А Васюта собі щовечора брала кожушину та йшла спати на оборіг на сіно. Зорі сипапи злото-срібло понад кичерою, бризкало того добра і на Васютин оборіг, а коли місяць сховався від своїх гамірливих шанувальниць-зірниць за копицею хмари, хтось шепнув коло вуха сонної дівчини:

- Тихо, т-с-с, лише не бійся, бо я тебе не скривджу, видить...

То був не сон, то був таки він, Дмитро. Парубок як завізьметься, то під хмарами вислідить ту, котра йому мила. А він уже ходив попід хатою, Васюта кілька вечорів щось зачувала, як ще й на оборозі не ночувала: хтось там надворі ä. Серце її чуло, що то не лиха людина, а той, кого воно жадало. Може, того й заставило дівоче серце впросити неню позволити спати на оборозі. І мамине серце не відмовило.

Дмитро так і не доказав, хто видить, що він її не скривдить - Бог чи місяць, але Бога в свідки не зважився брати, а місяць сидів за хмарою, то леґінь притих осторонь дівчини на самім краю оборога, як великий несміливий кіт, що нечутно видряпався на сіно, бо драбину Васюта витягувала за собою наверх.

- То що, душко, - розхоробрився врешті, не мовчи, щось кажи мені, не встидайся, вночі то і так не видко.

Васюта не вірила, що це не сон. Вона так і не розтулила повік чи то від сорому, чи від страху, що все зникне, як приснилося. Мовчала.

- Затялася. То я тобі скажу, абесь знала: не годен більше без тебе. Ти мене засіла, але так, що світ застала. Я вже не чую, де я, де ти, тебе у мені все більше і більше, а мене стає менше і менше. Признавайся, як ти мене крадеш?

Він так само легко по-котячому прикотився до неї, боком притулився до її теплого плеча і зачав трясти її за руку, ніби пробуджував зі сну.

- Кажи, говори, а не хочеш, то мовчи, обоє мовчім, заткай мені рот, - він притулив її долоню до своїх уст, отак, отак, пощо слова-вони, як оце сіно...

Він цілував її долоні, якими воно спроквола боронилася, припав до дівочих уст, світ закрутився, зорі зачали гуляти коломийки, зрештою небо перевернулося, а поверх нього оборіг, вони боялися упасти у прірву чимдуж тиснулися одне до одного, доки в солодкім лету не вчули, як надривисто, шепеляво закукурікав молодий Юрчишин когут.

- Перший раз, заговорила Васюта.

- Знаю, що перший.

- Ти про що?

- А ти?

- Я про півня.

- А я про тебе, - розсміявся необачно парубок, запихаючи голову в сіно, аби не вчули його голосу.

Вони душилися зо сміху, затикали сіном одне одному рот, знову падав на них всесвіт з усім причандаллям, і знов солодке марево перервав невмілий когут.

- А це вже другий раз, полоскотав у вухо напівзомлілу дівчину леґінь.

- ...і тобі треба тікати, не чекаючи третього разу.

- От біда би побила цього когута і його страхопудну ґаздиню, - забідкався Дмитро, притиснув у довгому поцілунку до себе Васюту, як мама дитину всю пригортає довкола своїх грудей, завмер на хвильку над її лицем і зі словом "буду" зіскочив з оборога.

Лиш би неня не заслідила, лиш би сусіди не виділи, молотили думки ні живу ні мертву дівчину. Добре, що хата на горбі, довкола ліс, то він і перебіжить стежкою через лісок, а там потоком і вже Рожен. Верхами то набагато ближче, як вулицею попри звивистий Черемош.

Вона подумки йшла за ним, бачила кожен корчик, кожен камінчик, ступала його ногами на жовте слизьке від роси коріння смеречини, озиралася його іскристим гострим поглядом, обминала хата обочами, переступала через потічки, навіть наспівувала його голосом:

Хоть би мене завісили догори ногами,

Я все буду з любков спати вкупці головами...

Переступила через останній потічок і добігла до мельникової гражди - о, слава Тобі, Господи! вже дома...

І так щоразу, так щоранку ціле Боже літо, і ніколи неня нічого не чула, не здогадувалася, що діється на оборозі, а може, й знало її материнське серце, та не хотіло ставати на заваді доньчиному щастю.

А Васюта було щаслива. Вона дивилася на все, що сягала зором, і дивувалася, як вона могла це все бачити без нього, коли його ще не було в неї, як вона могла ходити по світі, дихати - взагалі жити... Як?!

А тим часом у мельниковій хаті точилася війна. Між татом і сином.

- Утоплю тебе в лотоках, уб'ю і утоплю, а не дам брати старчучку, абесь що мені казав. Сказав - не дам, і маєтку, ані за нігтем, не дам, грізно потрясав кулаками у повітрі старий Івантуш.

- Дєдю, що ви зі мною робите? Зі мною і з нею... Ви нас губите. Ви ж не ворог мені, я ж у вас один.

- От що один, то бери таку, як ти, а не якесь повержене, що ґаздівські сини і переступити не хочуть.

- А що робити?!

- Приперло, то бери Юрчишину, буде земля вкупі, будемо добро множити. Та чи я... - старому задерло в горлянці, з ока вирвалася сльоза і покотилася по сивій щетині, по вусах на сорочку і потала там у запиленій борошном тканині. - Чи я не зичу добро своїй дитині, усе, що маю, твоє, а ти рвешся, бо нічого не видів, не знаєш, рвешся з гаразду в біду. Одно бігати до дівки, інакше-жити з біднячкою. Що люди скажуть! Та нас заплюють! Не ганьби мене, моєї праці, маминої пам'яті не плямуй, сину мій, синочку єдиний...

Старий бехнувся головою на тисовий стіл і захлипав, заревів на всю хату, аж млин своїм риданням заглушив.

Дмитро вибіг із хати.

Тиждень його Васюта не виділа.

А через тиждень пішла у Рожен.

Гірко несла малі бесажки з ячменем, то й молоти було не конче, от так корові десь із сіллю дати, але вона пішла, бо серце розривало груди.

Мельник здибав її на порозі:

- Слухай, ти, відчепися мого парубка, завтра він іде сватати Юрчишину Варвару, а ти, я тобі ще раз кажу, вступися, як хочеш добре гостити, бо абесь не банувала...

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

- Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

- Дитино моя, що з тобою зробили? - заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

- Боже, Боже, який цей світ зрадливий...

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.