— Ага! Ага! Ну, ну! — збуджено вертівся на табуретці Марат. — Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…

— Як же це відбувається? — продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. — Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…

— Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! — закричав Марат, зриваючись з місця. — Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…

— Марате, я сам це добре розумію… — майже пробачаючись, говорив Цой. — Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!

— Я знайду його! — закричав Марат, підкинувши вгору руку. — Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!

— Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, — почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. — Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.

Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:

— Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!

Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.

— Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…

— Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! — продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: — У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…

— Ви дозволите, Арсене Давидовичу? — звернувся Цой до зоолога.

Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.

— А, мій дорогий пацієнте! — радо привітав його вчений. — Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.

Горєлов був у довгому смугастому халаті, з пов'язкою навколо голови. Жовтокоричневе обличчя його носило ще сліди хвороби. Він опустився на табуретку.

— Дякую, Арсене Давидовичу! Вашими турботами і молитвами. Але, далебі, до смерті вже набридло валятися на ліжку. Коли ви мене відпустите?

— Встигнете, встигнете, дорогий! Не кваптеся. Ось ми вас добре підлікуємо, відремонтуємо, потім проведемо курс електризації, кілька сеансів масажу, кілька гарячих грязьових ванн. Я помітив у вас маленький нахил до ревматизму і до ожиріння… Знаєте, спадковість така буває… — з жалем додав учений, ласкаво поклавши руку на коліно свого пацієнта.

Він з насолодою перераховував процедури, і видно було, що не має наміру швидко випустити з рук такий рідкісний в його бідній лікувальній практиці випадок.

Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:

— Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.

— Ну ось, бачите… бачите… — бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. — Померла… З такими речами треба бути обережнішим!

— Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!

— Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, — сказав розчулений учений. — Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!

Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:

— А до цієї станції… далеко звідси?..

— Ні, голубчику! — посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. — Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, — спохватився учений, — нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.

Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.

— Гаразд… — невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.

Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:

— Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.

Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.

Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.

Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.

Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.