приперло із собою справжню смерть, а не її китайську підробку для вашого саможаління, справи постають дещо інакше. Якщо, скажімо, якась із осіб з-під пазурів минулого пише вам листа: «Перевірся. Сходи до лікаря. Заради себе, свого коханого і ваших майбутніх дітей (…) Третя стадія цієї хвороби — рак (…)», вам уже не до простого селф-дісґасту, даруйте за американізм. Спершу ви панічно кидаєтеся писати всім листи — байдуже кому і байдуже про що. Відтак згадуєте, хто ще міг увійти до вашого вірусного нетворку, і міркуєте, що непогано було би якось про це тим людям повідомити.

Потім вагаєтеся, варто чи не варто їх лякати. Після цього замислюєтеся, хто ж спромігся подарувати той вірус вам, і з'ясовуєте, що то був, певно, ще найперший хлопець шість років тому, бо він був єдиним мачо-меном, а всі, що були після нього — то майже цнотливці. Згодом слабкі медичні знання пробують переконати вас. що у жінок ця штука взагалі не розвивається, що це взагалі-то пухлина позитивна і що навіть у чоловіків вона розвивається тільки при певному генетичному розкладі. і тільки при зовсім гівняних справах переростає в негативну. Тобто, в саркому. Тобто, в рак. Тобто, в смерть. і у смерть, холера, не вві сні і не від вибуху в готелі, а в смерть із довгими попередніми муками і настирним бажанням приходу якого-небудь милосердного убивці. Можливо, того ж самого, що обчитався казки «Попелюшка» і мислить тепер себе доброю феєю.

Одне слово, смерть не дуже поспішає вбиратися у поетичні лахи. її якось не дуже хочеться оспівувати, як то роблять люди у 18 років, складаючи свої недолугі віршики про сенс життя і беззмістовність існування саме їхньої генерації. Дуже іронічно, бо якраз отут той сенс життя і показує вам язика. Якщо не дулю. Він ковзає якраз на межі між вашим розтраченим в марноті існуванням і смертю, що набула тепер реальності. Втім, остання, не дивлячись на свою плотськість, далеко не позбавлена містичності. Для вас тепер все починає дихати смертю. Чи то пак, життям, яке, нарешті, ви починаєте жити. На все неначе насувається тінь: кольори «стають приглушеними й глибшими, доторки до коханої людини видаються довшими та м'якшими, предмети нарешті набувають форм, призначення, значущості і краси, а ви відстежуєте кожен свій рух і рухи людей довкола, то сфокусовуючи, то розфокусовуючи зір. Висловлюючись технічно, різниця відчувається така, як між відео, знятим на аматорську цифрову камеру, і відео, знятим на професійну кіноплівку.

— От тобі й екзистенціалізм для бідних… Тільки нормальний автор на тебе і не глянув би. Почуваєшся максимум персонажем Коельо.

Тепер Марла думала про те. то помирати в Сінгапурі було би зовсім неважко, а от в якій-небудь Знам'янці чи Надвірній почуваюся б геть непереливки.

— Хоча це, мабуть, неправильно. В Знам'янці можна теж відловитися, певно. Не знаю, не була я там. Ні. Мабуть, там депресивні., т.жс. Така от я дурна і поверхова — важливе для мене місце і час. Холі ра. час… НІ. помру я гаки через 29 років У 51. Добре0 — Марта підвела очі до неба. Проте по дорол вонг зачепилися за розфарбований синіми квітами фасад індійського будиночку і трохи повисіли там.

— Харі Крішна! — не знати чого сказала Марла. — а все-таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…

З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.

Тепер я не зможу иою придумати.

Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці — жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.

— Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися — дзуськи. Бо існують іще підводні течії.

Втім, того минулого вечора, коли вони врешті дісталися білопіскового пляжу і майже навпомацки (фара в мотоцикла була Розбита кілька годин тому) в темряві знайшли готель із назвою «Парадісо», Марлі було начхати на всі підводні течії світу. Вона просто сиділа на скрипучій бамбуковій веранді, сьорбала ясминовий чай і дослухалася до звуків, що видиралися з океану прямісінько на скелю, під фундамент готелю «Парадісо», Марлі під і ноги, під одяг і під слизові оболонки.

— Апчхи! — сказала Марла. — То ми ще кудись підемо сьогодні?

Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.

— Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…

— Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.

— Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…

— Ага, деруни люблю.

І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір'я Південного Хреста, Марла із Х'ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.

— Знаєш, — уже вкотре казала Марла, — ти — це єдиний беззаперечно щасливий момент мого життя. Я з тобою тупію і нічого вже не хочу. Хочу тільки померти з тобою разом.

— Ні, давай краще жити з тобою разом. Тупенька моя…

— Скажи, а якого-таки біса ти мене любиш?

— Ну як — якого? Я ж уже сказав: бо ти тупа, негарна і некреативна. Чого ще більше бажати?

— Ну, тоді все в поряді… — Марла спробувала навіть підійняти Х'ялмара, але замалим не впала. Він засміявся і защемив їй пальцями носа

— Муві! — пропищав Марлпн ніс.

— О, ти диви: не поламався…

Дужка від навушників на голові — то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з'їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися — подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз — спалах — і вже немає їх в об'ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з'являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з'яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості — як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро-коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі — що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу — вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, — подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. — Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.