Волочачи сорочкою посіяні колопні, в декотрих селах дівки співають:

Хлопці лакоми підстерегти голу дівку і настрахати...

Надівши сорочку, дівка заходить до хати, з’їдає пересолений коржик; не сміє пити води — кладеться спати на свою сорочку. Вночі присниться той, що має її взяти. А сниться він їй з подарунком; як дасть їй півколача, то буде з нею жити лиш піввіку; а як цілий колач — то все життя; як принесе дійницю молока — буде багачкою, а як пироги у глиняній мисці — буде мати долю, але проживе бідно.

Обійшли ми, відсвяткували, приворожили, обчарували цілий рік!

Спробуйте прожити наступний за цим старовіцьким календарем: може, будете дужі-щасливі?! Обов’язково будете! Вища-бо мудрість прорікає: не як вам скажуть, а як ви!

Що діє наша диханя? Та, що є з нами і довкола нас. Та, що говорила давно, як ще люди були велетами, а тепер має голос тільки у Різдвяну — Новорічну опівніч. Тепер вона говорить лиш у байках.

Є одна така казка про віщуна і когута: “Був віщун давно колись: він знав, що яка диханя по-своєму говорит. Раз пішов він із жінков у єрмарок. Мав коня, кобилу жеребну, а жінка була тєжка. Жінка сиділа на кобилі, а чоловік на кони. Чоловік ишов конем наперед у брід у воду, кобила ишла за конем. Кобила си пошпотала, мало не впала. Кінь засмієвси та й каже: “Ти утопишси ше, уважєй!” А кобила відповідає: “Тобі добре, ти сам сильний і одного чоловіка везеш; не чуєш, ци сидит він на тобі, ци ні; тобі смішно, а мені ні, бо я жеребна, а жінка тєжка, а штири душі — велика вага!” Чоловік сидів на кони, почув се та й засмієвси з того. Жінка зачєла чоловіка просити, аби він сказав, з чого він смієв си. А єму ни можно було такого казати, бо він би зараз умер — він лиш сам міг знати. Цей віщун був добрий ґазда — дуже пестив жінку. Вона сказала: “Мусиш уповісти, хоть умирай”. Приїхали. Увійшли до хати, а жінка далі: “Ну, кажи!” А він: “Сукай свічку”. Всукала; несе лудинє прилюдне з комори. Убравси чоловік, каже: “Стели постіль, єк до смерти”. У него було дванадцять курий, кіт і пес. Кіт сів на лавицу коло него, трєсе головов та й плаче, аж слези ка-пают. Пес учув з надвір’я, шо кіт плаче, увійшов у хороми (сіни), питає кота: “Чьо ти так плачіш?” — “Плачу, бо ґазда хоче за правду умирати”. Заскавучєв пес, упав пид поріг і собі плаче. А когут прийшов, запитавси у кота і пса, чого вони плачут, та й каже: “Єк тот ґазда дурний, так і ви дурні. Коли він хоче жінці правду казати, най гине. От дивітьси на мене: скликав дванадцять своїх курок до найденого зернєти, а сам єго дзьобнув і з’їв. “Я, — каже когут, — ні одній правду не оповім. Чоловікові треба узяти арапник та замахнутиси на жінку, добре її настрашити і сказати, що він смієвси з того, що жінка боїтьси арапника дужче, єк кобила, а що єкби він її бив, то вона би давно лежєла на цій лавици, а не він”.

Ґазда то все чув і так зробив. Жінка була шіслива, що ґазда у неї добрий — не б’є її, і чоловік лишивси живий”.

...Між іншим, завше дивуюся двоякому ставленню до жінки в гуцулів. Нібито її не варто правду казати, десь вона завше на другому плані: іде собі на весілля, храм чи хрестини за чоловіком, ще й несе бесаги з колачами або вінок кукурудзів, а ґазда спереду люльку покурює. Але на набутку уже вона собі діє, що воля. І чоловік багато жінці дарує, попускає не лише на набутках, а й взагалі в житті. Часто жінка командує. Правда, ніколи не було у горах чути, аби жінка чоловіка била, як, скажімо, у степовиків ведеться: козак на поріг — жінка жде із-качалкою, макогоном... То не бик, що його корова б’є, — тверде прислів’я у гуцулів за всіх часів. І все ж вона собі багато може позволити: візьмім Дзвінку... А прослідкуймо коломийки — там жіноче свавілля. Привілеї. Може, ще й тому, що нема поля — тяжкої роботи...

Медведиця також керує межи медведями: вибирає вона. От що розповідав у давнину мій дідо Митусь:

“Раз у марті, як зима гибла у Шкорушнім, іду я та став під скалов. Дивлюси — аж тут виходит медведиця, а за нев шість медведів. Медведиця прийшла під смереку, пидвеласи, ударила лабов по смереці, єк могла найвище посєгнути, та й відійшла убік. Підійшов один медвідь та вдарив лабов по стовбурі, але шось ни досєг до позначеного пазурами медведиці місця. Пішов другий, третий, п’єтий. Але ні один ни досєг так високо, єк медведиця. Аж прийшов шестий, та єк пидвівси та посєг шє вище від неї. Приступила до него медведиця, знюхали си та й пустили си у жереп; а тоти розийшлиси”.

Медвідь хитрий. Він собі коли хоче перелізти через дільницю, то не просто ломиться з тріском, а набирає у пазурі якнайбільше моху і з тим тихо перелазить до маржини.

Мама вповідає, що, зростаючи на Луковицях, не раз виділа у полонині медведів, знала їх повадки. Медведя ніхто не боявся, бо він ніколи на чоловіка не нападав. Бувало, каже мама, ідеш плаєм, а то так вузенько, шо двом не розминутися; ідеш, тяжко несеш, а навстріть — медвідь. Що тут робити? Ні єму вернутиси, ні тобі. Просуваєшси боком, а медвідь собі полегоньки просунетьси. М’яке, тепле черкне боком — і посуне собі далі, а ти — у свою дорогу. Одного разу икийсь силач заложився (побився об заклад), що штуркне медведя у вузькому плаю. Штуркнув. Пальцем. Назбитки. А медвідь обернувся та легонько штуркнув його лабов — той і не дихнув. Упав замертво.

З медведицею ще гірші жарти. Спробували були літувальники взяти у барлозі медвежатко. Тримали в стаї — поплекали молоком. Уночі чують — стая валиться. А то медведиця витарабанилася на дах, розбила верх, залізла — схапала своє мале, а полонинників випужєла всмерть... Тікали сонні хто куда.

А моя тета Одоця — жінка відлюдного вуйка Івана, що гостила? Сама любить про це розказувати... Одоця Іваниха — писана красуня на всю округу, хто її видів уже й немолодою, казав, що таку жінку не годен забути: зуби білі, всі як один, лице рум’яне, уста усміхнені, хоть би як було на душі, очі — як дві зорі під смерековими нічними кучерями... Дужа, як медведиця, будь-котрого хлопа верже д’землі. Родом з Голов, з Волохів. Дєдя її був зайшлий волох. А браття Одоцині молодими, як прийшли в Розтоки у боярах на весілля до своєї сестри, а мого вуйка та зачали танець, то мені, малій, здавалося, що то бескиди горді танцюють, викрешують угорі топірцями блискавиці. Так оця моя тета мала цікаву пригоду. Ішла у Грамітне з Луковиць навпопереки, зрубом. Трапила у медвежу яму, прикинуту ломом. А там стара з малими. Одоця вискочила — та тікати, а медведиця — за нею. Каже вуйна, що без часу опинилася в селі, медведиця не зараз відстала. Одоця втекла. Але каже, що вниз уже збігла гола-голісінька — в чім ненька вродила; все убрання лишилося по смереччю.

Ще така розповідь ходить горами.

Був один мельник, дуже скупий; все єму здавалося, шо у него муку крадут. Виверне кожух — та й пужіє людий: гу-у-у! гу-у! Але прийшов один чоловік на Михайлове Чудо, уздрів перебраного мельника та заклєв: “Абес такий оброслий був, як твій кожух, абес сам крав, шо запусто на людий напастуєш!” Так си стало. Зробивси із мельника медвідь; пішов він у ліс — зробив собі буду з луб’я та й там сидів. Раз одна жінка пішла у ліс за єгодами, а медвідь узєв її собі до буди. Зробив єму, наносив моху, заніс там жінку і накрив ломаччям, аби не втекла. Нема жінки та й нема; пропала, та й годі. Уже й люди забули за ню. Медвідь крав єгнєта, приносив — вона не хоче їсти; приносив кози — не хоче; приніс лошє — не їсіь; телє — не дивиться навіть на їду. А він пішов до стаї, украв будз сиру, приніс — а вона з’їла. Тогди він нічо — лиш будзи крав а крав; цілі могили сиру наскладав. То провадилося кілька років, та навритилоси вівчєрям, ота крадіжка. Зібралиси та досокотили; пішли за ним, дивлютси. А він будзи зметав у єму та й сам туда заліз. А як виліз — застрілили. Полізли у єму, дивлютси — а там жінка, вже до половини обросла мохом, здичіла. Зариласи у мох, бесідувати гет забула. Взяли її вівчарі, насильно убрали і завели до хати. Цілий рік вона не говорила, а відтак вернуло їй мову: розказала усе.