Бігаємо ми городами, гріємо руки над ватрою у консервних банках, хлопці вчаться із підлітків материтися по-руськи. А ми зі Штефанкою бавимося ляльками. Штефанька каже, що я мама і я на злогах. А я прошу у неї то червоне яблуко, що одно-єдине висіло на яблуньці-бурячинці, і Бона його буком збила. Я кажу: “Дай, мені не можна відказувати, я на злогах”. А вона прожирає послідний кусень того лакомого яблучка і каже уже без гри: “Бійно, абес не поверла!” Це корова може поверечі — тоді теля родиться до часу неживе. Але і на людей так перевернуто кажуть — ніби хтось чогось дуже хоче з’їсти, то як не дадуть, може...

Я не раз собі згадую все, уже тепер, коли я давно бавлюся інакшими забавками: словами... Це такі делікатні забавки, що ніхто би ними не набавився. Їх не треба шити, купувати. Вони робляться з голови, з книжок, з розмов. Думаю над тим словом “бійно”. Воно ‘від “боятися” — “боязно”. Але то, певно, і слово “бій”, “боєць”, від нього. Бо хто не боїться смерти під кулями!.. І бійця стережуться. І давні “бійниці” “боївка”, і слова “бий”, “бечка” — бечка б’є, не я б’ю — за тиждень Великдень. Коли я переїхала на Київщину, мені зчаста зауважували товариші по роботі, що вживаю русизми. Я мовчки виправлялася; але то не русизми. То така давньоруська говірка у Карпатах. І слів, подібних до російських, повно, та й російських немало. Але ж вони у горах здавен, відколи Русь, нащо міняти на літературно прийняті; то нам чуже, неприродне. На тім і поговорити порядно гуцул з гуцулом не може. Свого зрікатися у нас не люблять. Хіба такий уже світован, що й за маму забув... Продавець світу.

Думаю, яка смачна мова мого вуйка, мамина, а ще ліпша була у дідів. Як гірська вода — здорова, солодка. П’єш і не годен напитися. Без хлорки. Без нечистот. Вони встидаються вимовити абияке слово. Вони вкладають кожне так точно, як бджола соти. Все на своїм місці. Власне, гуцули говорять точно. Без приблизностей. На добру погоду кажуть — верем’є. На дощі — година. І це однозначно. Рідко вживають грубих, неґречних слів. Навіть при сварці. Прокльони також особливі. І ласки: “душко люба”, — каже милий, “солодєтко моє”, “бідашка” — і любов, і жаль до того, кого любиш.

Так співають по горах — у Яворові, Річці, Головах, Білоберезці, Ростоках.

Вертаюси в Розтоки. Отут, коло нашої керниці, стояла хата мого діда Митуся. Штефак Гриців казав мені, уже дівці, коли дідо вмер: “Запам’ятай, твій дід Микита із роду бунтарів з мадярського міста Фогорош. Єго дідо тікав з в’язниці і забіг у Ростоки, тут гори ‘го сховали”. Шукала я то місто в Угорщині, коли мені сказали, що вонс було мадярське, та стало румунським; Фогорош у Трансільванських горах. Звідти мій владівський рід, від Піштк Влада — утікача з Уюрщини. На нас так і кажуть: Піштакові. Коли Шургани м’які, слізливі, газдовиті, скупі, надмірно робітні, то Пішти, які залагідні, такі раптом непогамовні у гніві, політикани. Бувало, йду мала зо школи, ледве пробиваюся замітьми, а дідо курить люльку коло вінкля — уже мене чекає:

— А що там чути, Марічко?

Я знаю, що діда цікавить світ із його новинами, то й викладаю кришки з уроків географії, історії.

— А знаєш, яка найменша держава у світі? — збиває мене ерудований дід. Де я, мале таке, знаю?

— А чула, скілько населення приростає щороку в Китаї?

А про таке нізвідки було чути. І Митусь, потираючи руки, вповідає мені всілякі новини, дивні дива.

— Ми з Луков Гарматієм збирали цвіту з гуцульського світу...

Я мерзну у пальці і вже не слухаю більше діда, бо він собі пахкає люльку і має новин до нових, а я виджу, шо замерзаю і дідо тим не требує. Шмигаю попри него до хати, і мама запихає мої руки у відро з водою, бо зайшли зашпори і пальці побіліли.

— Ти би шє постоїла з своїм дуже розумним дідом, то й голову би видморозила...

Ми сердилися на діда. А де я могла малою знати, що буду собі лікті кусати через сорок років за тими недослуханими речами... Лиш обривки полишалися у пам’яті. І на них серед цвіту з гуцульського світу мій усміхненоокий вусатий дідо Влад і хтось незнаний на ім’я Лука Гарматій. Ні мама, ні тато про такого не чули. То діялося не за їх пам’яті, далеко давніше. Дідо любив мене за те, що я добре вчилася, і провиджував у мені свій кревний інтерес. А я то не зуміла приймнти в душу — так і пропало. А тепер заново пелюстку до пелюсточки вигрібаю з-під снігів тих затовчених стежок дитинства — і вже маю жменьку цвіту з гуцульського світу. Відогріваю, як закоцюбілі пальці у маминих джерелах пам’яті. Аби вам подарувати. Бо то є шо. Вираховую: дідові було двадцять. Луці — тридцять чотири. Вони приятелювали, ходили верхами, ночуючи лісами. Груні затаїли їх бесіду. Чи одну...

І я підходжу до святая святих мого єства — до рідного села. А з ним і до Луки Гарматія. Долі так забаглося, аби це ім’я зв’язалося із моїм селом, родом і з етнографією мого краю. Аж. сама собі не вірю... Але тут уже діють вищі, добрі сили. І наша воля їм підвладна.

Михайло Савчук із Голов подарував мені Гарматієву фотографію. І дивлюся на неї згуста, бо слідкую його слідами, збираючи той цвіт, що він збирав із доктором Володимиром Шухевичем, з Михайлом Коцюбинським, Олександром Олесем, Володимиром Гнатюком. Чи одну бесіду мав цей галицький сподвижник з Михайлом Грушевським... З ким іще шукали вони скарби моїх предків на зорі нашого нещасного, Чорнобилем викінченого століття? Не знаю.

Жив Лука недовго — п’ятдесят вісім років. Неспокійну, непокаючу натуру дістав від свого тата Василя Гарматія, котрий у тридцять вісім літ (ще не одруженим) був обраний на Тернопіллі послом до австрійського парламенту у Відні. Лука ріс у великій родині посла — серед вісьмох дітей. На двадцять першому році життя здав семінарську матуру у Тернополі (сам родом із села Лучка Тернопільського повіту) і вчителює у Струсові, Мошнисках, Теребовлі до 1893 року. А потім його “засилають” у гори, і Лука Гарматій, проучителювавши по пару років у Тюдеві, Криворівні, потрапляє у Ростоки, де пребував лише два роки — з 1898-го до 1900-го. Добрий педагог, але перекидали його у найпущі села за громадську діяльність. Дітям він, як ніхто, вщеплював національну свідомість і любов до Вітчизни. Це завше було невдатне владі. З парохом О. Волянським Лука Гарматій заложив читальню “Просвіта” у Криворівні, за що його перевели до Ростік, росточеного верхами села. Наперекір старостинському війтови Максимови Данилюкови (Скакунєкови — про него ще буде бесіда) та москвофілови парохови Кобилянському із Юрком Калиничем (Бойковим) Лука Гарматій засновує читальню “Просвіти” і в Ростоках. За це переводять його на найгіршу посаду на Косівщині — у приполонинське село Голови, де Лука не забарився заснувати уже товариство “Січ”.