“Соломон був такий мудрий, шо понад него ни було. Єго Смерть шукала сто років та й ни могла ‘го найти нігде, шоби єго стєла, бо він мав чоботи задом наперед. Єк він ішов удолину, то Смерть ішла за єго слідом д’горі, а єк він ішов догори, то вона браласи за слідом удолину. Раз він обернув чоботи так, єк має бути, і Смерть єго подибала. Та й каже: “Шукала я тебе сто років, та й не могла я тебе нігде найти. Я тебе хочу стинати тепер”. А він каже: “Чекай, панно, най я зроблю на себе домовину та й витак умру”. А Смерть відказує: “Гай, роби!” Соломон вробив домовину таку, шо мурашок би ни виліз би із неї — нігде ані шпарочки, та й каже: “Прошу ласкавої пані лягти сюда, аби я видів, ци добре то змайстровано, ци вигідно буде мені лежєти”. Смерть лягла, а Соломон замкнув її. Закопав домовину у землю. І так Смерть була у землі сімсот років, аж поки хтось не відкопав та не верг у воду. А з води ту домовину витягли та Смерть випустили.

Отогди вона Соломона стєла”.

З Мойсеєм було інакше, хоть вийшло на одно:

“Єк були у пущи (пустелі. — М. В.), а не було води, то Бог сказав Мойсеєви, аби з каменя добув народови води за имнєм Божим. Але було три камені. Мойсей приступив до одного каменя і торкнув паличкою: за имнєм Божим, дай, каменю, води!.. А то нема нічого. Він подумав: Бог мене дурить. Але шє цоркнув у Другий камінь — нема, аж у третий: дай каменю, води за имнєм Божим! Вода як відти бухне — мало не затопила нарід. Пили, поки не напилиси.

Угнівавси Бог на Мойсея, шо той допустив невіру до творця і післав по него Смерть. Смерть була сильна, але й Мойсей мав силу. Єк прийшла, то Мойсей сидів за столом і читав. Єк наблизила си ид нему, то єк тупнув, то відштрикла на сто миль. Але відтак знов прийшла. Він знову тупнув - - вона залетіла аж під трок Божий. Тогди сам Бог пішов до Мойсея і каже: “Ти не ссав поганську кров, на твоїх губах нема гріха — варто їх поцілувати”. Поцілував та й тогди узяв душу, Злетіли ангели — штири взяли душу, а штири тіло”.

Це любив нам уповідати дідо Митусь усе в неділю, як почитає Псалтир, “побегекає” трохи святих співів, між тим закляне курку, що розпорпала цибулі на грядці. Помолиться щире, аж заплаче, вип’є порцію-дві горівки, у стайні так осердиться на брикливу корову, що мало не перетне їй шуфлею ногу, а потому втихомириться і під вечір розказує нам отакі небесно-земні пригоди, аж бджоли у вуликах та чорнобривці коло криниці надслухаються. Лиш ота з косою застала діда у дорозі. Нагло... Мого діда вбили вороги.

Гуцули ворожать.

“Єк чоловік слабий, то мусить си висповідати. Уважєют на дзвінок, з яким іде піп сповідати слабого: єк дзвінок дзвонит голосно, слабий му сит умерти; а єк дзвони лунєво, то аби икий був слабий, — видужіє.

Єк ворон кряче над хатов — там буде мертвец.

Єк буря косит старий ліс — буде мір на старих. А єк молодий — будут умирати молоді. Єк даєт газда полотно ткати і полотно си натєгне і вийде добре, то мусит умерти хтос великий — газда або газдиня.

Єк си шиє сорочка комус і лишєєтси довга нитка — буде довго жити, а єк коротка — то повинен скоро умерти”. Отак у гуцульськім краї діялося віддавна і донині: смуток перетикають розвагами. Похорони — і ті у нас із забавами. Митрополит Андрей Шептицький заказував провадити забави-грушки. Але гуцули якими були, такими лишилися. Нічиї розкази на них не діяли зроду. Кажуть, що якийсь великий пан, зайшлий у гори, чудувався із тих народних звичаїв:

— Що це за нарід! Вони що гадають, що Бога за ноги ймили?.. Що нібито їм усе позволено.

Все не все, а вольному — воля. Дорожчого понад волю для гуцула нічого нема.

“Так йому на роду написано”. Відколи так говорять? Ніхто не знає. Але що ці слова спрактиковані народом, це напевно. Кажуть, що сподіяна кривда аж двадцяте коліно досягне.

Не кривдьмо зумисне. Бо ні сирітська, ні вдовина, ні материнська сльоза на землю ще не впала ні разу. Все збудеться на роду кривдника. Аби аж коли...

А ми дбаємо про свій рід? Ми його знаємо? Як заглибоко? От у казахів кожен молиться за своїх предків у семім коліні. То не казах, що поіменно не пере-числить свого семого прародителя. І на цвинтарях у них описуються роди на гробах усопших: “з роду там такого...” — і йдуть імена сімох поколінь.

Гуцули давно знали. А теперішні не тямують. Горілка забила баки. Головно якнайпишніше поховати. Смертю хваляться один перед одним: у того було на похоронку сім бочок пива. А в цего сама державна!

А що знаю я про свій рід? Так само, як і всі. А про свої села, про назви рік, гір, місцевостей що нам відомо?.. Є ще люди, котрі можуть усе пояснити, але то, старі, віджилі діди і баби, — кому вони потрібні? Ми до них не повертаємо. Бо нема за чим. Ми так пилуємося, що вічно не маємо коли просто прийти, сісти, запросити розказати. Ми женемся за грішми. “Гріш” — “грішник” — всі ми грішники неспасні... Покаймося.

Каюся і сповільнюю хід — повертаю до першої хати за кузнею. З невеликої галєрії заходжу до чистенької кімнати. З постелі встає худорлява висока бабка у білій хустині. На ногах самоплетені капчики з білої вовни. Пізнаю її роботу, бо у селі тільки одна вона так дрібно рівненько плела. Лиш вона так узорами переплітала, як вишивала. Є у моєї мами її капці.

— Дужі-здорові, Єленко? Пизнаєте мене?

Довго вдивляється мені в лице. і раптом з очей зринають сльози — цілує мене і плаче:

— Це ти, Марічко... Господи, єк я уже людей ни пизнаю.

І, вставши, поправляє акуратний ліжничок.

— Ноги болют, уже не хочут служити. Але й похо дили дорогами, — знов потекли сльози дрібними зморшками, — сто років, Марічко, аж страшно подумати.

— Наперед би більше, — зичу по-нашому.

— І тобі, дорога Марічко, і ти абес прожила так, єк я.

— А єк це зробити?

— А не треба сердитися ни на кого. Не тримати гніву. Я ни з ким из сусідив не мала сварки — твоя мама знає, та й з бабов Митусихов, хоть уна остра була і гнівна зчєста, а я уміла обходитиси. Лиш собі добре думати, лихе ни приймати ни в голову, ни в серце, на зло злом не відповідати. Єк дуже притисне, так, шо уже здається — край, прошу: “Господи, ни лиши мене!” Так я жию ціле своє довге житє. І ти так жий. І буде тобі легко і людем добре коло тебе.

На очах роса, а на лиці сонце. Отака моя сусіда Єлена Танаскова. Зроду бідна, самотня. Скільки її пам’ятаю, заробляла плетінням, сапанням. Обходила племінника Игната. Игнат був горбатий, переломився хлопцем; десь дривець притягне — їхня хатка була крайна у нас на Царині, повід лугів горішніх. Так і жив коло тітки. Ніхто не чув у них сварки. Тихонько обходилися. Бувало, у діда Митуся хата аж трясеться від крику — дідо любив ще й клясти багатоповерховими мадярськими клятьбами або таки по-нашому шляхтувати, вживаючи писані епітети: “А шляк би тебе трафив ясний, червоний, лопухатий!..” Аж нам у вухах тріщало, а дідові то смакувало. Викричить усе, що назбирається всередині, — і вже такий добрий, лагідний, дає нам меду, золотих ранет; а до того — не підступи. Я то добре знала, уміла підійти діда і вициганити все, що хочеш. Я, прецінь, дідова онука, тої самої натури. Дідо мене не пусто любив.

— Єк ти там у світі маєшси? — вдивляється у мене Єлена.

— Ет, жию. Скрізь однако. У місті легше, бо ніхто тобов ни требує. Жий собі або умирай - нихто не питає. Єк на Говерлі...

— Ає?.. А я собі гадала, шо у місті людий густо, кождий кождого видит.

— Нихто никого не видит.

Не питає більше, аби не зранити. Така обачна, делікатна, знає, що душа як павутинка — може пірватися, як не так зачепиш. Прецінь, досвідчена плетінниця, найтонша рукодільниця в Розтоках.

— Єленко, єк ви гадаєте: село наше Розтоки ци Ростоки?

— Та давно таки писали Ростоки, бо й на людий кажут: росточєни. Ади, село таке по горах росточєне, довге та широке, крилате гей, ни правоньке, єк другі села. А вже молодші кажут, шо ріка розтекласи надвоє та поділила село — наша Царина між ріками, добре знаєш, люба Марічко, єк то маємоси у повени...